Мистецтво рятувати життя від давнини: що цікавого можна дізнатись у Національному музеї медицини

Медицина — найблагородніше з усіх мистецтв.

Ці слова видатного грецького мислителя Гіппократа дуже влучно характеризують величну сутність і дивовижну наповненість історією Національного музею медицини України. Він прийняв перших відвідувачів 1982 року.

А розташований заклад у колишньому Анатомічному театрі — найстарішій будівлі з тих, що збереглися на вулиці Богдана Хмельницького.

У середині XIX століття будівлю звели за проєктом відомого архітектора Олександра Беретті як навчально-допоміжний корпус медичного факультету Київського університету Св. Володимира.

Ідея народження такого музею належить Олександру Грандо — історику медицини, відомому науковцю, досвідченому лікарю й організатору охорони здоров’я.

Він завідував кафедрою соціальної гігієни Київського медичного інституту. Ще в кінці шістдесятих років у нього виникла ідея створити такий музей, і йому це вдалося! Олександр Грандо став його першим директором.

У музеї розповідають, що це була дуже світла людина, яка любила людей, а вони любили його.

Олександр Грандо пройшов усю війну і воював разом iз відомим кардіохірургом Миколою Амосовим під Сталінградом.

Вони дружили все життя, й Амосов був першим відвідувачем нашого музею на його відкритті.

Олександр Грандо дружив із багатьма творчими людьми, тож до створення захоплюючих музейних експозицій долучилися відомі художники. Сьогодні, покидаючи музей, відвідувачі нерідко аплодують побаченому. І я тепер розумію, чому...

У задзеркаллі душі

Мені пощастило бачити розкішні інтер’єри музеїв Відня і Варшави, Києва та Санкт-Петербурга, інших великих міст, а також скромні музейчики в наших українських селах, створені місцевими краєзнавцями. Але вперше так стиснуло серце, коли я побачив не­звичайну виставку в залі цього музею.

Я прийшов на зустріч з його директором Вадимом Шипуліним, але він ще не повернувся з важливої наради.

Колеги Вадима Петровича саме впорядковували художню виставку, яка незабаром мала тут відкритися. Мені пощастило — одним iз перших її відвідувачів став я.

Ці картини якось по-особливому притягували мою увагу. Ніби й намальовані впевненою рукою дорослої людини, але кольори незвичайні, та й сюжети... Наче дитяча фантазія. Іноді щось нагадувало політ уяви знаменитого іспанця Сальвадора Далі...

А ось ці картини невідомого мені художника привернули мою увагу яскравістю і життєрадісністю.

— Радують очі, — почувся голос за спиною.

Я не помітив, як до мене підійшов старший науковий співробітник музею Дмитро Назаренко.

— А малював ці картини боєць-«афганець», який пройшов там війну і бачив її, реальну та страшну. Він — пацієнт лікарні імені Павлова. На жаль, його психіка так і не впоралася з пережитим на війні...

За мікроскопом — епідеміолог Данило Заболотний.

Від пана Дмитра я дізнався, що майже всі автори цих творів мають проблеми з психікою — з різних причин. Тому й твори їхні такі — справжнє «Задзеркалля душі» (саме таку назву мала виставка). Зізнаюся, нічого схожого досі мені не доводилося бачити...

— Ця виставка схвилювала не лише вас, — це вже приєднується до розмови директор музею, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України Вадим Шипулін.

— Адже така виставка — перша в Україні. Та й далеко за її межами. Більшість авторів цього художнього вернісажу — люди не зовсім простої долі, адже мають досить складні психологічні проблеми. І цією виставкою ми хотіли показати, що такі люди потребують особливої уваги суспільства, що серед них — теж багато обдарованих... Для них мистецтво — засіб соціальної реабілітації, можливість повернення в суспільство.

На жаль, суспільство до таких людей часто ставиться упереджено, наголошує Вадим Петрович.

— Їх бояться та уникають. У родинах їх не завжди розуміють, — продовжує він. — Виставку ми організували разом iз працівниками лікарні імені Павлова. Вони і надали нам ці експонати. У лікарні є навіть свій театральний колектив — виступав він і тут, у нас. У трупі є актори і художники. Є режисер. І є свої глядачі...

Експерименти заради людства

Про музей, який очолює, його експозиції та унікальні експонати Вадим Шипулін розповідає цікаво і натхненно.

— У нас навіть зберігаються черепи, вік яких — близько 4 тисяч років. На них добре видно трепанаційні отвори. Архео­логи припускають, що древні лікарі виганяли через них злих духів. Народні цілителі користувалися різними цілющими травами, амулетами, інструментами. Все це можуть побачити наші відвідувачі в експозиціях музею.

Особливе захоплення відвідувачів викликають інтер’єри музею — такі собі сюжети на конкретну тему, вражаючої правдивості яким надають чудово зроблені воскові фігури.

Наприклад, інтер’єр давньоруської лазні. Тут не існувало соціальних обмежень — і багаті, і бідні могли отримати допомогу від різних хвороб. У таких лазнях вправляли суглоби, лікували рани воїнам, навіть приймали важкі пологи.

Привертає увагу відвідувачів й інтер’єр старовинної аптеки. Тут є унікальний експонат — журнал, перші записи в якому датуються 1832 роком.

— Експозиції музею — наша гордість, — каже Вадим Петрович. — Вони створені талановитими людьми дня сьогоднішнього і розповідають про видатних діячів медицини України часів минулих і не таких уже й далеких.

— Яких саме діячів?

— О-о-о! Тут розповідати і розповідати.

— З кого ж почнемо?

— Навіть важко сказати: кожний був на передньому краї медичної науки. А в ті часи, коли не було нинішнього надсучасного обладнання, лікарі часто ставили експерименти над собою в ім’я людства. Серед них — Ілля Мечников (він зумисне заражав себе черевним тифом та іншими хворобами, щоб знайти шляхи лікування. — Ред.) Учений походив з молдовсько-української родини і вважав себе українцем. Довгий час був професором Новоросійського, нинішнього Одеського, університету. Працював у Пастерівському інституті, лауреат Нобелівської премії. Помер у 1916 році й похований у Парижі.

Професор-дуелянт

В одному з залів музею — інтер’єр професора Образцова. Ще на початку XX століття, до Першої світової війни, він завідував кафедрою, що розташовувалася неподалік нинішнього музею на бульварі Шевченка (минуть роки, і цю кафедру очолюватиме мій співрозмовник — Вадим Шипулін).

Василь Образцов був лікарем зі світовим ім’ям і закарбував його в історії медицини тим, що розробив метод глибокої пальпації органів черевної порожнини й описав три основні форми інфаркту міокарда.

Професор зробив це відкриття в 1907 році. Разом зі своїм учнем і зятем Миколою Стражеско вони написали статтю, яка була надрукована в німецькому медичному журналі. В 1909 році на всеросійському з’їзді терапевтів київську школу визнали провідною в Російській імперії. На той час Василя Образцова вважали найавторитетнішим терапевтом імперії.

Земський лікар у хаті селянина (інтер’єр музею).

Тоді ще не було рентгенодіагностики, а його діагностична методика завжди підтверджувалась... Під час Першої світової війни він очолював терапевтичну клініку, яка розташована зараз на бульварі Шевченка. Також очолював і гінекологічну клініку.

— А його любовні пригоди? Вони були дійсно чи це лише плітки?

— Вже у статусі кращого терапевта Російської імперії він закохався у дружину іншого професора — відомого патофізіолога. На вченій раді той, обурений, кинув в Образцова рукавицю. Київський губернатор був надзвичайно збентежений. Адже Образцов не був влучним стрілком, на відміну від свого супротивника. Поєдинок загрожував закінчитися втратою кращого терапевта країни. Мусіли викручуватися хитрістю. Секундант Образцова — хімік Реформатський, зріст якого перевищував два метри, — відміряв своїми гігантськими кроками якомога довшу дистанцію. Пролунали постріли... Але! Дуелянтам підсунули холості набої. Тож усе обійшлося без жертв!

Його називали святим ще за життя

— У часи Образцова жив і працював у Києві ще один знаменитий лікар, слава про якого котилася по всій імперії, — продовжує Вадим Петрович. — У нашому музеї є також експозиція, присвячена цій людині. Це професор Феофіл Яновський. Його називали святим ще за життя.

— Мабуть, було за що...

— Людей бідних він лікував безкоштовно. І після прийому хворого міг сунути йому в кишеню якусь копійчину на ліки... Різні історії згадуються про нього в багатьох джерелах. Наприклад, одного разу Яновський повертався пізно вночі після відвідин хворого. Грабіжники відібрали в нього гаманець iз грошима і записник. Та коли прочитали в записнику, кого пограбували, прийшли до Яновського додому і повернули вкрадене. Ще й ви­бачилися і навіть додали грошей.

До речі, Феофіл Яновський і письменник Микола Гоголь— далекі родичі: з цього приводу було ціле дослідження.

Коли видатний хірург помер у 1928 році, в жалобній процесії до Лук’янівського цвинтаря йшли десятки тисяч киян, а молебень служили представники православної, католицької та іудейської конфесій. Настільки поважали його люди різних статків і різної віри. І це в той час, коли на релігію були жорстокі гоніння.
До речі, на честь Яновського названо Інститут фтизіатрії і пульмонології.

Лицарі медицини

Вадим Петрович був змушений відлучитися, тож далі оглядаю музей сам. Уяву вражають і діорами, і майстерно створені інтер’єри, і знахідки вітчизняних археологів.

XV—XVII століття. Ще не було в Україні вищих навчальних закладів з медичними факультетами і наші люди їхали за кордон здобувати медичні дипломи. Скажімо, як зображений на одному з портретів Юрій Дрогобич — перший вітчизняний доктор медицини з дипломом Болонського університету. Це була доба Відродження.

А ось — вражаюча діорама про часи Богдана Хмельницького. Перемога козаків над Річчю Посполитою під Корсунем. Лікують рани військові хірурги-цирульники, знахарка дає пораненому козаку цілющий напій.

Черговий реалістичний інтер’єр — земський лікар у хаті селянина-бідняка. Тоді земський лікар був один на 10 тисяч населення. Лікував і дітей, і жінок, і чоловіків.

А це — портрет знаменитого хірурга Володимира Караваєва; він був улюбленим учнем Миколи Пирогова. Караваєв власноруч виконав 16 тисяч операцій, прийняв за 50 років 100 тисяч хворих. Крім того, хірург був і відомим офтальмологом, який зробив 3 тисячі операцій на очах: за півтори хвилини видаляв катаракту. Без наркозу...

Володимир Караваєв — перший декан медичного факультету Київського університету. А ще в Києві про нього є топонімічна згадка — залізнична зупинка «Караваєві Дачі». Саме тут відомий хірург мав свою дачну ділянку землі.

А цей куточок музею присвячений ще одному видатному українському медику Володимиру Бецу, який досліджував клітинну будову голов­ного мозку людини та знайшов у ньому ту зону, де формується епілепсія.

Окрім медицини, він дуже цікавився історією України і видав у 1893 році книжку з ілюстраціями про українських гетьманів «Історичні діячі Південно-Західної Росії». І це в часи, коли саме слово «Україна» було заборонене. Автори Володимир Антонович — перша освіта медична, а друга історик-археолог, його учнi Катерина Мельник та Орест Левиць­кий, історик-археолог.

Директор музею Вадим Шипулін.

Крім того, Володимир Олексійович був головним лікарем Південно-Західної залізниці. Завдяки йому в 1892-му було зупинено епідемію холери в Україні — зафіксували лише близько ста летальних випадків; тоді як у Росії холера забрала десятки тисяч життів...

Похований Володимир Бец у Видубицькому монастирі.

А ось діорама «Медична допомога захисникам Севастополя в період Кримської війни 1853—1856 років». Знайшлося в експозиції місце й темі Голодомору, і злочинам більшовизму, і Чорнобильській трагедії...

Оглядаючи експозицію, поступово дійшов і до сучасників. З одного зі стендів дивиться на нас видатний хірург Микола Амосов. Тут же макети штучного серця і клапана, які створив геній медицини.
Інший стенд — присвячений ще одному медичному генію України офтальмологу Володимиру Філатову. В Одесі працює Інститут Філатова — один з центрів світової хірургії ока.

Вітчизняна медицина пишається сьогодні також іменами відомих далеко за межами України академіків Олександра Шалімова, Андрія Ромоданова, Вадима Іванова, Любові Малої та інших лицарів медицини, які дивляться на нас iз музейних портретів.

Розглядаючи музейні експонати, я побачив куточок, присвячений Вікентію Вересаєву. Ще в молоді роки мене вразила його книга «Нотатки лікаря». Від Вадима Шипуліна дізнався, що Вересаєв дійсно був і гарним лікарем, і талановитим письменником. Він служив військовим лікарем у Маньчжурії, революційні події пережив у Криму, потім був у Тбілісі. Взагалі серед лікарів була і є велика кількість письменників, нагадує директор музею. Крім Вересаєва — це і Михайло Булгаков, і Віталій Коротич, і Юрій Щербак — політичний діяч, письменник, дипломат. А до цього був лікарем, який очолював боротьбу зі сказом в Україні.

Колишніх лікарів не буває

Музей медицини на диво видовищний. І відвідувачів тут дійсно багато.

— Вони в захваті від музею і дуже експресивно сприймають наші експозиції, — каже Вадим Шипулін, який знову долучається до розмови. — Приїздять зi США, Німеччини, інших європейських країн. Окрім «живої» екскурсії з нашим співробітником, можна замовити аудіогід, який доступний трьома мовами: англійською, українською та російською.

Читають текст професійні актори.
У 1982 році, коли організувався музей, він узагалі не мав собі рівних з погляду передового технічного вирішення. Безумовно, зараз техніка пішла далі, і ми намагаємось постійно модернізуватися. Інтер’єри озвучуються, і нашим екскурсоводам не потрібно тиснути постійно кнопки. А лазерні указки виконують за екскурсоводів цю роботу.

— Але ж на культуру держава відпускає мізерні кошти?

— Ми виходимо з важкої ситуації не за рахунок бідного субсидування, а за рахунок коштів, які заробляємо самі. Крім того, допомагають мої друзі та знайомі, серед яких є творчі люди, юристи, адвокати. Та й моя професія дуже допомагає. Я працюю лікарем майже тридцять років — від інтерна дійшов до професора, завідуючого кафедрою. Може, я й непоганий лікар — пацієнтів дуже багато.

І можу відверто сказати, що завдяки моїм добрим друзям наш музей існує до цих пір. З таких достойних людей у нас створена наглядова рада. Хоча були різні періоди, коли існування музею було під загрозою. Наприклад, три роки тому хотіли об’єднати нас iз Національним медичним університетом, з яким нас роз’єднали 30 років тому. Хотіли злити заклад культури із закладом освіти. На щастя, це не вдалося.

— У вас незвичайний музей і, мабуть, колектив повинен бути незвичайним.

—Дійсно... Тут працюють люди різних спеціальностей. Ну, наприклад, троє наших співробітників — лікарі за освітою. Це я, Дмитро Назаренко і головний зберігач фондів Алла Зам’яткіна.

— Вони і зараз практикують?

— Ні, практикую тільки один я. Але, знаєте, колишніх лікарів не буває. Є в нас і музеєзнавці, наприклад мій заступник Діана Карпенко. Вона зараз очолює креативний напрям — розвиток музею. У нас усі цікаві люди: є і художники, і педагоги. Люди багатогранні.

— Ваші співробітники казали, що ви любите театр, музику, літературу, історію.

— Ну як же без цього... Я ще й книгу написав про київських лікарів минулого. 

Насамкінець Вадим Шипулін запрошує всіх охочих відвідати Національний музей медицини. І якщо ви таки вирішите тут побувати, обов’язково радить мандрувати залами з екскурсоводом.

— Ви побачите справжній невеличкий спектакль, у цьому й полягає технічна особливість музею, — наголошує директор закладу. — Переконаний, навіть якщо ви дуже далекі від медицини, побачене вас точно вразить.

БУДИНКИ І ЛЮДИ

— Будинок музею створено за проєктом відомого архітектора XIX століття Олександра Беретті. Відомо, що доля зодчого склалася трагічно...

— Він був одним із проєктантів Володимирського собору. Коли зводили головний­ корпус, пішли тріщини. Приїхала комісія — і Беретті відсторонили від посади міського архітектора. Він виїхав iз Києва, мав психологічні проблеми. Потім Беретті повернувся і жив поруч iз нашим будинком.

Помер талановитий зодчий у 1895 році. Та пам’ять про нього залишилася назавжди. Це і наш музей медицини, інші київські будинки. Варто сказати, що на банкноті номіналом тисяча гривень на звороті надруковане зображення будинку Президії Національної академії наук України.

Він теж зведений за проєктом Беретті. Будувала його фірма купця Аренштейна, прадіда знаменитого письменника Іллі Еренбурга, який одним з перших написав у своїй книжці «Люди. Роки. Життя» про сталінські злочини.Довгий час могила Беретті була надзвичайно занедбана. У нас колектив хоч і невеличкий, але ми навели там лад. Дбаємо і про могили колись відомих медичних світил — добрі люди допомагають нам...

АКТУАЛЬНО

У своїй розмові з Вадимом Шипуліним я не зміг оминути тему епідемій i пандемій. Бо й сьогодні вони випробовують людство на міцність.

— Порушуючи тему епідемій і пандемій, ми не можемо не згадати про випускника Києво-Могилянської академії Данила Самойловича. Він був лікарем-українцем, але боровся з чумою в Москві наприкінці XVIII — на початку XIX століть. Засновник епідеміології в Російській імперії. Він першим довів, що чума не передається через повітря, а після контакту з хворим та його речами. Був почесним членом дев’ятнадцяти зарубіжних академій наук. У музеї є картина «Данило Самойлович у Москві під час епідемії чуми 1771—1772 років».

Ще одна видатна фігура в історії української медицини більш пізнього часу — видатний епідеміолог Данило Заболотний. Один iз президентів Академії наук України. Він ще в кінці XIX — на початку XX століть боровся з поширенням чуми. Завдяки йому і багатьом іншим дослідникам вдалося зупинити не одну страшну хворобу і розробити перелік карантинних і протиепідемічних заходів.

Інший наш земляк — видатний бактеріолог Володимир Хавкін з Одеси — багато років працював в Індії, створивши там вакцину проти чуми і холери. Завдяки цьому було врятовано життя сотень тисяч індусів. У Мумбаї є інститут його імені. Цей видатний учений спочиває вічним сном у Швейцарії...

І коли ми сьогодні намагаємося подолати коронавірус, то повинні задуматися, що не тільки він один існує на білому світі. Існують десятки, сотні небезпечних як бактерій, так і вірусів. І незрозуміло, які сюрпризи можуть чекати на людство через 3-5 років...