Хай не згасне його свіча. У Києві вшанують пам'ять відомого дослідника Голодомору Джеймса Мейса

Публічний діалог «Запалена свіча», присвячений 70-річчю історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса, відбудеться у Києві саме в день його народження — 18 лютого.

У заході, який організовують Інститут дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду та «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук України, візьмуть участь вдова історика, письменниця і поетеса Наталія Дзюбенко-Мейс, доктор історичних наук, професор Василь Марочко, директорка Інституту дослідження Голодомору Світлана Маркова.

Скульптор Володимир Корень представить проєкт арт-об’єкта на честь загальнонаціональної акції «Запали свічку», започаткованої Джеймсом Мейсом.

«У 1990 році на першу міжнародну конференцію з Голодомору до Києва приїхав цілий інтелектуальний десант: Джеймс Мейс, Марко Царинник, Орест Субтельний. Я пам’ятаю цю конференцію, бо сам був її учасником у Будинку культури Ради Міністрів на вулиці Інститутській, виголошував там доповідь, — згадує голова ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні Василь Марочко.

— Це був велелюдний захід, на який можна було потрапити лише по перепустках. До речі, на конференцію не пропустили і Наталку Дзюбенко, журналістку «Голосу України», майбутню дружину Джеймса... 

Ми зустрілися з Мейсом, Царинником і Субтельним на терасі, яка виходила в сад, відбулася приязна розмова дослідників, які працюють над однією темою. Яким запам’ятався Мейс? Молодий, освічений, інтелігентний чоловік, представник західного світу. А ще його посмішка — вона не сходила з обличчя Джимі ні тоді, ні навіть у скрутні часи, коли він тяжко хворів. Запала в пам’ять і його українська мова з англійським гортанним дифтонгом, яку він вивчив, по суті, самотужки, щоб мати змогу працювати з українськими джерелами».

Він народився в Америці, але вважав себе українцем. Бо перейнявся трагічною долею українського народу та його болями так, що присвятив йому все наукове життя. У 1993 році Мейс переїхав в Україну, створив тут сім’ю та продовжив свої дослідження. Український період історика був надзвичайно плідним.

«Його інтелектуальна продуктивність періоду 90-х років і до останніх днів вражала — 125 наукових і публіцистичних статей. Це в 5 разів більше, ніж він написав у США! — продовжує Василь Марочко.

— У 1994 році він подав ідею створення інституту дослідження геноциду. Я пам’ятаю ті збори в Спілці письменників і гарячу дискусію під час них. Цей інститут не мав бути схожим на вже існуючі академічні інституції, він мав представляти Україну в світі і сприяти визнанню Голодомору геноцидом. Концепція була цікава і перспективна. Але, на жаль, вона так і не була реалізована: через опір і певну пасивність суспільства, яке Джимі назвав постгеноцидним, а отже, не готовим до різких змін».

Василь Марочко наголошує, що далекоглядність пана Мейса вражала: «Все те, що сьогодні відбувається довкола України, Джимі передбачав. Але хіба йому тоді хтось вірив? «Війна з Росією? Та що він таке каже!» А Мейс уже тоді нас усіх застерігав».

Одержимий правдою, він понад усе хотів, аби Україна нарешті почула мільйони замордованих, голосом яких він став.

«У 2003 році у Верховній Раді відбувались слухання по Голодомору. Тоді я не знав, що він прийшов на них весь обмотаний бинтами, після нещодавньої операції, — продовжує Василь Марочко.

— Перемагаючи біль, піднявся на трибуну і доповідав. Як він сам колись сказав, «ваші мертві вибрали мене», тож самовіддано їх захищав. Навіть перебуваючи вже на порозі вічності»...