Роман ідей: рецензія на книжку Оксани Забужко «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса»

От невеличка книжечка, ста сторінок немає, а чи не найкраща в Оксани Забужко: «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» (К.: Комора, 2021).

В анотації зазначено, що авторка «звертається до свого улюбленого жанру — міксу мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу».

Виглядає, що ці рядки належать самій письменниці — настільки точно висловлено суть усієї творчости: пограничні тексти криптологічного характеру, базовані на свідченнях очевидців.

Ось фрагмент із нової книжки пані Забужко, що демонструє невідпорний магнетизм її авторського міксу: «Баронеса Будберґ, коханка Максима Горького й Герберта Велса... ця «железная» Мура, ця «Мария Игнатьевна Закревская», яка, схоже, мала дар зводити з ума всіх мужчин у полі зору і розвідки всіх країн також (крім, нота бене, української: ад’ютант Скоропадського перед її чарами встояв і першим запідозрив Муру в роботі на НКВД!), — це рідна внучка Ганни Закревської, тої самої «Ганни вродливої», за якою був пропадав молодий Шевченко».

І як після такого пасажу не проковтнути всю книжку? А це ж навіть не головна сюжетна лінія.

Формально «Як рубали вишневий сад...» присвячено пам’яті емігрантки Оксани Міяковської-Радиш з давнього шляхетського роду, що переплітається з фаміліями Драгоманових-Косачів.

На цьому тлі несподівано спливає закоханість Чехова, і його творчість постає — крізь замовчування у російському літературознавстві — як така собі квазіфеміністична: «Під ту пору в російській літературі ще не було кому навчити «женщин говорить», як хвалилась про себе Ахматова, справедливо відчуваючи тут собі в Чехові конкурента (недарма вона його не любила)».

Отже, вважає О. Забужко, емоційне спілкування з юними українськими аристократками неабияк просунуло Чехова до розуміння жіночої душі, а відтак письменник «радісно поволік своє відкриття в російську літературу» і став для неї відкривачем жіночої чуттєвости.

Але й цей соціолітературний урок — не головний. Усе, що пише пані Забужко, всі її твори, з романами включно, — це постколоніальні студії національної хвороби, занесеної з Росії. Історія українства — як роман ідей та детектив їхніх наслідків.

Тож Міяковська з Чеховим виявляються лише належним приводом для викриття кулуарної суті стратегій, вмонтованих у зловісний Емський указ, котрий виявився «пологовою травмою» всієї модерної української ідентичности, а отже, й державности... На два покоління, у вирішальній для формування політичних націй час, позбавивши Україну школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918—1920 років (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма».

У цьому — вся алхімія ОЗ-міксу: розпочати з біографічної крапельки, що точить камінь, аби віднайти підземний потік і примандрувати до його виходу на яв.

І тоді, при світлі правди, епікриз сьогоднішнього українства виглядає образно точно, ніби від Фройда: від згаданої «пологової травми» — через відверте ґвалтування у ранньому віці — і до «ментального насильства» вже на пам’яті «совєтських людей».

І триває це, попри бадьорі заперечення, аж дотепер. Та й самі заперечення — симптоми хвороби. Як-от «оголошувати наслідки ментального насильства «українською російською» — то, далебі, ненабагато дотепніше, ніж оголосити жертву зґвалтування «фахівцем із сексології».

Решта реконстру­йованих впливів «руского міра» — то лише окремі інструменти з «питошного» набору московської інквізиції: «рейдерська колоніальна політика»; «курс на духовне «импортозамещение» — на орвелівський світ» і тощо-тощо.

Висновок О. Забужко далеко відбігає за межі наявного дискурсу: «Без України ніякого СССР не було б».

«Стара Європа», котра — мов барига — сто років тому розміняла Україну на бурхливий потік грабіжницьких грошей, леґітимізувала усталення світової терористичної держави Лєніна—Сталіна.

Натомість громадяни-європейці інтуїтивно відчували ґвалтовну загрозу зі Сходу — і проголосували за тих, хто обіцяв захистити від більшовизму, за Муссоліні та Гітлера.

Відтак виходить, що сторічної давнини зрада України помстилася недалекоглядним тодішнім демократам і Другою світовою, і Холодною війною, і конкретно загрожує Третьою. Якщо вони знову продадуть ментально скалічену Україну Путіну. І все це — нехай між рядків — у нарисі про пані Міяковську!

Оксана Забужко переймалася актуальною соціо-психологією (читай — злободенною політикою) завжди. Навіть коли писала свої параакадемічні розвідки про Франка і Шевченка, — тепер це очевидно.

Вже тоді, будучи лишень філософинею, що пише вірші, вона розпачливо зойкнула: «Господи, що ж це діється, — хочу розгублено бевкнути, / та тим часом мого язика передано на компостер» (Вірші: 1980—2013. —  К.: Комора, 2013). Це було омовлено ще перед «Польо­вими дослідженнями...», які скасували всі компостери на її подальшому шляху.

Але сама вона збагнула відсутність жанрових стін і берегів у книжці «З мапи книг і людей»: «Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, із роками, розумієш, що написала... Мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я» (Чернівці: MeridianCzernowitz, 2012).

І далі згадала про «документальні «скалки», умонтовані у текст роману», на що попервах ніхто не звернув увагу, дорікаючи авторці жанровим невіглаством й оцінюючи «Польові дослідження...» винятково за законами психологічної прози.

То був критичний казус: рецензенти упритул не бачили за деревами лісу. Її перший роман був зовсім не про «секс», який прискіпливо шукали і розчаровано не знаходили. «Ліс» був далі, там, де його не сподівалися, — у класичному романі ідей, що на українських теренах унікально засвітився хіба у творах Валерія Шевчука за десять років до того.

Але новий читач (як і новий критик) устигли це призабути, спокушені-засліплені феєрверком початку 1990-х: Андрухович, Винничук, Кононович, Дяченки, Курков.
І так, хоч як прикро, триває із прочитанням Забужко досі.

Навіть зазвичай проникливий літературознавець Ярослав Поліщук пише про другий її роман, «Музей покинутих секретів» (2009), як про «антипідручниковий», що «надміру розбудовує рефлективний план, забуваючи про обмежувальні рамки жанру... Окремі ескапади можна було б залишити для інших... жанрів» (РЕ-візії пам’яті: літературна критика. — Луцьк: Твердиня, 2011).

Та ж ні, все на місці — просто очікували потрапити в кімнату якогось бальзака, а насправді опинилися у помешканні котрогось вольтера. І що цікаво: пан Поліщук своєю професійною інтуїцією відчуває основні точки неспівпадіння.

Наприклад: «Тему УПА в романі надмірно розрекламовано: насправді вона присутня на рівні вставного сюжету. Авжеж так, «Музей...» — насамперед про найсьогоднішнє сьогодення, тобто — про майбутнє. Я. Поліщук відчуває «барокову риторику», але чомусь дивується, що «банальність і патос опиняються в одному тиглі тексту». Сусідування банальности й патосу — формальна ознака бароко, предтечі постмодернізму.

Причому на бароковій гойдалці обидві характеристики взаємоприникні — під яким би соусом їх не подавали (інвектива, іронія, анекдот, розслідування). Головне, що читач барокового твору  — вважай, що тоді, що тепер, — «ковтаючи твір сторінка за сторінкою, пізнає знайомі суспільні та культурні реалії постколоніальної України... зазнає почуття солідарности і сатисфакції». І тут уже з паном Поліщуком годі не погодитися.

Так, роман ідей — доволі незвичний для українського письменства жанр. Його наявність — як показник нормальної температури і для літератури, і для суспільства. Поки що до норми далеко (і там, і там), але бодай є позначка для порівняння.

І в цьому елітному жанрі пані Забужко — поза конкуренцією в сучасній вітчизняній літературі. Найліпша «учениця» Шевчука, вона, схоже, перевершила Майстра, принаймні в експресивності.

У книжці «І знову я влізаю в танк...» (К.: Комора, 2016), по виході якої Шевченківський комітет нарешті «вибачився» за багаторічне ігнорування Забужко в українській літературі, є чимало паралелей-перегуків з «Вишневим садом... Бад-Емсом».

Тут також чимало про «довготривалий вплив системного розтління», про «розважальну індустрію а-ля рюс», цей потужний прорив каналізації в ноосферу» і її посутній «гопницький дискурс»; про совєтчину, «протрухлявілу до свого істинного кримінального кістяка... сьогоднішній російський «О’Брайєн» — Сурков... Путінський режим як фінальна фаза СССР... нарешті умів по-справжньому схрестити Луб’янку з Голлівудом...Промислове Виробництво Системного Марення... медіа-популістська диктатура спецслужб... соціальна онкологія».

Чи не здається вам, що наступний роман Оксани Забужко буде романом саме цих ідей? Адже, як би ми не полюбляли нонфікшн, соціум переконують насамперед художні витвори. Наша авторка це добре розуміє. Тож очікуймо роману про «індустрію штучно індукованого божевілля» та «інформ-прокапування «це-не-твоя-війна»?

КОРОТКІ СПИСКИ: КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО

Експерти Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» визначили кращі видання сезону-2021. Короткий список подано за абеткою – лавреата буде названо наступного місяця.

Сучасна українська проза / есеїстика / драматургія
Юрій АНДРУХОВИЧ. Радіо Ніч. – Чернівці: MeridianCzernowitz, 456 с.(п)
Оксана ЗАБУЖКО. Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса. – К.: Комора, 96 с. (п)
Олег ЛИШЕГА. Високі жовті квіти. Проза. – Дрогобич: Коло, 136 с. (с)
Сергій ОСОКА. Три лини для Марії. – Л.: Видавництво Старого Лева, 208 с. (п)
Василь ПОРТЯК. Вибір Скорого. – Брустурів: Discursus, 336 с.(п)
Тарас ПРОХАСЬКО. Бо є так… – Чернівці: MeridianCzernowitz, 440 с. (п)
Артем ЧЕХ. Хто ти такий? – Чернівці: MeridianCzernowitz, 304 с.(п)


* номінувалося 45 видань
** Короткі списки трьох інших підномінацій «Красного письменства» див. тут:
https://www.facebook.com/knyzhkaroku

Костянтин РОДИК