Постолами від Кенігсберга до Хакасії

26.10.2021
Постолами від Кенігсберга до Хакасії

Осінь. Хтось любить цю пору року, а дехто впадає в депресію від думки про зиму, що невблаганно насувається. Проте потрібно шукати позитив в усьому — в шурхоті опалого листя, в багатстві осінньої палітри, в дарах природи, якими щедро поділилася матінк

Хочу поділитися своїми спогадами про... постоли. Але не те легке й зручне взуття, у якому витанцьовують учасники танцювальних колективів Прикарпаття чи Закарпаття, а ті трудові постоли, які свого часу чемно служили моєму та старшому поколінням.


Хочу розповісти про постоли мого вуйка. Де і хто їх виготовив, коли вуйко їх придбав — невідомо, лиш знаю, що ні влітку, ні взимку він з ними не розлучався.


З другим приходом совітів у Західну Україну навесні 1944  року їм потрібні були воїни, щоб добити нацистську нечисть.

 

Радянська армія не роздумуючи поповнювала свої лави старим, уже апробованим методом — вручали повідомлення з’явитися у сільську раду (не знаю, як там у містах було), а когось просто виловлювали на вулицях, і це вже вважалося, що впійманий — у Радянській армії.

 

Проте мудрі наші хлопці таку практику «призову» розгадали і, рятуючись від «добровільного призову», ховалися хто в лісі, хто в полі, аби не бути в селі під час «вилову» призовників.

 

Але й радянська влада не дрімала: раненько-рано оточували село і тут уже згрібали всіх чоловіків, яким не вдалося на той час утекти. Так вийшло і з моїм вуйком: до схід сонця він мав мету вийти з села і, поки не закінчаться облави, пересидіти в полі чи в лісі.

 

Та щойно він вийшов у поле, як наштовхнувся на цілу армію вояків, що оточили село. Взутий у легкі постоли, вуйко дременув так, що його не могли наздогнати солдати у важких чоботях. Проте було наказано стріляти по втікачу, тож, обираючи між мобілізацією і смертю, мій родич вирішив здатися. Отак у тих постолах його й забрали на фронт.


Після закінчення війни вуйко повернувся до рідного села й оповідав, що воював на найгарячіших ділянках фронту, захищав Кенігсберг (нині Калінінград, РФ). Багато цікавого розповів вуйко, проте найцікавіше те, що повернувся додому він у тих самих постолах, у яких його «мобілізували».

 

Для порядку новобранця одягнули в нову форму, видали пілотку з зірочкою, а ось із взуттям вийшла заминка — у вуйка були такі великі ноги, що потрібного розміру чобіт не знайшлося. Сказали почекати, доки знайдуть «спецвзуття». Так і провоював мій родич до перемоги у тих домашніх постолах, у них і додому повернувся.


Після війни радянська влада посилила репресії проти галичан, які продовжували національно-визвольну боротьбу. За найменші зв’язки з підпіллям висилали цілими сім’ями. Радянський Союз великий — Сибір, Колима, є куди галичан порозкидати, що й робилось.

 

Спочатку треба було знищити Греко-католицьку церкву, що й було успішно зроблено, а вже потім почалося масове виселення. Під репресії потрапила і сім’я моєї тітки, рідної сестри батька.

 

Причиною арешту і вислання було те, що її син Василько був у бандерівцях і в бою з МДБ над Дністром загинув. Усю родину мали вислати, а коли вуйко побачив, у якому взутті чоловік моєї тітки мав вирушати в далеку дорогу, і знаючи, які в Сибіру морози, віддав йому свої постоли.


Та на цьому історія цієї взуванки не закінчилася. Уже в 70-х роках за планом штабу Сибірського воєнного округу полк, у якому я служив, було направлено для здійснення залізничного маршу від міста Бійськ (Алтайський край) до станції Абаза (Хакасія).

 

Успішно провівши навчання, я звернувся до керівництва з проханням відвідати родичів, які проживали недалеко. Для рідних, яких я не бачив з далекого 1948 року, це була несподіванка.

 

Але ще більшою несподіванкою було те, як чоловік моєї тітки показав мені сховані у скрині як найдорожчу реліквію постоли, які врятували його від невідворотної загибелі в люті морози.


Здавалося б, така проста історія про елемент національного вбрання, але скільки історичних епізодів пов’язано з ним, як і з історією всього нашого народу...

 

Антон КАДЕНЮК
Житомир

  • А чорне — то журба...

    Дмитро Павличко — співавтор Конституції України, один із перших дипломатичних представників нової Української держави. >>

  • Огоньок з флячками

    Можете кидати в мене капцями і банановими шкуринками, але я таки подивився останній «Галубой аганьок». >>

  • Казати чи перестати,

    Тепер, коли мене питають, що є найважливішим у вихованні дітей різних поколінь, я без жодного сумніву кажу, що найголовніше — багато говорити. >>

  • Війна «розговорила»

    Кілька вартих уваги результатів нового опитування, яке я на грант Канадського інституту українських студій замовив Київському міжнародному інститутові соціології. >>

  • Гімн Свободи

    Усього за кілька тижнів свого життя унікальна поема вразила людей вибуховим визнанням. >>