Мій знайомий Лір: про етикет і етикетки

Музей і оплески — речі несумісні. Єдиний авдіосупровід, дозволений поміж експонатів, — побожне нашіптування: руками не чіпати...

Та життєрадісного читача-глядача забобони пам’яти не обходять, у нього — простий та універсальний критерій інтересу: смакує чи ні. Кому, як не митцеві, знати про цю всесильну слабкість свого потенційного реципієнта?

Тож найкоротший шлях до масового серця-шлунка саме такий, як пропонує один блискучий рецензент: «Шекспір, чи був ти, чи не був, — ходи сюда! Пориємся в твоїх карманах» (Михайло Бриних. Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013).

Зухвалість — чи не єдиний спосіб «оживити» Шекспіра. Американський топкритик Гаролд Блум загнав усіх до глухого кута: «Ми нині не зможемо пригадати жодного реального чи літературного інтелектуала-харизматика, не схожого на Гамлета, і так само жодного злочинного генія, на якого б не падала темна тінь Яґо... Шекспір настільки точно й глибоко схопив природу людини, що всі післяшекспірівські персонажі не можуть до якоїсь міри не бути шекспірівськими» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). І водночас вказав на шпаринку, що дозволяє вислизнути з цієї пастки: «Одним із шляхів ви­знання досконалости та першости Шекспіра є їх заперечення».

Літерати й режисери користуються цією лазівкою залюбки. Як-от Юрій Андрухович, перекладач «Короля Ліра» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2021). А перед тим — ще й перекладач «Гамлета» та «Ромео і Джульєтти» (там само; 2008, 2016). За перші дві книжки пан Юрій дістав повною мірою від прихильників музейної ідеології. Ситуація повторюється втретє. Бо як пробачити таке, наприклад, брутально-жаргонне втручання у трагічний монолог Ліра: «Це хто тут ошивається, крім бурі?».

Але ж, як подумати, чи не є це навпаки — максимальним наближенням до Шекспіра? Усі його «історичні» декорації — зручно-умовне ретро. Там повсякчас бринить ностальгійна згадка про колишній «золотий вік» — і порівняння завжди не на користь теперішнього.

Аж так, що часом «всі сили його розуму відійшли, звільнивши шлях для нетерпимости», — як каже Кент про Ліра. А мова нетерпимости — ресентимент. Котрий ніколи не «вибірал вираженій». Що вже казати про середньовіччя, де королівські двори радше нагадують бандитські «хази».

Та й ось іще один сумнів від Гаролда Блума: «Шекспір винайшов постійно мінливе внутрішнє Я, самосвідомість, що невпинно зростає, глибинне Я, що поглинає все... Фактично, самого зображення негативного боку людської душі до Шекспіра не існувало... Все, що є вартісним у Фройда, вже існує у Шекспіра, включно з переконливою критикою самого Фройда. Карта свідомості Фройда є шекспірівською».

Але ж Фройд поза «перекладами» на сучасні практики — мертвий. Його візіонерство живиться лише сучасністю, зокрема і мовною. Тож закидам у «нешанобливих» трактуваннях класики протистоїть сам Шекспір: «Бездушна? Просто чесна».

Навіщо взагалі нові переклади хрестоматійних творів, як не задля вербального апґрейду? Либонь, аби новому читачеві було зрозуміліше.

І через діалог «однією мовою» — раптом крізь минувшину вияснилося сьогодення. Приміром, так: «Крадь не все, що помічаєш». Або й зовсім про наше «реформоване» судочинство:

І хоча формально
Ми стратити його не маєм права
Без вироку юстиції, та гніву
Немає меж. Народ це зрозуміє.

І вже геть інтегральне, як на наші нинішні державні реалії: «Такі часи настали, що сліпця / Провадить ідіот».

«Все творчество Шекспіра — це потакання затемненим умам і животним інстинктам», — гне своєї далі Михайло Бриних.

І недалеко відбігає від істини. Надто коли під «потаканням» розуміти маніпулювання. Хоч як крути, а популізм є «двигуном внутрішнього згорання» письменства взагалі.

І — популізм неможливий мовою, відмінною від звичної для загалу. Юрій Андрухович це і робить: адаптує Шекспіра до розуміння електорату. І чинить це «в кайф», бо, як і Шекспір, є людиною маскараду.

А ще неабияк доклався до свята реінкарнації «Короля Ліра» унікальний художник Владислав Єрко, який тут схрестив, сказати б, Дюрера з Босхом. А може, й іще химерніше — бо як заілюструвати, скажімо, таке: «Гоббердіданс витанцьовує в моєму череві, вимагаючи двох оселедців»? Ну так, зловісний карнавал, стихія Андруховича.

Визнання-заперечення Шекспіра — то є вічний двигун. Так збіглося, що торік поруч Андруховичевого перекладу «Короля Ліра» з’явився і переспів трагедії від американського прозаїка Крістофера Мура: «Дурень» (Х.: Фабула, 2021). Він застосував цікавий прийом: передав режисерський пульт п’єси королівському блазневі.

У Шекспіра — це службовий персонаж, що приховано озвучує авторські коментарі. Мур перетворює його не лише на речника, а й на «сірого кардинала» трагедії. Вийшла така собі криптоісторія «Короля Ліра» — з приквелом-життєписом Блазня-Дурня-Капшука.

Сучасний автор попервах практично не відходить від фабули класичного тексту. І це на початках навіть трохи напружує: ніби просто оповідка заради оповідки; щось alaКокотюха. Та чим далі більше вияснюється, що Мурові йдеться  не так про забіяцький спаринг зі славетним попередником, як про природу тіньової влади. Що таке джокер?

«Лише той, хто здає карти, може призначити йому ціну — примусити буянити чи зробити козирем... Номер блазня — нуль, але це тому, що він являє собою безкінечну купу можливостей». Надто, коли сама гра відбувається у просторі, що його наповнює «лише мерехтлива заздрісна порожнеча».

Актори, свідчить історія, не лише блазнювали попід троном, а й часом смикали за владні мотузки. У Шекспіра цього немає, а Мур наприкінці зробив свого Дурня королем. Цей фінальний візерунок навмисно вишито грубими білими нитками.

«Зробив це я переважно заради того, щоби подратувати рецензентів», — пояснює автор свій останній акорд в єдино прийнятний тоді спосіб: 2009-го, коли «Дурень» вийшов у США, в імовірність Зеленського, а затим і Трампа, ніхто не вірив навіть теоретично.

Зрештою, візіонерам не вірять завжди. Лесь Подер­в’янський, приміром, написав п’єсу «Король Літр» років зо тридцять тому. І там блазень у фіналі також вилазить на трон.

Хто тоді міг подумати, що це не «хвора фантазія», а фотографія, спогад про майбутнє? Пам’ятаєте, з чого почав Лесів король-блазень? Перший указ — викинути з тодішньої британської «Банкової» всі портрети «попєредніков»:

Всіх — к хуям! Повісити оту картину гарну,
Де гуманісти втрьох сидять на конях,
Красиві й сильні лорди бородаті,
І пильно стежать... (П’єси, оповідання... — К.: Наш формат, 2020).

Усіх трьох персонажів із «силових відомств» ми знаємо сьогодні поіменно, починаючи від голови Комітету з розвідки.

А все починалося, пригадаймо, з Шекспіра. І почути його, справжнього, можна хіба тоді, як він раптом озветься до вас не зарозумілою староанглійською, а голосом, скажімо, львівської тусовки або київського офісного планктону.

І тоді навіть у прохідному персонажі — в якомусь привидові, що пнеться у телепророки, — побачимо «ідеальний зразок відсутности логіки, огорнутий у загадковість» (К. Мур), або й просто «галюни, психічні фізкультпривіти» (М. Бриних). А ще Лір, знайомий Андруховича, порадить швидше «робити ноги» подалі від дурисвітів з регаліями.

Хай там як, а Шекспір завжди має рацію, навіть без Блума це зрозуміло. І — «крилата помста знайде вас колись». Можливо, це і про всю цю мою рефлексію.