Таємниці «Конотопа»: чому книжка Юрія Тис-Крохмалюка про переможну битву над московитами є знаковою

Цього року експерти визначали 100 найкращих українських літературних творів. І, можливо, доречно, що до нього не увійшов «Конотоп» Юрія Тиса.

Бо місце цій книжці, яка побачила світ у 1959 році у Торонто, — в щільнішому списку знакових письменницьких оповідей.

Особливе її місце перш за все тому, що вона — про перемогу українців над московитами. І не вимріяну, як, скажімо, у сучасному гідному фільмі Валентина Васяновича «Атлантида», а здобуту в 1659 році.

Прикметно: навіть літературо­знавці зі справді енциклопедичним запасом знань згадують художній твір із назвою «Конотоп», утім авторства Василя Кожелянка (1957—2008).

Написана уродженцем Чернівецької області у 1998 році, оповідь містить на початку цитати про Конотопську битву літописця Самовидця та Михайла Грушевського, утім належить до прози творення «альтернативної історії».

Співпраця з Кліо

Народжений 27 жовтня 1904 року Юрій Крохмалюк (а саме таке прізвище автора «Конотопа», про який iдеться; цей письменник з’явився на світ в українській сім’ї у Кракові, Вищу технічну школу закінчив у Відні, інженером працював у Галичині, а після Другої світової опинився в Німеччині, жив в Аргентині та США) для видання книжок використовував псевдоніми, — називав свій твір про Конотопську битву оповіданням.

Хоча за обсягом і наповненням маємо повноцінну повість. І друга її надзвичайна цінність у тому, що це досконалий зразок літературного твору про історію, вплетену в розповідь про різнобічне життя містян, яке у мирний час не відгороджено від світу.

Не оминає автор розповісти й про красиву закоханість юних дійових осіб. І таке делікатне поєднання, без надмірностей, виводить книжку з ніші історичної літератури та перетворює її від початку на цікавий твір для широкого кола читачів.

«...Очевидно, найголовніша його, «найтисовіша» книга — це «Конотоп». І не тільки тому, що тут маємо авторитетний витвір його співпраці з Кліо — музою історії, підсумок багатолітніх історичних студій цього натхненного книжника, який подорожував дорогами минулого свого народу, мовби дорогами рідного краю, — повсюдно легко орієнтуючись і знаючи, звідки й куди веде не тільки широкий битий шлях, а й чи не кожен дрібний путівець», — так писав Михайло Слабошпиць­кий у передмові до виданої у 2005-му київським «Ярославовим Валом», а через два роки перевиданої книжки Юрія Тиса «Конотоп».

«Конотоп» Юрія Тиса: українське і канадське
видання.

Видання здійснили коштом Ради меценатів Міжнародного благодійного фонду «Українська родина». Безпосередньо долучався доброчинець Євген Сур, який справами вже немало років опікується деколонізацією України. Зрозуміло, що нині примірників у видавництві не залишилося.

Наклади не перевищували кількох тисяч. На відміну від інших відомих творів Юрія Тиса-Крохмалюка (1904—1994), тексту його «Конотопа» немає у вільному доступі в електронних бібліотеках.

Коли читаєш «Конотоп» Юрія Тиса, виструнчується сприйняття сучасного прикордонного міста Сумської області, за 70 км від якого — вже Росія.

Стає зрозуміло, чому одна зі шкіл названа іменем полковника ніжинського, наказного гетьмана сіверського, військового начальника Конотопа у часи облоги московським військом 362 роки тому — Григорія Гуляницького (загалом у повісті згадується про 22 Гуляницьких, «мужів один в одного»).

Й усвідомлюєш, що 58-ма окрема мотопіхотна бригада ЗСУ, яка там базується і захищає Україну в ООС, може з честю носити саме ймення гетьмана Івана Виговського.

«Москва лежала десь на кінці світу»

Конотоп середини XVII століття автор показує через сприйняття випускника Київської академії Павла, який періодично зітхав важко над творами Данте і найнявся писарем у місцевого купця Матвія Борсука, а ще вів щоденник (діарій). Спочатку місто не надто сподобалося юнакові, бо «тільки про торгівлю мова».

Відразу у повісті  з’являють­ся штрихи до характеристики сусідньої країни. Як-от: дві банди спустошили село поблизу і з міста проти них вийшла оборона. «Не зловили нікого, лиходії поховалися за московську границю».

А далі: «Москва лежала десь на кінці світу, але її кордони сягали лісів, що були видні на обрію, а темні полчища насувалися невпинно на Україну. Головні сили стояли все ще біля Путивля, таки не дуже далеко від Конотопа, проте дрібні загони входили глибоко аж поза Київ і в Полтавщину. Ішли обережно і хильцем, як злодії, і плюндрували села та містечка, не побоюючись, щоб хто-небудь учинив спротив. Бо по містах стояли московські залоги, а на людей налягало страшне ймення царя, який безпощадно карає за опір і зневагу його військ».

І ще одна цитата: «Сунули так брудні і бородаті у личаних постолах, але сильно збройні і в розмовах — незрозумілої високої думки про себе». Цей ближчий до публіцистики стиль видає в авторові набутий журналістський стержень, коли у короткі тексти вкладається багато змісту уже образною мовою.

У повісті про події 1659 року є твердження, які без жодних змін накладаються на події війни Росії проти України на сході, яку агресор підступно веде уже восьмий рік. «З Москвою недовго можна дружити. Тямущі люди знають, що московини ні вольностей, ні свобод ніяких не визнають. Скоро хапають за горло».

Або автор вкладає у вуста друга Павла — Тараса — такі слова: «Ми все-таки є пізні Івани. Триста років потрібно було, щоб усі об’єдналися проти Польщі. Може, стільки ж часу потрібно буде, щоб наші земляки зрозуміли московську небезпеку».

Й настав момент, коли полковник Гуляницький повідомив: «Однині місто Конотоп проголошується твердинею». Три дні для усіх бажаючих відвели, щоби мали змогу виїхати чи вислати сім’ю у безпечні місця. А всі, хто лишався, — мали підкорятися законам воєнного часу.

Твердиня — це означало облога, спочатку сподівалися на тиждень-два.

Тим часом «князі Трубецькой, Ромодановський, Пожарський та безліч інших вождів московських зібрали сто тисяч війська, щоб раз i назавжди звоювати Україну».

А в Конотопі переповідали слова Гуляницького: «Ми били татар і ляхів і не помітили, як виявився третій ворог. Він підкрався до нас підступно, зайшов у нашу хату і почав готовити для нас свої випробувані кайдани».

А ще полковник пояснював про те, що Москва постійно ламає договори та розсилає шпигів й агентів, які розповідають про обіцяні царем великі свободи...

У Конотопі було чотири тисячі добрих воїнів, козаки ніжинського і чернігівського полків. На стороні гетьмана — найкращі когорти хмельничан, полковники та рітмайстри Носач, Дорошенко, який стояв під Срібним, Гоголь, Лизогуб зі своїм полком біля Ніжина, Ханенко у Борзні. Разом усіх ще  близько 16 тисяч. Ще три тисячі татарської кінноти з Махмет-Гіреєм.

Облога тривала майже 70 діб. Московське військо розгромили!

«В тобі воля України!»

Якщо думати про подальше поширення повісті Юрія Тиса-Крохмалюка «Конотоп» (в електронному чи паперовому варіанті), то, напевно, варто більшою мірою дотримуватися авторської мови.

У виданні 1959 року («Гомін України», Торонто, ОНТ., Канада), коли порівнювати з київським, — більше емоційного наповнення.

Скажімо, коли автор описує прощання юної Марини, доньки Борсуків, яку відправляють від небезпеки у Київ, то після слів: «До останньої хвилини соромилася глянути на Павла, і він намагався не показувати свого хвилювання» йде речення, яке об’ємно змальовує емоційний стан закоханих молодих людей, що підпорядковується суспільним правилам та звичаям: «І так обоє не гляділи на себе, але відчували і бачили себе, що так якось краще було при людях».

Утім цей невеликий, але значущий штрих із тексту перевидання зник.

Коли трохи далі у розділі VI йдеться про ставлення до різних народних прикмет, у виданні 1959 року в Торонто читаємо: «Правда, великі вчені натякали не раз на те, що існують незнані закони у світі, але нічого певного ніхто не знав, і тільки дехто починав розчовпувати про те, що на цю тему писали старинні греки». Тут замінили «старинні» на «старовинні», а колоритне «розчовпувати» — на нейтральне «розуміти».

Або ІХ розділ, коли «Трубецькой сказився. Бажав відплатити конотопцям за останні поразки». Вирішив випробовувати оборонців міста, які утримували облогу, голодом і знущаннями над полоненими, ґвалтуванням.

Царські загарбницькі війська підступно чекали, щоби козаки відкрили брами та кинулися рятувати переважно жінок і дітей, бо більшість чоловіків відразу стратили. Московити людей із перев’язаними головами та скривавленими грудьми продавали за хліб і сіль.

«І враз залунав з гурту полонених високий потужний голос:
— Не здавайся, Конотопе! В тобі воля України!»

В українському виданні у другому реченні цього палкого заклику з’явилося тире, що стилістично підсилює акцент на тому, що саме у Конотопі — воля України. Утім цей розділовий знак порушує структуру літературної оповіді: не може зранена полонена людина робити нарочито театральні паузи.

«Одиноку Маринку» змінено на зовсім нейтральне за значенням «одну» (хай би було хоча б «єдину»), «висунувся з хати» — на «вийшов», «склонився» — на «схилився», «закрив очі» — на «заплющив».

Було у першоджерелі «охляли» — стало «ослабли»; «прогуділи постріли» — «почулися». А опис: «ішли сакмою (перевіреною дорогою. — Ред.), лавами, з мушкетами на ременах дужі хлопаки у тузінкових (з простого звичайного сукна. — Ред.) каптанах» перетворився на «ішли лавами, з мушкетами на ременах дужі хлопці».

Якщо помріяти: хотілось би бачити гарно ілюстроване презентаційне видання повісті «Конотоп» Юрія Тиса. І Конотопщина вже має дуже вдалу співпрацю з Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури зі створення сучасного Музею художника Миколи Стороженка у селі В’язове неподалік міста.

Фантазія може намалювати й художнє оформлення книжки про Конотопську битву з історією життя і кохання містян навіть у стилі супрематизму — бо у Конотопі кілька років жив Казимир Малевич. Дітям, та й дорослим, могла би сподобатися книга коміксів за твором Юрія Тиса-Крохмалюка.

Усі подібні ідеї можна було б чітко сформулювати і реалізувати, наприклад, у рамках грантової річної програми УКФ «Мала культурна столиця».

За нинішніми цифрами, які можуть змінюватися з прийняттям чергового держбюджету, мінімальна сума гранту — 5 млн грн, максимальна — 10 млн грн. Заявниками можуть бути винятково органи місцевого самоврядування.

А головне — якщо продовжувати шляхетну справу вкорінення самоповаги та розвитку туристичної привабливості — дотримуватися балансу історичної правди, інтересу для широкого кола людей та любові в міру, яка окрилює і веде до перемог.