Анархіст-державник: на ідейній гойдалці

Владислав Івченко вміє здивувати літературною сміливістю.

Починаючи від першої книжки про Івана Карповича, де по-забіяцькому пересміяв тодішнього топперсонажа, акунінського Фандоріна.

Івченкові відповіді на письменницькі виклики завжди асиметричні — він залюбки зіштовхує різні жанри, часом антагоністичні.

Ефект «Найкращого сищика...», приміром, полягає у поєднанні статечної, сказати б, мізансцени ретродетективу та комічних — з перспективи сьогодення — оцінок минулого.

Ба більше: він телепортує туди нинішніх упізнаванців, як-от: «Народний письменник... славетний Кока Огірковський».

Юрій Камаєв, співавтор Івченка у першій книжці про Івана Карповича, у своїй ранішій індивідуальній збірці «Мед з дікалоном» (К.: KM Publishing, 2009) має оповідання про бій красноармійців з українськими повстанцями.

Один з московитів щиро нетямиться: «Вот люді, бля, протів нас даже за сумасшедшим пойдут...». Тепер, по виході семи книжок із циклу про «найкращого сищика» (не кажучи вже про романи з сьогоднішнім антуражем), добре видно, що хитросплетіння жанрів потрібне Івченкові задля розв’язання плутанини смислів.

По-сучасному кажучи, все, що пише пан Владислав, — про медіаграмотність. Ю. Камаєв щойно наведеною цитатою поставив риторичне запитання: як нормальна людина може вірити в ідеологічну маячню? В. Івченко щоразу відповідає на це конкретно: через своє невігластво.

Ось, до прикладу, письменник зазначає: «Місцевий баламут на прізвище Махно» (Найкращий сищик та помста імперії. — К.: Темпора, 2017). Це пародіювання минулого чи теперішнього? А що означає Івченкова відверта нелюбов до запорожців, що просто вибухнула у «Химерах Дикого поля» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014)?

Навряд чи для нього козаки — всуціль чорна фарба. Так, вони багато чим завинили державі Україна (тут можна було б згадати й кількох популярно-іменитих істориків з такою ж поставою), але ж і на її користь зробили чимало.

Івченка у цій історичній дилемі цікавить лише одне: у який спосіб спільнота перетворюється на зграю? Найкраще, гадаю, Івченків письменницький фокус ілюструє діалогічна цитата з Льюїса Керролла: «— Та в мене й думки не було... — У цьому й уся біда!» (Аліса в Задзеркаллі. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2005).

Відсутність думання, самої потреби в цьому — сюжетотворний стрижень усього Івченка, про що б він не писав: від чорних рад до фейсбук-істерій. Навіть у такому комфортному жанрі, як ретро.

Якщо найбільший літературний майстер цього жанру, Юрій Винничук, намагається алхімічно оживити ті часи, а найбільший жанровий сибарит, Андрій Кокотюха, застосовує ретро як вазелін для самого процесу оповіді, то Владислав Івченко використовує ностальгійні декорації винятково для урозуміння сьогодення.

Причому, здається, діти-онуки нинішніх читачів так само сприйматимуть Івченкові твори за актуальні. Бо він пише фактично про перспективи на завтра. Тобто про гіпотетичне майбутнє, яке можна обрати чи знехтувати ним.

І тут на­реш­ті приступимо до новинки — «Три битви з Левіафаном» (К.: Темпора, 2021). Під цією обкладинкою — роман і дві повісті. У коротенькому вступі письменник обумовлює авторський термін «режим внутрішньої окупації», джерелом якого є «торгівля законністю» і проти котрого наразі немає легітимного способу, окрім «партизанки».

Фабула роману «Чемпіонський бій Мері Дяків»: олігарх обласного розливу довідується, що під «його» землею ховаються економічно привабливі копалини. А що просто над тими покладами стоїть село — то його треба прибрати. Феодальний загін бандюків перекриває єдиний шлях до села, вимагаючи за прохід гроші, непідйомні для пенсіонерів, що тільки й лишилися на хуторі. Паралельно обробляють селян — психологічно і конкретними тортурами, — аби переписали свої маєтки «на дядю». В однієї з затятих селянок виявляється успішна донька у столиці. Вона їде на малу батьківщину після майже двадцяти років перерваних контактів і наче впадає у середньовіччя. Не йме тому віри, аж поки не опиняється у цілком офіційних поліційних кайданках на ритуальному стовпі — яко показова жертва, аби односельцям дійшло: немає ніякого «Києва», пан тут один.

Доля Жанни д’Арк нашу героїню врешті обходить. Ні, це не детективи НАБУ наскочили і не «Альфа» з неба впала. Її випадково — хоч як крути — звільняє одурманений натовп односельців. Авжеж, це ж Івченко: про що ж у нього, як не про опіум для народу?

Та найцікавіше — в кінці: героїня повертається з глухомані, де й мобільного покриття немає, і бачить, що до столиці не пробилася жодна достовірна інформація про кілька десятків жертв (включно з народним депутатом, начальником райвідділу поліції, легендарним злодієм та посполитими різного рівня активности). Натомість «інцидент» інтерпретовано в медіях як... трейлер майбутнього кіноблокбастера.

Талановитий режисер цього фейку втовкмачує потерпілій: «Хто повірить, що криваві танці в Кутах відбулися насправді, а влада це проігнорувала? Навіть якщо журналісти зможуть докопатися, то як вони пояснять це своїм редакторам? Розумієш, це як сказати, що зустрів прибульця! Занадто. Тебе радше вважатимуть божевільним, аніж повірять! Тому ніхто ні про що не довідається. Це надто фантастична історія, щоб сприйняти її поза межами кіно».

А тепер абстрагуймося. Хіба не така сама фантастична історія із два роки поспіль проваленим оборонним бюджетом у країні, що перебуває у стані війни?

Хіба не так само «кінематографічно» нам намагаються впарити підкилимне знищення розвідувально-диверсійної структури в ЗСУ? А використання президентом військового гвинтокрила для провідування родини на відпочинку — як дбання про країну?

Загалом, цей роман — коли його розглядати як антиутопію-алегорію — про Майдан. Котрий мусив би насамперед ліквідувати (так, дуже бажано — в легітимний спосіб) призвідців революції і завчасно розпізнати-нейтралізувати майбутніх колаборантів. Івченко відштовхується від реалій: не ліквідували і не розпізнали. А вони — знову на чолі «правоохоронної» системи. І що тепер робити? Єдина надія — на Робінгуда. Тобто на Мері Дяків. «Хоч кіно про неї знімай».

До речі, про кіно. Ну, так, «Найкращого сищика» вже дивимося. Не зразкове відтворення, але й не провальне. А що ж до реш­ти Івченкових творів, чи не кожен з яких — готовий сценарій; з фіксацією мізансцен і розкадровкою епізодів?

От візьмемо повість «Накохалися» з рецензованої книжки. Це про свінгерів — людей, які шукають додаткової насолоди у спільному сексуальному досвіді двох подружніх пар. Здавалося б, автор запрошує на якусь осучаснену «Грецьку смоковницю», — аж ні.

Між учасниками взаємоприємного паті раптом виникає суперечка за кодом «свій-чужий» (тобто українець-ватник). Зреш­тою виявляється, що ця ідентифікація здатна пересилити не лише основний інстинкт, а й... кримінальників.

Так, наприкінці усе трохи кумедно, ніби у фільмі «Один удома», але зрештою зводиться до того самого наскрізного Івченкового висновку: немає у нас іншої надії, аніж як на власний український ку-клукс-клан. «Це не ідеальний шлях, але іншого, на жаль, немає».

Так, увесь Івченко — то протиментівська робінгудіада. «Толерантність» і «політкоректність» — це геть не про нього. Але відколи ці поняття набралися прокурорських функцій, мусимо зважати на голоси адвокатів спротиву. І їх доволі у третій повісті під назвою «Лисиця і Ніч» (за воєнними позивними дівчат-персонажок).

Власне, за структурою це і є суцільний допит, перехресний допит, очні ставки. І — «це суд. Ми заслухали свідків, ти не розкаюєшся, тож далі вирок... Ви так переконалися у власній безкарності, що пустилися берега, давно вже пустилися берега. Так от, Боров, настав час повертати вас на грішну землю. І зробити це можна тільки одним шляхом: перебравши на себе функції суду».

Повість «Лисиця і Ніч» — антитеза романові «Чемпіонський бій Мері Дяків»: там «вони» полюють, тут — на «них». Але обидва твори — «щоб подати приклад іншим. Що не треба чекати на справедливість від держави, не варто сподіватися, що вона сама знайде і покарає винних. Хочете справедливости — беріть зброю і самотужки вчиняйте по справедливості. Так і тільки так... Може, хоча б страх приватного покарання примусить вас зупинитися».

Ні, В. Івченко не анархіст-терорист. Навпаки, він прихильник сильної держави, тому й зневажає Махна та січовиків. Але як чинити, коли при владі всілякі перевертні? Тож випадає бути радикальнішим за РНБО з обличчям Данілова, за «круглим столом» якого неможливо уявити незгоду з якимось силовим очільником. А в Івченка — можна: «— Я з СБУ! — Я знаю. Тому ти і тут», — каже Лисиця затягнутому на підвал баризі з посвідченням.

До речі, в Івченка є глибокодумна формула впливу на олігархів та їхній обслуговуючий держперсонал: «Конфіскація їхнього майна для компенсації шкоди, завданої державі та суспільству». Нехай і неконвенційно, але цілком «за Даніловим». Тож «нехай люди дізнаються про наявність такої опції».

За поверховим мерехтінням жанрів, якими жонглює Івченко, проглядає стабільне тло: роман ідей. В сучасній українській прозі він відродився у прозі Валерія Шевчука і згодом розквітнув у двох романах Оксани Забужко.

А недавно зблиснув тетралогією Дмитра Корчинського. Цей осібний жанр можна висновувати ще з «Фауста» Ґьоте. За всієї формальної різниці романи ідей об’єднані спільним знаменником-післясмаком: якщо продав душу — начувайся.

КОРОТКІ СПИСКИ: КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО

Далі публікуємо Короткі списки кращих видань сезону-2021, визначені наприкінці грудня експертами Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Шорт листи подано за абеткою – лавреатів буде названо наступного місяця.

Жанрова література
Ян ВАЛЕТОВ. Не время умирать. – Х.: Фоліо, 384 с. (п)
Юрій ВИННИЧУК. Вілла Деккера; Аґент Лилик. – Х.: Фабула, 304+288 с. (п)
Володимир ДАНИЛЕНКО. Ніч із профілем жінки; Маски Діани Стогодюк. – К.: Академія, 224+256 с. (п)
Володимир ЄШКІЛЄВ. Малх. – Х.: Фоліо, 512 с. (п)
Владислав ІВЧЕНКО. Три битви з Левіафаном. – К.: Темпора, 400 с. (п)
Андрій КУРКОВ. Самсон і Надія. – Х.: Фоліо, 380 с. (п)
Юрій ЩЕРБАК. Час тирана. Прозріння 2084 року. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 544 с. (п)

* номінувалося 52 видання