Хто ж «творець блискавки»?

30.11.2021
Хто ж «творець блискавки»?

За 20 кілометрів від Львова, біля села Страдч, розташована чи не найбільша греко-католицька святиня України — Страдчанська печера. Перші згадки про монастир, розташований у ній, відносяться до ХІ століття. А от перший запис про нього у Галицько-Волин

Авторитетний візантійський історик Прокопій Кесарійський із VІ ст. н. е. вказує: «Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а віддавна живуть у народовладді, і від того в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... вони вважають, що один із богів — творець блискавки — саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин».


Куди ж дохідливіше? Як же сказати ясніше? Кому ж незрозуміло? І це ж мов­лено про поріднених Sclaveni й Antes, яких Михайло Грушевський без тіні сумніву визнає предками українського народу.

 

Прокопій підтверджує: «І колись навіть ім’я у Sclaveni було одне й те саме: в давнину обидва ці племена називали спорами (розсіяними), гадаю, через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими поселеннями.

 

Ось чому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю. — Авт.) по той бік ріки» (коли дивитися із заходу. — Авт.).


На лихо, «батько історії» Геродот подав моду не вказувати імен чужих богів, а звеличувати тільки своїх власних. Такої заведенції дотримувалися й римські, й арабські автори писемних джерел, не кажучи вже про еллінських, а з ними й доволі уславлений Прокопій Кесарійський.

 

Якби він назвав «творця блискавки», мені б не довелося у виданні «Володар Грому» доводити, що не хтось же інший, як Кий, — «творець блискавки». А його брати й сестра — не понижені мудрагелями Візантійської імперії до рівня земних князів, а божества одвічного астрального культу українських пращурів.


Відповідно Щек — утілення вічного потойбіччя. Забирає бездиханні тіла. Праведні душі возносяться в небо, щоб сяяти зірочками. А про грішних — ні слуху ні духу. Хорив — перейменування за пізніших віків Ярила й Семиярила — весняного й літнього сонця. Либідь — символ Ранкової Зорі.

 

Про це виразно провіщає народнопоетична творчість:


Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.


Саме такою була правічна мова українських предків, придушена й спотворена та позбавлена власної писемності «ортодоксією» Візантійської імперії. З волі її зазіхань на панування повсюдно, куди зір сягає, накинуто, як зашморг на шию, так звану старослов’янську, а з неї, як із підкинутого зозулею яйця в чуже гніздо, сплодилася штучна церковнослов’янська, неприступна для розуміння правічними господарями рідної Матері-Землі з пригорнутими до душі й серця колядками й щедрівками на вустах та піснями дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Покрову, коли перший сніг припорошує землю...

 

Природне й через те незнищенне доносить до сучасності відлуння з розквіту Трипільської археологічної культури. А вона, своєю чергою, –-повноправна наступниця Мізинської археологічної культури на вищому березі швидкоплинної річки Десни.

 

Вікування ж там не якихось примар, а предків українського роду — понад ХХІ—ХІV тисячоліття до н. е. Таку ж пізньопалеолітичну стоянку відкрив 1893 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. Він же виявив на київському Подолі велике скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини підступали на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців...


Генна пам’ять незглибима. В той чи той спосіб вона береже згадки про таку давнину, що й не помислити. Археологія не залишає ні найменшого сумніву в тому, що сім тисяч років тому українські предки переступили своєрідну цивілізаційну межу. Після неміряних тисячоліть збирання дармових плодів земних і полювання на диких звірів та риболовлі заходилися скородити землю, щоб сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю. Всюдисущі елліни, угледівши одних із перших рільників на третій від сонця життєдайній планеті, припечатали тих, що гнули спини в поті чола на зораних полях і нивах, прізвиськом «скави» — копачі. А ще по-грецьки — георгос. Землероби. Хоча по-українському ближче до істини — хлібороби.


У середині VІ ст. н. е. якийсь непевний, так званий псевдо-Кесарій утулив у давнє поняття, мабуть же, зі злим умислом, одну-єдину буковку «л». І вгадав. Вискочило, як голий з конопель, «склави». А це по-грецькому — «раби». З важкої руки недоброзичливця пішло-поїхало.

 

Московські законодавці історичної моди Б. Рибаков і Д. Лихачов замість того, аби розібратися, звідки ноги ростуть в огудному, перехрестили скавів-склавенів на слов’ян. Накрили українських предків шапкою-невидимкою. Відлучили антів від участі в розбудові європейської цивілізації.


Інститут археології НАН України уже рік видає періодичний збірник In Sclavenia Terra — «В Рабській Землі». Він «є серією, цілком присвяченою проблемам археології та ранньої історії слов’ян другої половини І тис. н. е. (друга половина V—Х ст.)».

 

Комусь спосібніше задовольняти свої життєві потреби «В Рабській Землі», а не в омріяній щирими синами рідної Матері-Землі незалежній, самоврядній Українській державі. З цього приводу напрошується написане українським філософом Григорієм Сковородою: «Розлігся, як прибитий, а наставники погладжують: спи, місце хороше, чого боятися?»

 

У літописців при свічках у тьмяних келіях свій лій у голові. На превелике горе, він, як хміль, винятково од «візантійської ортодоксії». Чужорідні затуманюють, єлико мога, обрії пізнання. Андрій, у майбутньому апостол, народився 6 р. до н. е. Разом із братом Петром ловив рибу в надміру солоній воді Віфлеємського моря.

 

Ісус Христос першим із дванадцяти риболовців призвав саме його, через те Первозваний. За середньовічним переказом ХІV ст., страчений за правління імператора Нерона. Помер, прив’язаний до Х-подібного хреста. Так зображується в іконографії.


Отже, на початку нової ери сподіялося вказане в літописах: «Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.


А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору» (Літопис руський. — С. 3).


І що ж то за «гори»? Абсолютно безлюдні? Жодної живої душі? А хто ж тоді понад двадцять тисячоліть перед тим полював саме там на мамонтів, велике скупчення кісток яких 1893 р. відкопав виходець із Чехії Вікентій Хвойка? Велетні-мамонти сходилися до Дніпра пити воду, де їх підстерігали мисливці. А ще ж до Дніпра доносить колись чисту як сльоза воду його притока річка Десна.

 

У її верхів’ї вже понад століття досліджується Мізинська археологічна культура. Вона не тільки всесвітньо визнана, а й в Україні до почилих у сні розуму криком кричить про те, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався якраз у тій пізньопалеолітичній стоянці щонайменше понад двадцять дві тисячі років тому!


Напрошується підозра: чи літописці не були обізнані з «Історією» Геродота? «Батько історії» — собі на умі. Він краще, ніж будь хто інший, знав, що Геракл ніколи не потикався на Подніпров’я.

 

Однак усупереч еллінській міфології привів на правічну землю українського роду уславленого давньогрецького героя. Для чого? А щоб напівдіва-напівзмія народила від грека в печері на острові Хортиця аж трьох синів. Наймолодший із них переміг старших у стрільбі з лука. Він і став царем неозорої чи ще й так — неоглядної Скіфії.

 

«І від Скіфа, Гераклова (так у малограмотному перекладі А. О. Білецьким «Історій» Геродота. — Авт.) сина походять ті, що стають царями скіфів». Отже, не хто інший, як люба серцю Геродота Стародавня Греція — правонаступниця безмежної ойкумени.

 

Заради цього, а не з глибинної спонуки наблизитися до істини, народжений, за вірогідними свідченнями, в малоазійському місті Галікарнас перетлумачив на свій розсуд свято Купала з первісних вірувань українських предків на «скіфське».

 

За крилатим виразом Цицерона увічнений як «батько історії». А латинською мовою перехрещений на pater mendaciorum — «батько брехні». Можна крутити його «Історії», підказує народна приказка, «як циган сонцем».


Заблудився всесвітньо визнаний у недомовках і припущеннях, як у трьох соснах: «я цьому не вірю», «є ще й інший переказ»... Такого народу — скіфи — ніколи не було й не буде, окрім безпідставної уяви в деяких головах.

 

То утворення не національне, а територіальне, як і всі імперії. В часи найбільших зазіхань на панування, поки очі бачать, розливалося, як ртуть, від сходу сонця й до Червоного моря перед Єгиптом і аж до теперішнього Балтійського.


На лихо, бракує об’єктивних дослі­джень. Особливо ж тоді, коли йдеться про предковічні вірування українського етносу. Й Геродот безпідставно довірився спотвореним чуткам від кочового збору скіфів та від грецьких колоністів на узбережжях Понту Евксінського.

 

Віддав їм на поталу правічні вірування українських пращурів. Написав навіть про те, що деякі «скіфи» були хліборобами. А об тім, що георгос — споконвічні аборигени, тубільці, корінна людність, чомусь промовчав.

 

Проклав якщо вже не дорогу, то стежки до процвітання в майбутньому брехні про те, що український народ безрідний, безпам’ятний. Дотепер вистачає недоброзичливців, котрі зі шкіри лізуть, аби переродити щирих синів і дочок України на Іванів, що не знають, з якої вічності їхній рід.


Вбивають «великорозумні» в голови одурманених: «какая разница»? Аби лиш дороги були путніми та в містах було б чисто, не натикалися б ноги на сміття. А що тим сміттям є якраз «злії воріженьки», ніхто нікому — ні пари з вуст. Не так давно розбудовники «світлого комуністичного майбутнього» заради самозбереження переорієнтувалися з лютого атеїзму на релігійні вірування. У Східній Європі сповідують переважно православ’я, в Західній — католицизм.


Тож загляньмо до першої книги Мойсеєвої: Буття. «9. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: «Де ти?» А той відповів: «Почув я твій голос у раю — і злякався, бо нагий я — і сховався». 11. І промовив Господь: «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв?»

 

А Адам відказав: «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, — і я їв». 13. Тоді Господь промовив до жінки: «Що це ти наробила?» А жінка сказала: «Змій спокусив мене, — і я їла».


«Сини Ізраїля» в Біблії «від сотворіння світу» звертаються до Яхве-Ієгови своєю вродженою мовою. І всевишній їх не лише розуміє, а й настановляє, дає поради з кожним кроком у майбутнє.

 

І вони всеблагого чують, сприймають його віщі слова. А «In Sclavenia Terra» впродовж останнього тисячоліття хто тільки і як тільки не придушував українську мову й українське мислення.

 

І далі продовжуються утиски. Знущаються кому не лінь. Один із найбільших європейських народів досі бореться з усіх сил за святе право послуговуватися споконвіків рідною мовою.

 

Вадим ПЕПА, письменник
Київ

  • Голосування по назвах метро – недійсне

    Друзі, отже, перейменування 5 станцій київського метро через голосування – не відбулось. Маємо це визнати та зупинити подальший фарс. Виявилось, чиновники порушували закон і не знають історії. >>

  • Батуринська трагедія і Бучанська різанина

    Для мене Батуринська трагедія співзвучна з Бучанською різаниною. Світлини звірячих вбивств російськими військовими мирних людей у місті Буча Київської області показують на екранах всіх телеканалів світу. >>

  • У кожного народу є своя історія

    У моєму розумінні національний герой - це людина, яка зробила внесок у становлення своєї національної держави. Це єдине визначення національного героя. Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Степанович Мазепа - усі вони є національними героями >>

  • Україна як арена протистояння Росія-Захід

    Понад сто років тому, після більшовицької революції, Росія згорнула спроби модернізації. Зупинила своє перетворення на демократичну ліберальна державу західного зразка. І з цього моменту почалося протистояння Росії із Заходом та цінностями свободи, які він уособлював. >>

  • «Тихі» молитви як якорі ідентичності

    Ця прекрасна традиція у стінах Софії Київської підкреслює, що ми в цій державі не мешканці та не вигадка австрійського Генштабу - ми Нащадки та Продовжувачі. >>