Хто створив сучасну рф: рецензія на совєтську криптоісторію за Юрієм Фєльштінскім

Отже, совєтська криптоісторія за Юрієм Фєльштінскім.

Погортаймо далі його політологічний детектив, він того вартий: «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування (1917–2036)».

1964 року КҐБ зазнав поразки від КПСС. Коли вже не тільки на спецслужбістських корпоративах, а і в партійних коридорах почали відверто говорити про голову держбезпеки Алєксандра Шелєпіна, як наступного генсека, — його усунули з небезпечної посади.

Разом із довіреною особою, генералом Євгєнієм Пітоврановим, котрого наш історик називає технічним керівником цілком реальної змови.

Партійна верхівка прагнула безпечно-ситої стабільности і зробила ставку на Лєоніда Брєжнєва, сибарита за натурою. Реальний комунізм для номенклатури, що він його заходився будувати, пізніше назвали «застоєм». Звісно, керівники спецслужби також мали квитки до раю обраних, але, так би мовити, на правах молодшого брата, без права голосу. І їх це, ясна річ, аж ніяк не влаштовувало.
    

Британський журналіст Едвард Лукас, який понад 15 років працював у Москві, лишив цікаву фразу: «Найтямущі люди колишнього Советського Союзу — екс-шпигуни» (Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 2009). Генерала Пітовранова, очільника зовнішньої розвідки КҐБ, це стосується повною мірою. Саме він був архітектором російської мафіозної держави в сучасному вигляді.
    

Коли Андропова призначили головою КҐБ (1967), Пітовранов уже понад п’ять років не працював на Луб’янці, але його авторитет там, за спиною у пам’ятника Дзєржинському, залишався дуже високим.

Тож новий очільник Комітету прийняв його після першого ж дзвінка. І Пітовранов зробив пропозицію, від якої Андропов не зміг відмовитися: створити нелегальну паралельну спецслужбу, приховану від найвищих керівників держави й підзвітну виключно Юрію Владіміровічу.
    

Прийнято і другу пропозицію: заснувати П’яте, «ідеологічне» управління КҐБ, концепція якого була спрутоподібна і передбачала негласний контроль над усією структурою Комітету. Керівником Пітовранов порекомендував свого колишнього підлеглого, учня й однодумця, що «прозябав» на посаді начальника відділу контррозвідки, генерала Філіпа Бобкова.

Саме тандем Пітовранов-Бобков пізніше привів Андропова до абсолютної влади. Історик Ніколай Яковлєв, автор совєтського бестселера «1 серпня 1914 року» згадував: «При всьому інтелектуальному лиску Ю.В.Андропова, я беззастережно віддаю пальму першости Ф.Д.Бобкову, який набагато порядків був вище за формального начальника». Що вже казати про Пітовранова.
    

Дахом для «КҐБ-2» стала Торговельно-промислова палата СССР, де непублічним заступником голови був Пітовранов. Насамперед він набрав штат висококласних аналітиків («пересічних людей у групі Пітовранова не було», — значить Фєльштінскій). На відміну від Контори, втаємничені називали цю організацію Фірмою.

Саме звідси визміїлися усі концепції, що позначили найбільші злами в новітній російській історії: Афганська війна, штучна ескалація національних конфліктів, усунення Ґорбачова, зрештою — зведення на трон Путіна. Чимало дослідників, яких Фєльштінскій навіть не згадує, вважають, що «Союз розвалили» саме Пітовранов з Бобковим.

Утім, з їхнього тандемного погляду все виглядало інакше: перемога кеґебістської сім’ї над комуністичним кланом. Так, доведеться тимчасово пожертвувати деякими «окраїнами» — але згодом ми їх повернемо. Оте «згодом» відбувається на наших очах: війни в Чечні, Грузії та Україні.
    

Для втілення такої глобальної авантюри потрібно було створити щось на кшталт «п’ятої колони» в адміністративних, економічних та інтелектуальних структурах країни.

Пітовранов підкинув Андропову як завжди блискучу у своїй нахабності ідею «діючого резерву». Відтак, «основним інструментом держбезпеки у справі захоплення влади в державі став створений КҐБ інститут «Офіцерів дієвого резерву» (ОДР): до цивільного сектору країни почали засилати на роботу співробітників КҐБ точно так само, як раніше засилали за кордон шпигунів... Держбезпека стала раковою пухлиною, абсолютним газом Совєтського Союзу, заповнюючи всі простори, будь-яку найменшу щілинку».
    

У наведеному Фєльштінскім секретному документі колегії КҐБ від 1981 року читаємо: «Дієвий резерв є невід’ємною частиною оперативних підрозділів, а його офіцери — це оперативні працівники, які вирішують чекістські завдання в особливих умовах».

«Особливі умови», у перекладі на загально зрозумілу мову, — це стан війни. КҐБ воювала з КПСС. «Офіцери ДР, працюючи за зарплати мирного сектору, водночас залишалися в підпорядкуванні КҐБ... Звільнення в запас або відставка офіцерського складу, який перебував у дієвому резерві, могли відбутися лише відповідно до наказу керівництва КҐБ». Авжеж, «службу на держбезпеку припиняє тільки могила».
    

Після утворення рф і зміни вивіски КҐБ на ФСБ «дієвий резерв» перейменували на АПС (Апарат прикомандированих співробітників) та додали повноважень: «Незалежно від форм власности». Відтак «держбезпека створила безконтрольну і супротивну економічній вигоді країни і законам бізнесу зовсім уже мафіозну систему контролю державного і приватного сектору з одночасним здирництвом з усіх цих структур для годування ФСБ».
    

Паралельно П’яте управління щільно працювало з лідерами думок. Старшого Міхалкова ­завербували ще наприкінці 1930-х, молодших прибирала до рук Фірма. Аж до дальніх сімейних відгалужень: «Чоловіком дочки Кончаловської (падчекрки Міхалкова) Єкатєріни став письменник Юліан Сємьонов (Ляндрес)... Він представляв інтереси групи Пітовранова–Бобкова».

Звісно, «Сємьонова любив і читав Андропов». Так, талановитий був белетрист. Якби я не мав тоді, коли читав його, замилене око, мусив би нашорошитися: романи Юліана Сємьонова — це, окрім поверхневої шпигунської романтики, ще й апологетика «дисципліни брехні» («Аукціон», 1985) та мафіозних «пред’яв»: «Будь-яке об’явлення себе самого на весь голос є нічим іншим, ніж оголошенням війни конкурентам» («Псевдонім», 1984).
    

Фірма завербувала навіть Євгєнія Євтушенка. Цю історію знайдете у книжці, наведу лише дарувальний напис поета на своїй збірці: «Страшнее, чем принять врага за друга, / Принять поспешно друга за врага. Питовранову от Евтушенко».

Агентами були відомий драматург Гєнріх Боровік; пародист Алєксандр Іванов, творець мегапопулярної телепрограми «Вокруг смєха»; всюдисущий композитор Родіон Щедрін; чемпіон світу з шахів Анатолій Карпов.

«Був серед агентів і художник Ґлазунов. Працював із ним безпосередньо начальник 5-го управління Бобков... Посол Іспанії в СССР Хуан Антоніо Самаранч завербований за допомогою Ґлазунова... Саме він знадив Самаранча до російського антикваріату, котрий той нелегально вивозив з СССР, що й стало основою для його вербування... Завербований КҐБ Самаранч пізніше за допомогою совєтського керівництва став головою Міжнародного олімпійського комітету. І так — аж до «агента держбезпеки російського журналіста Дмітрія Кісєльова».
    

Та справжньою агентурною перлиною був «ще один агент Бобкова — відомий совєтський естрадний співак Іосіф Кобзон... За що ж співак отримав «народного артиста»?

Починаючи з 1980 року Кобзон дев’ять разів побував з концертами в Афганістані, де виступав перед совєтськими воїнами. Але літав він туди не заради концертів. Концерти були легендою-прикриттям. Через Кобзона до Совєтського Союзу КҐБ вивозив наркотики... у реквізиті музичного колективу».

Всілякі пильні майори держбезпеки неоднораз сигналізували в Контору про Кобзонові оборудки, але генерал Бобков жодного разу не дав дозволу на проведення митного догляду: «Визнано недоцільним».
    

До речі, про Афганістан. Війну спровокувала облудна «аналітика» Фірми Пітовранова-Бобкова («витончені провокатори», — характеризує їх Фєльштінскій): «Завідомо неправдива інформація про «агента ЦРУ Аміна», повне розкладання афганської армії та намір керівництва США розмістити на території Афганістану ракети середньої дальности «Першинг».

Нагадує обґрунтування путінської «спецоперації», чи не так? Легальний президент Афганістану Амін «пропонував Брєжнєву зустрітися в будь-якій точці... але чи дійшов лист, невідомо».

Натомість вчинили штурм президентського палацу, «вбили Аміна, маленьких синів Аміна... і ще багатьох. Але ж всі ці люди, а також сам Амін та його оточення, могли здатися без жодного пострілу. Але їм ніхто не запропонував здаватися». В Україні остання частина такого сценарію не вдалася, але, безсумнівно, планувалася за лекалами бренду КҐБ.
    

Афганська авантюра була потрібна Фірмі та Конторі задля дестабілізації влади застійних комуністів. Мимохідь вирішувалися супутні завдання. Наприклад, на хвилі негативної критики операції із захоплення резиденції афганського правителя, КҐБ домігся створення власного спецназу «Вимпел» і вже за рік по тому «прекрасно підготовлені розвідники і диверсанти опинилися у фактичному підпорядкуванні Пітовранова».

«Вимпел» стали використовувати для відстежування та знищення гірських караванів. У нашій книжці є спогад спецназівця-очевидця: «Начальство прилітало на вертольотах у район бойових дій, щоб набрати для себе найкраще з трофейного майна». Тобто, мародерство поставили на конвеєр.
    

Та це лише квіточки. Плоди дозрівали на інших гілках: підконтрольні Пітовранову особи «організували видобуток корисних копалин та їхній подальший нелегальний експорт». Ну, цей сценарій і ми бачили на Донеччині після 2014-го, а тепер — ще й із вивезенням збіжжя з окупованого Півдня.

Та головне ельдорадо, опановане каґебістами, перебувало у ще густішій темряві «Якщо обсяг виробництва опіуму в Афганістані до 1979 року коливався від 200 до 400 тонн на рік, то до моменту виведення совєтських військ у 1989 році він сягнув 1000-1500 тонн... За даними експертів ООН, понад 70% опіуму і майже весь героїн, який продавався в Європі, надходив саме з Афганістану».
    

У російського письменника Пєтра Катєрінічева є роман «Тропа барса» (2002), де присутній сатанинський персонаж на ім’я Герцог — здається, цей образ є міксом двох реальних осіб, Пітовранова і Бобкова.

Той Герцог просторікує: «Крові буде забагато, та без крові грошей не буває. Справжніх грошей, що дають не лише незалежність, а владу». Водночас, цей персонаж виглядає на рафінованого інтелектуала. Якими, зовні, і були наші реальні «герої».
    

Не дивно, що Пітовранова приймали в усіх колах; одного разу його навіть запросили четвертим на партію в доміно до поціновувача цієї розваги Брєжнєва. «Забиваючи «козла» з Брєжнєвим, Пітовранов ясно усвідомлював усю нікчемність керівника партії та держави і його геть невисокий інтелектуальний рівень». Він грав, обдумуючи, як ліпше під’юдити Андропова до захоплення влади.

«Пітовранов намагався створити тріо, в якому абсолютне лідерство належало б «президенту» Андропову. Прем’єр-міністром залишився б Косигін, а партію очолив би перший секретар ЦК Білоруської ССР Пьотр Машеров.

Він провів зондувальні розмови з Косигіним і Машеровим, проте контакти ці не залишилися без уваги оточення Брєжнєва: 4 жовтня 1980 року Машеров загинув в автомобільній катастрофі. Косигіна в тому самому жовтні вивели зі складу Політбюро і відправили у відставку з посади голови уряду. 18 грудня 1989 року він помер, про що повідомили лише за три дні».
    

На війні, як на війні. І Пітовранов відповів: «19 січня 1982 року застрелився перший заступник голови КҐБ Сємьон Цвігун, який вважався людиною Брєжнєва... За шість днів після самогубства Цвігуна, 25 січня 1982 року, помер Міхаіл Суслов, який був другою після генсека людиною в партії. Смерть Цвігуна послабила позиції Брєжнєва в КҐБ, а несподівана кончина Суслова — в Політбюро та апараті ЦК КПСС».
    

«Отвєтка» не забарилася: «24 травня 1982 року Андропова перемістили з посади голови КҐБ на посаду секретаря ЦК КПСС... 26 травня 1982 року за особистим розпорядженням Брєжнєва призначили чужого Андропову Віталія Федорчука, довірену людину першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького».

У жовтні 1982-го Брєжнєв казав Капітонову, заворгу ЦК: «Бачиш це крісло? У ньому сидітиме Щербицький». Не встиглося. Генсек за місяць помер. Царювати прийшов Андропов. Ненадовго — за чотирнадцять місяців помер і він. Не встиг як слід закріпитися, тож влада знову перейшла до партійців — Черненко, Ґорбачов.
    

Але «єдиною державною структурою, підготовленою до прийдешнього хаосу, виявилася держбезпека. Вона стала єдиною совєтською структурою, яка вижила в цьому хаосі». Консильєро Пітовранов почав шукати нового «хрещеного батька».
    
* Попередні статті циклу «РОZZІЯ» див.:
     

https://www.umoloda.kiev.ua/number/0/164/165619/

https://www.umoloda.kiev.ua/number/0/2006/166162/