Народ скаже — як зав’яже.
У народній пісні без сентиментів прямолінійні автори: «Катерино, вража бабо (суко),//Що ти наробила?//Край веселий, люд хрещений//Та й занапастила».
Темно-дика, зловорожо-агресивна московія 250 років тому підло скоїла один з найбільш тяжких і непростимих злочинів проти національної державності України, політичної волі, майнових і соціальних прав нашого народу.
У червні 1775 року, виконуючи таємний указ Катерини ІІ, її військо раптово захопило й дощенту зруйнувало Запорозьку Січ — адміністративний і військовий центр українського козацтва.
Про цю трагічну подію маємо пам’ятати завжди.
Спочатку остаточно скасували гетьманство
Історики не мають єдиного погляду на те, чому кошовий отаман Петро Калниш(евський) і козацька старшина не організували збройного спротиву підлому нападнику.
Прикро, що та невелика кількість козаків, які перебували тоді на Січі (їх, слабко озброєних, майже без артилерії, було в рази менше, ніж московських погромників), не виступила проти одвічного ворога державного суверенітету нашої Батьківщини й українсько-козацьких самоврядних прав.
Після входження демократичної козацької держави до складу деспотичної московії царизм понад сторіччя нахабно-грубо чинив політичний, військовий, адміністративний та економічний тиск на Україну.
Поступово обмежував її автономний статус і гарантовані Переяславською угодою права. З метою цілковитого й довічного підпорядкування нашої суверенної держави та перетворення її на безправну, обдерту, занедбану і темну провінцію московії. На об’єкт економічного грабунку й соціально-національного гноблення.
Одним із дошкульних ударів царизму по автономному статусу України ще до ліквідації Січі було скасування гетьманства. У грудні 1764 року останній гетьман України Кирило Розумовський за наказом Катерини ІІ позбувся посади.
Ця подія відбулася через два з половиною роки після позбавлення влади і вбивства царя Петра ІІІ,організованого його дружиною й незаконним, уже як вдови, її вступом на престол.
Нібито тимчасово, до повноліття законного спадкоємця трону — її сина Павла. Насправді німкеня Софія-Фредеріка (після переходу з лютеранства у православ’я отримала ім’я Катерина) царювала 34 роки, аж до смерті.
Після незаконного скасування гетьманства підлий указ цариці — «вражої баби й лютої вовчиці» не мав бути несподіваним для тодішньої української політичної еліти. Проте, на жаль, став. Через її роз’єднаність та неорганізованість.
Очевидно, намір сучасного «вражого діда і скажених кремлівських шакалів» напасти на Україну в лютому 2024 року з метою ліквідувати нашу державу також не повинен був стати для нинішньої влади раптово-несподіваним.
Українські можновладці, особливо найвища керівна ланка, зобов’язані були знати психологію кацапів-московитів, їхнє ставлення до нашої держави, правдиву, а не міфічну історію багатовікових стосунків між обома народами, цілковито різними за генетичним походженням, національним характером і ментальністю.
За Дунаєм і на Кубані
Обґрунтовуючи злочинно-підлий напад на Січ з метою захопити всю контрольовану козаками територію, московська влада називала Запоріжжя «гніздом розбійників». А козаків — державними злочинцями.
Указ також заборонив козакам — організованій збройній силі України — перебувати й діяти на давно освоєних ними південних, причорноморських землях між річками Дон на сході та Буг на заході.
Царизм прагнув поширити на ці території власну юрисдикцію, а родючі степові землі віддати своїм ненажерливим блюдолизам — «байстрюкам Єкатерини», як писав Тарас Шевченко.
Саме давні українські — ще з часів скіфів і сарматів — землі, до яких московія ніколи не мала жодного державно-політичного стосунку (лишезнищивши у другій половині 18 століття козацтво, підло їх загарбала), нині стали ареною оборонної війни України проти кацапії.
Агресивний кремль хоче відібрати в України те, що здавна належало нашому народові. Як завжди, злочинно-брехливо заявляючи про намір «вєрнуть ісконноє свайо».
Останній військовий і політичний керівник запорожців кошовий отаман Петро Калнишевський був підло заарештований москалями і в кайданах запроторений на далеку північ імперії.
Визнаний царизмом «небезпечним державним злочинцем», він був покараний довічним засланням у Соловецький монастир, розташований на одному з островів у холодному Білому морі.
Перші 12 років він перебував у жахливих умовах, замурованим у темному казематі без вікон і дверей. Їжу отримував через маленьку щілину у стіні. На волю вийшов 1801 року.
Останній козацький ватажок провів у московському засланні понад чверть століття, переживши більшість своїх катів і ворогів України. В тому числі жорстоку й хижу царицю на московському троні.
Помер Калнишевський на далекій чужині у віці 112 років. Очевидно, він був одним із найвідоміших довгожителів того часу.
Частина запорожців, не бажаючи залишатися під владою жорстокої московії, з метою збереження самоврядного устрою і військового ладу передислокувалися на територію, контрольовану турками, де за згодою султана заснували Задунайську Січ.
Адже влада тодішньої Туреччини (як імперія вона була військово ослаблена й переживала політичний занепад) була гуманнішою і ліберальнішою за московський царизм. Проте географічна відірваність від Батьківщини і рідного народу змусили багатьох козаків повернутися в Україну.
Згодом більшість козаків переселилися на вільні землі Прикубання. Їхні нащадки досі компактно проживають на берегах Кубані (нині краснодарський край рф).
Розмовляють особливою говіркою, що утворилась від суміші української і московської мов, не завжди знають правдиву історію свого роду, проте співають українські пісні.
І не ототожнюють себе з кацапами, хоча і розгубили за роки українську ідентичність і національну свідомість. Чимало з них не соромляться називати себе «хохлами».
Козацькі традиції живуть
Напад «дружнього» московського війська на Січ 250 років тому відбувся раптово й підло. Як завжди, по-бандитськи й по-кацапськи. Без попереджень, ультиматумів і пояснення причини. Через 250 років аналогічно вчинив щодо України злочинний путінський режим — політичний спадкоємець царизму.
Постає питання: якщо деспотична цариця знищила Запорозьку Січ, оголосила українських козаків розбійниками нібито через злісну непокору Петербургу, чому ж вона не заборонила спеціальним указом і не розігнала Донське козацтво? Адже воно не завжди було покірним імперській владі.
Відповідь проста: на відміну від дончаків, які в подальшому запопадливо служили царизмові, навіть виконували жандармські функції, запорозькі козаки були чесними воїнами.
Вони відстоювали не тільки приватні і станові інтереси, а й завжди відчували себе невід’ємною складовою частиною українського народу, уособлювали найкращі його національні риси.
Тривалий час запорожці нарівні з українським селянством і міщанством були співтворцями наших національних історії, мови, культури, фольклору, зокрема героїчних дум і народних пісень.
Український народ любив і шанував, навіть ідеалізував козаків. Справедливо вважав їх взірцем тілесної і моральної досконалості, честі, гідності, патріотизму. Майже в кожній селянській хаті Наддніпрянської України на почесному місці, поряд з іконами, висів малюнок із зображенням козака. Батьки виховували синів у шляхетному козацькому дусі.
Тарас Шевченко, Микола Гоголь, низка інших талановитих літераторів, а також відомі художники присвятили найкращі твори українському козацтву. Вони навіки прославили хоробрих лицарів і народ, який їх породив.
Тому справедливо вважаємо: ліквідація запорозького козацтва і знищення Січі — великий історичний злочин деспотичної московії проти державності України й волі нашого народу.
Маємо твердо пам’ятати: виникнення українського козацтва — феноменальне явище не тільки національної, а й світової історії. Його майже чверть тисячолітня активна військово-політична діяльність у центрі Європи, часто у ворожому оточені, — свідчення колосальної національно-визвольної енергії нашого народу, незборимості його патріотизму, волелюбності й потужного державницького духу.
Якби в Україні впродовж 34 років державності при владі перебували особи з козацьким духом (саме вони вибороли незалежність Батьківщини), нині мали б абсолютно іншу державу.
Таку, як декларує наша Конституція: демократичну, правову й соціальну. Адже Україна зобов’язана була вже з першого дня після відновлення нашої державності ретельно готуватися (політично, військово, дипломатично й ідеологічно) до оборони від кацапського нападу. Від спроби московського реваншу за геополітичну поразку 1991 року. Таким було найголовніше завдання влади й суспільства.
Адже запевнення, навіть присяги вірно служити Батьківщині, дані суспільству можновладцями (вони виявилися, за словами Тараса Шевченка, духовними свинопасами, а не козаками), не були виконані.
Пихаті, некомпетентні й недалекоглядні керманичі тривалий час злочинно ігнорували головні завдання державотворення. Натомість безсоромно й цинічно грабували нашу Батьківщину. Й не були за це покарані. Великі помилки і багаторічні злочини непатріотичної владної верхівки й численних її «байстрюків» ослаблювали державу. Стали однією з причин кремлівської агресії проти України.
Нинішні оборонці України від московських загарбників — прямі національно-духовні послідовники та історичні спадкоємці військової звитяги запорозького козацтва. Саме вони — справжні сучасні герої нашого народу і славні продовжувачі святої козацької боротьби за державність Батьківщини.
