«Найбільше в селі померло дітей»: Володимир Пикало з Черкащини — про пережите під час Голодомору

Володимиру Пикалу було шість років, коли в його рідне село Петропавлівка, тоді Городищенського району на Черкащині, прийшла біда.

«За словами моїх батьків, урожай зернових у 1932 році був непоганий, та масова, примусова заготівля хліба призвела до того, що переважна більшість сімей залишалися зовсім без збіжжя і продуктів харчування. Адже в них із комор, погребів, клунь «вичистили» все їстівне», — згадує Володимир Остапович.

Він добре пам’ятає історію життя трохи старшої односельчанки Тетяни Корніївни Курінної, 1922 року народження. Її батько був відомим чоботарем, тому родина жила заможно.

Мали земельні ділянки в трьох частинах села, інвентар для обробітку землі, дві корови, свиней, птицю, але все це забрали в період «добровільної колективізації». Розібрали навіть повітку та клуню, залишилася тільки хата.

«Під час Голодомору по дворах ходили активісти з числа комуністів і комсомольців, представників влади, які забирали в людей останнє, нічого не можна було приховати, — згадує чоловік. — У голодовку в Тетяни вимерли майже всі рідні і в неповні одинадцять років вона стала круглою сиротою.

З родини вижили тільки Тетянка і її старший брат. Якось до хати прийшли голова колгоспу, голова сільради і ще один представник влади, які в дитини стали вимагати сплатити заборгований податок (!).

В оселі, крім лахміття і піджака покійного батька, не було нічого. То вони забрали і піджак. Коли голова колгоспу дізнався, що мати дівчинки померла ще восени 1932 року, а батько взимку, то пообіцяв оформити її в майдан (так називали будинок, куди звозили дітей-сиріт), що й зробив на початку 1933 року».

Тетяна розповідала, що в одній половині хати жили хлопці, в другій — дівчата. Спали діти на підлозі, а за подушку правила дошка. Спали покотом, притулившись одне до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Дітей було до тридцяти осіб.

Не можна сказати, що діти в майдані голодували, їм іноді перепадало й по тонесенькій скибочці хліба. Всі діти, які потрапили до майдану в кінці 1932-го — на початку 1933-го, голод пережили.

А ось тих дітей, яких привозили взимку і весною 1933-го, вже безсилих і виснажених, доводилося через кілька днів хоронити. Щоночі помирало по кілька осіб. Їх виносили і викидали недалеко в жомову яму, присипали трохи землею. Хоронили, як згадувала Тетяна Курінна, самі ж діти — вихованці майдану.

А ще пан Володимир згадує розповідь односельця Василя Лукича Ружина, 1921 року народження:

«Він ходив до школи до настання морозів босим. І завжди голодним. Але, як і багатьом сім’ям у селі, його родині допомогла вижити годувальниця корова, що була непоганою на удій. Мати невеликим кухликом ділила між дітьми молоко, робила затирушки з листя, сухих фруктів (які не встигли витрусити активісти). У школі хлопець дізнавався, що люди мерли, як мухи, бо в багатьох не було що їсти і не було корів.

Але найбільше він запам’ятав, що літо 1932 року видалося холодним і перед початком жнив випав сніг. Колоски, налиті зерном, стояли по­криті білим снігом. За все своє життя він ніколи не бачив такого (про це згадували й інші мешканці села. — Авт.). Хтось брав мотузки і струшував з колосків сніг, інші чекали якогось дива.

До обіду сніг розтанув, і на городах тих людей, що мотузками його струшували, колоски виявилися порожніми — все зерно лежало на землі. У тих, хто не струшував, колоски були наповнені зерном, лише трохи нагнуті».

Нині на місці одного з масових поховань жертв Голодомору встановлено пам’ятний знак. А взагалі, за різними оцінками, в Петропавлівці від голоду у 1932—1933 роках померло від 300 до тисячі людей.

«У моєї мами в голодовку померла її мати, моя бабуся, — згадує очевидець. — Моя родина цю страшну біду змогла пережити тільки тому, що батько працював у сільській раді, якій підпорядковувалася чи то крупорушка, чи млин... І він мав змогу приносити в кишенях то зерно, то крупу. Це нас і рятувало. Проте значна кількість моїх земляків були приречені на голодну смерть. Особливо важко доводилося старим людям і дітям. Дітей тоді у Петропавлівці померло дуже й дуже багато».

Ольга ОСИПЕНКО