Медіація — і хочеться, і колеться: рецензія на роман Теа Саніної «Танець дикобразів»

Слова з часом змінюють своє значення, розширюючи його.

Наприклад, віднедавна слово «закладка» означає вже не тільки картонну смужку між сторінками книжки, а й дещо інше, приховане.

Так само і слово «медіатор» тепер є назвою, чи то пак найменуванням, не лише для твердого плаского предмета, яким грають на струнних інструментах, а й для професії, важкої і виснажливої, проте дуже шляхетної у своїй суті.

Сімейні медіатори — посередники, вони працюють із подружніми парами, які перебувають на межі розриву. Це праця нелегка й копітка: налагодити контакт між переважно безнадійно посвареними людьми, які самі давно зневірилися знайти спільну мову.

Праця, яка й на самих посередників-медіаторів впливає не кращим чином: психологічний термін «вигорання» зараз відомий вже далеко поза межами професійної сфери.

Те(тян)а Саніна — надалі Теа Саніна — теж медіаторка. Тобто тему цю Теа знає глибоко, ізсередини. Має досвід у налагодженні контакту між людьми, залагодженні конфліктів, лагодженні міцно зіпсованих стосунків.

І нещодавно в київському видавництві «Фенікс» побачила світ її перша книжка. Книжка ця — для вдумливого і чутливого читача.

І ще такий читач має бути наділений тим умінням співчувати, співпереживати, розуміти душевні порухи людини, що його останнім часом називають призабутим грецьким словом «емпатія».

Танець дикобразів, винесений у назву роману — це метафора з легенди, що її медіатори й психотерапевти розповідають своїм клієнтам-пацієнтам під час занять зустрічей-консультацій.

Зграю дикобразів у степу застала холодна ніч, і тварини мусили збитися докупи, аби зігрівати одне одного, але при цьому мали все ж тримати дистанцію, не притискатись надто близько, щоб не вколотися і не вколоти іншого.

Окрім того, розділи носять назви з хореографічного лексикону: па-де-де, па-де-труа, па-де катр. Немов балетна вистава, проходить у невеликому кабінеті медіаторів, де одна супроти іншої перебувають дві пари.

Коло дійових осіб у романі невелике, і, розглядаючи його, цікаво подивитися на імена персонажів з погляду семантичного. Варвара, головна героїня, молода рудоволоса медіаторка — варварка, руйнівниця чи, швидше, бунтівниця, її жіноча сутність? Інколи робить спроби вирватись назовні, та Варвара ці спроби тамує. Медіатор має бути безпристрасним.

Це не завжди дається легко, але у Варвари є напарник — Дмитро, правник за освітою, сам зі сходу, в його долю сумною ниткою вплетена війна і світоглядні розбіжності з братом Андрієм, який, здається, обрав іншу сторону протистояння.

Та все ж Дмитро — від Деметри, богині плідності, і його роль справді плідна, конструктивна, він приходить на допомогу Варварі у важкі хвилини їхніх діалогів з іншою парою головних героїв, подружжям Марка й Марії.

Марк (чомусь не Марко), довготелесий, незграбний, — це, напевно, «марка», позначка, ознака стабільності, прив’язаності, консервативності. Марія ж — саме втілення жіночої стражденності, затуркана інтровертка, яка переживає свої страждання наодинці. Обоє мають що пред’явити одне одному. Вони перебралися до Києва з прифронтового Маріуполя, і ще до переїзду Марія мала стосунки на стороні.

Вони навіть розходилися, і Марк тоді вів теж не найцнотливіший спосіб життя. Потім Марія повернулася, Марк прийняв її, народилася донька, яку він любить безмежно. Іще Марк останнім часом ударився в релігійність, що типово для подібних натур після повернення від розпусти до нормального життя; він слухає проповіді в інтернеті й відвідує церкву.

Марію він тримає під постійним психологічним пресингом, підкреслюючи всі її недоліки, підносячи елементарні побутові дрібниці до рівня світових проблем, і нагадування про її гріх чужолож­ства використовуює як останній і невідпорний аргумент. Марія теж має що розповісти, бо зазнала від чоловіка вже й фізичного насильства.

Проте загнана у глибини душі образа й гіркота в неї більш потамовані, глибше в’їлись у свідомість, важче втілюються у слова... А ще є маленька Агата, яка їх і поєднує, і розділяє водночас, мов той чарівний камінець-агат, що ним хочуть володіти обоє водночас.

І постійний взаємний біль від нерозуміння з боку іншого, біль важко висловлюваний, повний зневіри та безнадії. Ось у такому каламутному й хаотично-розшарпаному душевному вирі й має допомогти навести лад Варвара, при допомозі Дмитра.

Вона береться за цю справу з острахом, та впродовж роману все ж справляється зі своїм завданням — перекидає місток через безодню між подружжям.

Чи то пак — допомагає, підказує кожному з них, як збудувати такий місток. Згадаємо побіжно також персонажів другого плану — Маріїна мати Антоніна Петрівна, Варварин мужчина Славко з його сином від першого шлюбу Борисом і Назар, колишній моряк, який допомагає Маркові у будівельних роботах.

Всі вони виписані достатньо переконливо, хтось із більшою часткою співчуття, хтось — легкого сарказму. Композицію роману вони врівноважують, творячи живе тло для головних героїв.

Окрім загалом цікавого мелодраматичного сюжету, роман Теа Саніної вартий уваги ще й у плані інформативному — це чи не перший в українській літературі твір про медіацію й медіаторів.

Принаймні раніше подібних персонажів, тем і проблем у якомусь творі зустрічати не доводилося. Марк із Марією повільно продираються крізь густі й колючі хащі взаємних кривд і образ до взаємопорозуміння і прощення.

А робота медіаторів — направляти їхній діалог, допомагати і відчути одне одного якнайглибше, ця робота виснажлива, аж до вже згаданого вище «вигорання». (У романі є сцена, коли Варвара сама потребує допомоги колеги-супервізора й отримує її через інтернет). І водночас ця робота заманлива, десь навіть ледь наркотична, вона викликає залежність принадою проникнення у чужі душі до самих глибин.

Відчути чуже тепло й водночас поділитися своїм. І при цьому намагатися не вколотися і не вколоти. Це нелегко, але це досяжно, і тоді це приємно. Такий ото він, танок дикобразів.

Олександр ІРВАНЕЦЬ