Розстріляли, бо захищав від небуття предмети української історії: життя і смерть музейника Федора Ернста

Маловідомого видатного мистецтвознавця, пам’яткоохоронця та музейного діяча Федора Ернста вшановують у Києві в Національному музеї історії України виставкою «Рятував від небуття. Музейний простір і всесвіт особистості Федора Ернста».

Цьогоріч — 130 років із дня народження достойника, якого радянська влада засудила і розстріляла.

Життя Федора Ернста припало на складний період української історії. Внаслідок бойових дій у роки Першої світової війни, Української революції, а також через незаконне примусове вилучення московською владою культурних цінностей під час масових кампаній 1920—1930-х років Україна втратила багато пам’яток архітектури, музейних та приватних колекцій, старовинних садиб, бібліотек, окремих творів мистецтва. Намагаючись захистити культурну спадщину, Федір Ернст брав участь у роботі Комісії з реставрації Софійського собору.

Разом із Данилом Щербаківським науковець рятував від нищення церковні предмети, зокрема виготовлені на Києво-Межигірській фаянсовій фабриці. Ці пам’ятки можна побачити на виставці.

Федір Людвігович Ернст народився 1891 року в Києві у родині німецького колоніста. Без сумніву, його зацікавлення пам’ятками почалося під час навчання у Глухівській гімназії в 1900—1909 роках у раніше гетьманській столиці. У закладі вчилися багато відомих у майбутньому митців, істориків, археологів, зокрема художник Георгій Нарбут.

Згодом дядько дав Федору Ернсту кошти на навчання в Берліні. Майбутній дослідник обрав університетську кафедру історії мистецтв. За рік він перевівся до Київського університету.

Під час навчання відвідував лекції осередку української інтелігенції «Стара громада», активно долучався до громадського життя. Ще тоді познайомився з дослідниками Миколою Біляшівським та Данилом Щербаківським. В університеті Федір Ернст отримав золоту медаль за дослідження київської архітектури XVII—XVIII століть.

Ще в 1914 році, під час Першої світової війни, Федора Ернста заслали до Сибіру як «неблагонадійного». Повернувся наприкінці 1917 року, і вже у 1918-му почав активно займатися охороною пам’яток та наукою.

У 1922 році Федір Ернст прийшов до Першого державного музею, який у 1924-му став Всеукраїнським історичним музеєм імені Тараса Шевченка. Тоді попередник НМІУ утворював єдину структуру з сучасним Національним художнім музеєм України і розташовувався в будівлі на вулиці Грушевського, 6. У музеї в Ернста було чимало однодумців: директором був Микола Біляшівський, а народним та історико-побутовим відділами керував Данило Щербаківський.

Керуючи художнім відділом Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка (1923—1933), Федір Ернст суттєво поповнив його колекцію — зібрав понад 5 тисяч картин. На виставці представлено, зокрема, роботи Тараса Шевченка та Георгія Нарбута, а також портрети українських гетьманів. Частину цих мистецьких скарбів повернули в Україну з РСФСР у 1929 році.

За рік до того, у 1928 році, Ернста обрали другим членом Паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УСРР.

«Робота Комісії відбувалася у декілька сесій. На першому етапі визначили предмети, якими мали обмінюватися музеї обох республік. На другому вирішили передати до УСРР гармати глухівського виробу 1705 року з викарбуваним ім’ям майстра та гербом Івана Мазепи, а також декілька інших гармат козацького часу, — розповідає наукова співробітниця музею, кураторка виставки Олена Кохан.

— На користь України тоді також вирішилося питання про передачу невеличкого запорозького прапора та деяких інших предметів, що безпосередньо стосувалися історії України, зокрема живописних робіт українських художників. Тобто музейник і пам’яткоохоронець Федір Ернст відіграв важливу роль у поверненні до України з російських музеїв низки українських культурних цінностей, насамперед — живопису й портретів».

Плідну діяльність музейних працівників у 1920-х роках підтверджують документи з архіву Національного музею історії України. На виставці представлено акт, складений у Ленінграді 21 червня 1928 року, про передачу з художнього відділу Державного Російського музею до Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка 11 робіт художників Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, які розміщені нині в Київській картинній галереї.

Є на виставці ще один акт — про передавання з Ленінградського державного російського музею до Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка художніх робіт та скульптури. Внизу — оригінальний підпис Федора Ернста.

Серед робіт, що віддали тоді до музею, — портрет гетьмана Івана Скоропадського невідомого художника, з приміткою — «без рами». На виставці цей портрет теж експонується без оправи, щоб показати його таким, яким отримали з Ленінграда у 1928 році.

Федір Ернст відіграв велику роль у збереженні предметів із колекції відомого українського колекціонера Оскара Гансена. Ними сформовано Сумський художній музей, частина є в Національному художньому музеї та вже згадуваній Київській картинній галереї.

Наприкінці 1920-х років науковець обґрунтував ідею створення заповідника «Київський акрополь», який мав об’єднати Софійський собор, Десятинну, Георгіївську та Андріївську церкви, Михайлівський монастир та зберегти від руйнування Хрещатик. Утім цей задум не вдалося втілити в життя. Багато пам’яток архітектури в Києві в 1930-х роках знищили.

У 1933-му Федора Ернста заарештували за сфа­брикованною справою, а наступного — засудили до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. І там він створив... Музей історії Біломор-Балтійського каналу в місті Повенці, завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в місті Дмитрові.

Після  звільнення Федір Ернст залишився у Казахстані, зокрема очолив роботу зі створення Казахської художньої галереї в Алмати. З нього не зняли судимість, це обмежувало переміщення. Згодом дослідник працював заступником директора Башкирського державного художнього музею в Уфі.

Символічно, що саме туди евакуювали цінності з історичного музею під час Другої світової війни. Ернста в 1941 році заарештували втретє, буцімто як німецького шпигуна, і  28 жовтня 1942-го розстріляли. Реабілітували посмертно.

Нинішній музейний проєкт, який розповідає про трагічну долю науковця та демонструє частину врятованої ним культурної спадщини, реалізований у партнерській співпраці з Національним музеєм Тараса Шевченка, Національним художнім музеєм, Інститутом археології НАНУ, Інститутом рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, Державним архівом Київської області. Виставка триватиме до 9 березня 2022 року.