Велика гастрономічна брехня: рецензія на книжку Олени Стяжкіної «Смак радянського»

Книжка Олени Стяжкіної «Смак радянського» (К.: Дух і Літера, 2021) — одна з несподіванок минулорічного репертуару.

Історикиня підважила чи не найживучіший ностальгійний міт — про «смачну і здорову» СССРівську їжу.

«Радянське — це цивілізація слів», — справедливо значить дослідниця. Тож совєтська гастрономічна легенда мала свою біблію — «Книгу про смачну і здорову їжу», вперше опубліковану 1939-го і безліч разів по тому перевидану сумарним накладом під 10 мільйонів. У Росії її тиражують досі, й одна з тамтешні рецензій, уже в цьому столітті, має прикметну назву «Євангеліє від пуза».

Та книжка справді досконала — не так навіть рецептурним репертуаром, як описами застільного етикету та вишуканими ілюстраціями страв та сервірування. Книжка як передчуття свята.

У світі поза залізною завісою вільне трапезування було святом, яке завжди з тобою. Але не для мешканців по цей бік цивілізаційного кордону. Тут, у СРСР, святкове споживання уможливлювалося тільки за бажання держави.

Чому, наприклад, салат олів’є та оселедець під шубою досі асоціюються у старшого покоління винятково з офіційними святами? Бо для їх приготування потрібен майонез — хронічний дефіцит совєтського способу життя, — котрий з’являвся у продажу хіба перед «пєрвомаєм» чи річницею «вєлікой октябрьской».

Та й то не всюди. У середині 1980-х я працював у невеличкому районному центрі на Дніпропетровщині. Там навіть напередодні пролетарських святкувань годі було купити твердий сир, якусь копчену ставриду, ковбасу, твердішу за «докторську», чи мандарини-апельсини — не кажучи вже про горезвісний майонез.

Натомість пропаганда невидимих успіхів посилювалася аж так, що саме тоді виник анекдот про підключене до холодильника радіо: ввімкнув — і все в тебе є. «Книга про смачну і здорову їжу» й була таким радіо-холодильником, майстерним окозамилюванням, вправною пропагандою — чи не єдине, на чому росіяни знаються достеменно.

Олена Стяжкіна написала жорстку книжку, де співставляє тодішню офіційну пропаганду і приватне повсякдення. Вийшли — «роздуми над сказаним і замовчаним». Роздуми про «харчове упокорення» зверху та «повсякденні бої за харчі» внизу.

Про те, що «дефіцит був покликаний фіксувати жорстку роль держави як джерела життя». А повсюдні черги — це «спосіб організованого насильства, в якому народ, як і в кожній війні, несе втрати, стає полоненим/заручником або посіпакою».

Ба більше: «Іммобілізація тіл (переважно жіночих) у щоденних багатогодинних чергах дозволяла владі зменшувати людські можливості думати про себе, мати плани, вчитися, змінюватися... Непродуктивні витрати власного життя сприяли самознеціненню».

Отже, «питання про радянську їжу як спосіб ре­пресії». Дослідниця описує післясталінський період, тож на трьох совєтських голодоморах не акцентовано. Як і на картковій системі, введеній у грудні 1930-го.

Але в іншій її книжці, що вийшла майже одночасно, є промовистий вступ: «Оскільки картки видавалися тільки тим, хто працював у державному секторі економіки (промислові підприємства, військові організації, радянські установи, радгоспи), а також їхнім утриманцям, поза нормованою системою постачання опинилися селяни, «позбавленці», некооперовані кустарі.

Разом вони складали понад 80% населення. Тож держава вдавалася не тільки до нормованого постачання, але й до свідомо організованого «не-постачання», мобілізуючи у такий спосіб «своїх» і марґіналізуючи, аж до повного знищення, «класово» чи «національно» чужих» (Рокада: Чотири нариси з історії Другої світової. — К.: Дух і Літера, 2020). І це за часів, коли влада намагалася переконати громадян, що «соціалізм в основному побудовано».

П’ятдесят років по тому мало що змінилося, окрім скасування карток: «Продовольча програма» передбачала, що в 11-й п’ятирічці (1981—1985) буде задоволено попит на хліб, картоплю, цукор, макаронні вироби тощо, постачання м’яса та молока — покращиться».

Зупиніться і вдумайтеся: на піку «розвинутого соціалізму» імперії зла бракувало хліба-картоплі-цукру! А базою відліку до слова «покращиться» був майже нуль.

Аби приспати споживача, звично вдалися до шулерства. «Однією шостою земної суші» розігнали хвилю корисно-панічних порад: від хліба товстішають, картопля не містить вітамінів, цукор — біла смерть.

Водночас «впроваджено медикальний дискурс, який — «згідно з науковими розробками» — встановлював щоразу менші показники необхідного протеїну». Авжеж, там завжди більше покладалися на пропаганду, ніж на економіку.

Щодо останньої — лише кумедний приклад: «На два роки (1974—1976) з продажу в Києві зникли пиріжки... Проблема полягала в тому, що збіг термін РТУ (республіканські технічні умови)... Впродовж двох років відповідні відділи Держплану УРСР та Держстандарту не могли дійти згоди щодо того, яким мав би бути вміст та вага начинки, сортність борошна, ціна пиріжка».

Останній розділ книжки під назвою «Їсти» в мистецтві кіно» — це добірка ілюстрацій до наукових тез. Інтегральний висновок такий: «Правильні радянські кіногерої «не роблять з їжі культу» й споживають її як «паливо» у категоріях «корисного», а не смачного». Ну, так — «виховання візуальними засобами сліпої глядацької авдиторії».

Але ж сучасна реклама досі послуговується мемом «Той самий смак!» — звідки береться ностальгія? Вдома готували лише з того, що змогли «дістати». Харчування в їдальнях? То «не смак їжі, а смак розкрадання».

І тут авторка на підставі аналізу численних усних історій доходить цікавого висновку: «Зі смачного людям пригадується тільки морозиво». Останній абзац її філософської оповіді — про цей продукт «золотого віку»: «Свято без свята... Майже доступна розкіш... З’їсти без примусу. Втілити бажання... Невеличка шкідлива холодна здійснена мрія... Смак вибору, смак свободи, який не розпізнавався як свобода, оскільки мало хто з радянців знав, якою вона є».

Так, це вже лексика письменниці (О. Стяжкіна має дві цікаві прозові книжки). А ще в неї є, сказати б, політологічне визначення «совєтського морозива» в інтерв’ю, яке вона дала Олександру Михеду для книжки «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти український Схід» (К.: Наш формат, 2020): «Радянський пломбір коштує не двадцять дві копійки, його ціна — ГУЛАГ і неіснування». Дещо неакадемічно, але «доходчіво».

До речі, саме «совєтське морозиво» прямо запозичене в американців, що їх так люто ненавидять сучасні росіяни. Після поїздки наркома харчової промисловости Анастаса Мікояна до США у 1930-ті роки «налагодили масове промислове виробництво сирів, сосисок, з’явився томатний сік, згущене молоко, маргарин, консервована кукурудза і зелений горошок; організували продаж живої риби... промислове виробництво лимонадів, «радянського шампанського», рибних консервів та морозива».

* * *

Антропологічна розвідка Олени Стяжкіної з’явилася завдяки «подвижницькій роботі з гуманітарної деколонізації, яка здійснюється видавництвом «Дух і Літера», — значиться у «подяках». Цілком погоджуюся-приєднуюся.

Але насамкінець муляє деяка непослідовність самої авторки у впровадженні тієї деколонізації у власне письмо. У згаданому книжковому інтерв’ю вона доводить небезпечну пропагандистську основу топоніму «Донбас» і висновкує: «Я наполягаю на тому, що замість «Донбасу» треба вживати слова «Донеччина» і «Луганщина». Цілком слушно.

Як і її по­слугування автентичною назвою «киримли» замість совєтського покручу «кримські татари». Але чому вона досі толерує слово «радянський»? Так, колись українці змушені були вживати накинутий «переклад» (майже винятково в офіційному мовленні) — але тепер?!

«Готовність частини українців бачити себе радянськими дозволяє не вживати термін «совєти», не підкреслювати винятково насильницький й «експортований» характер окупаційних практик», — пише пані Стяжкіна у своїй «Рокаді», йдучи на відчутний компроміс із колоніальними артефактами.
Така ось «політкоректність» без меж.