Репетиція трибуналу. Рецензія на книжку «Рокада: Чотири нариси з історії Другої світової» Олени Стяжкіної

Історикиня Олена Стяжкіна випустила книжку «Рокада: Чотири нариси з історії Другої світової» (К.: Дух і Літера, 2020).

Формально — це описи-синопсиси кількох актуальних проблем сучасної вітчизняної історіографії.

Але чому тоді ця фахова збірка читається з детективним захопленням? Бо це не інвентаризація фактів, не історична бухгалтерія — а радше такий собі фактчекінг, однозначно спрямований на урозуміння сучасних українських негараздів.

Зокрема, того, як і через що ми знову опинилися в епіцентрі світової конфронтації. І якими — з точки зору історичної ретроспективи — є засадничі причини нинішньої війни. А відтак — і коли та за яких умов усе це нарешті припиниться.

Слово «рокада», до речі, — це термін з воєнної топографії: тилова дорога, паралельна лінії фронту, задля постачання воякам усього необхідного.

Олена Стяжкіна в такому контексті виглядає на волонтерку, що підвозить на передову «джевеліни» замість під усіма оглядами скомпрометованих совєтських ПТУРСів.

Суть у тому, що ми не вийдемо з наперед програшно слабкої позиції, коли й далі будемо послуговуватися тамтими продуктами і символами. Символами — насамперед. Чи не головний з них — «вєлікая отєчєствєнная война».

І перша, і друга великі війни були, як відомо, змаганням за колонії. У цьому сенсі Росія Першу світову програла — втратила найбільш ласий колоніальний шмат, Україну.

Але вже за місяць по капітуляції Німеччини Кремль розв’язав війну за повернення України у васальний статус. Американський історик Ґреґор Даллас вважає, що саме Україна «визначала європейську історію з XVII століття», і «Друга світова війна залежала від цієї ж території» (Примарний мир. 1945. Незавершена війна. — К.: Темпора, 2012). І по закінченні цієї Другої Москва не лише повернула окупаційний режим до Києва, а й загарбала Львів.

«Соборність українських земель, досягнута в результаті війни, була не подарунком Кремля українцям, а засвідченням сили й спроможности імперії у практиці й політиці розширення територіальних меж і встановлення бажаних кордонів», — значить Олена Стяжкіна.

Концепція «незавершености» і Першої, і Другої світових воєн далі розроблялася у дослідженнях Тімоті Снайдера і Тоні Джадта. «Холодну війну» деякі науковці стали називати Третьою світовою.

А її наслідком для Росії — у постімперському сенсі — стала чергова втрата України. Дві перші фрази книжки О. Стяжкіної такі: «Як та якими українці увійшли у Другу світову та як і якими з неї вийшли? Й, головне, чи вийшли — з огляду на напад РФ на Україну, що відбувся у 2014 році?».

І трохи нижче дослідниця ілюструє тезу «незавершености»: «Війна РФ проти України, жорстокість окупантів, експансіоністська риторика Кремля, брутальність «спецоперацій», дуже схожих із тим, як легітимізувалась агресія СССР проти Фінляндії, країн Балтії, Польщі; Гітлера — проти Австрії, Чехословаччини, Польщі, засвідчують, що «далі буде» вже перетворено на реальність практичних дій».

Ґреґор Даллас пише-доводить, що і Перша, і Друга, і Холодна війни прийшли зі Сходу. І у стратегічному підґрунті кожної знаходимо претензії Росії на Україну як колонію. «Українське питання»,.. «поставлене» у роки Першої світової, закривається (й буде закритим нашою перемогою) війною РФ проти України», — значить Олена Стяжкіна.

Подібне читаємо й у книжці Оксани Забужко, відзначеній Шевченківською премією: «Стало видно, що це таки Столітня війна, в якій історія дає нам ще один шанс» (І знову я влізаю в танк...— К.: Комора, 2016).

Щодо «шансу» на «нашу перемогу» ми, звісно, віримо. Але мусить прийти розуміння, що «столітня війна» нарешті завершиться тільки тоді, як Росію буде знищено на символічному рівні. Так, це про Нюрнберґ-2.

Власне, це і є головний месидж книжки пані Стяжкіної: «Злочини комуністичного режиму залишаються — без юридичних підстав засудження комунізму — в зоні «трьох крапок», створюючи небезпеку прочитання їх як «далі буде». Збірка «Рокада» — це таке собі досудове розслідування.

Авторка покликається на велику кількість шокуючих свідчень про російський окупаційний режим, презентований кільком поколінням як «совєтський спосіб життя», — і всі вони лишаються безкарними, торуючи шлях новим злочинам.

«Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масові насильницькі депортації, запроваджені нацистами на території України, як воєнний злочин проти людства. Депортації, вчинені мешканцям України з боку радянського режиму, й досі не дістали аналогічного міжнародного покарання», — пише Олена Стяжкіна і надає слова колезі-однодумиці Енн Епплбом, яка порівнює два братські режими, гітлерівський і сталінський: «Здійснювали однакові злочини у той самий час і в тих самих місцях, допомагали одна одній та підбурювали одна одну і ця взаємодія призвела до іще більшої кількости масових убивств, ніж кожна сторона могла б здійснити самотужки».

Українці до сьогодні небезпечно інфіковані спотвореною минувшиною. Росіяни подбали про це професійно. О. Стяжкіна розповідає, за яким сценарієм відбувалося «звільнення» наших теренів: «Оперативно-чекістські групи НКВС вперше задіяли у 1939 році на інкорпорованих землях Західної України...

Входячи у міста та села разом із передовими частинами армії, оперативні групи отримували та реалізовували повноваження, пов’язані з формуванням «по свіжих слідах» перших списків «зрадників» і «пособників», їхнім арештом (за їхньої відсутности — арештом родини).

Групи передусім знищували сліди нацистської влади (вивіски, назви вулиць, символіку)». За великим рахунком, для сучасних українців це мусило би промовляти нинішнім досвідом: саме так чинили в Донецьку й Луганську 2014-го.

У попередній цитаті голов­ним є згадування символів. Для большевиків це завжди мало першочергове значення. Ще «український» уряд не повернувся (1944-го), а вже рушили до захоплених Червоною армією міст відділи агітації і пропаганди та редакції їхніх газет: «Перетворювати ненависть на громадянський обов’язок». І вкорінювати термін «вєлікая отєчєствєнная».

Тут варто повернутися у «міжвоєнний період», якого в Україні, на думку Ґ. Далласа, й не було; «тут постійно тривала війна». Упродовж 1920-х, свідчить О. Стяжкіна, «постійна нарада із боротьби з бандитизмом при Раднаркомі УСРР тричі розглядала питання «Про продовольчі репресії бандитських кубел». Якщо нормальною мовою — це були репетиції Голодомору.

Навіть по здійсненні того пекельного плану нарком держбезпеки Єжов змушений був визнати на закритому зібранні чекістів у 1938-му: «На Україні гуляють у підпіллі цілі антирадянські українські націоналістичні дивізії».

Тут наша авторка дає слово ще одному колезі, Владиславові Гриневичу: «Практично упродовж усіх 30-х рр. в українському селі, де на 1939 р. мешкало 2/3 населення УРСР, мусувалися чутки про те, що ось-ось має розпочатися війна, яка покладе край знущанням радянської влади. Війна уявлялася ледь не єдиною можливістю звільнитися від сталінського режиму».

То про яку «вєлікую отєчєствєнную» для українців могло йтися у принципі? А вже під час Другої світової совєтські спецслужби наказували своїм агентам на піднімецьких територіях: якомога ширше вживати українські націоналістичні гасла, бо вони «найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на платформі радянської влади, до якої населення ставиться вороже».

У «Рокаді» авторка цитує дивовижний документ — лист популярного тоді письменника Владіміра Бєляєва (родом з України) іншому «українцеві», генералові Нікіті Хрущову, з приводу «звільнення» Львова: «Надо всячески глубокой раъяснительной работой выбивать из сознания бойцов и офицеров... что нет собственно говоря особой разницы между Дрезденом и Львовом: тот и другой оккупированные города, население в обоих враждебное и соответственно можно себя вести в них».

Коли наприкінці 1970-х я працював у школі, твори Бєляєва активно пропагувалися програмою для позакласного читання підлітків. Певно, хтось із учителів таки пропагували його — вірогідно, і у Львові також.

А те, що з 1944-го до 1952-го із Західної України депортовано понад 200 тисяч людей — і зараз для багатьох «нє факт». Натомість російський міт про «вєлікую отєчєствєнную» виконав своє завдання — «примусове забування історії», так це називає О. Стяжкіна.

Оцінюючи перспективи подальшого осмислення філософсько-історичних проблем, наша дослідниця не може уникнути згадування колежанського доробку.

Тож маємо яскраве ревю-атестацію Тімоті Снайдера, Алейди Ассман, Енн Епплбом, Ханни Арендт, Карла Беркгофа, Тоні Джадта — всі вони перекладені українською в останні роки. Плюс рівноцінні українці: Михайло Коваль, Тамара Вронська, Владислав Гриневич, Сергій Єкельчик, Ярослав Грицак.

Усе це нині — на відстані простягнутої руки. І чому це не тішить? Ба навіть — гнітить? Бо, судячи з інформаційного простору, — всі ті проривні дослідження не прочитані критичним загалом.

І як тут не погодитися з Оксаною Забужко: «Україна обвально подурнішала... наш інформпростір робить враження алкогольної вечірки в школі для розумово неповносправних»?

Може, книжка Олени Стяжкіної стане хоч якимось алкозельтцером?