Читацький досвід як ресурс для розслідувань: детективи

Народна любов до детективів багатогранна. Для когось таке читання — адреналінова ін’єкція, безпечний екстрим.

Для поціновувачів кросвордів — такий собі майстер-клас дедукції.

Адепти криптології шукають тут концептуальні витоки зла.

А соціологічно налаштованому читачеві йдеться про розуміння суспільної механіки. Вищий клас детективотворення — задовольнити однією книжкою всі очікування. До таких належить французький письменник Жан-Крістоф Ґранже.

Візьмемо його останній  роман, що вийшов у Франції торік: «День попелу» (К.: BookChef, 2021). Він задовольнить і кросвордозалежних читачів («Під тонким шаром очевидних здогадів причаїлася прірва. Як завжди»), й заінтригує пошукачів адреналіну («Бережи себе. Ми не знаємо достеменно, куди влізаємо»); криптологічно налаштований читач дістане своє («Перевір також, чи немає серед циганських ритуалів каменів у роті»). Та найбільше задоволення отримають ті, хто шукає в детективі боротьби світоглядів, двобою світла з отим сном розуму, що породжує чудовиськ.

Так, романи Ґранже — це романи ідей. Найближчий аналог у детективному всесвіті — швед Стіґ Ларссон. Ну і, звісно, американець Ден Браун та італієць Умберто Еко.

«Віра як одержимість», — ось головний персонаж усіх тих різно-схожих авторів. Поліцейські як асенізатори (хоч у Брауна цю роль виконує університетський професор, а у Ларссона — журналіст) проти виплодів інтелектуального зла. Ґранже відрізняється від колег тим, що перебіг його оповіді зазвичай відбувається у герметичній локації, де консервуються не найкращі суспільні ідеї.

Раніше це були анклави нацистів (не «фашистів», заради Бога!), у «Дні попелу» — релігійна секта з бекґраундом у кілька століть. Фанатичні збочення, що не зупиняються перед убивствами. Детективи Ґранже щоразу «занурюються у ці одкровення, наче в багно» (це з роману «Лонтано», але у його книжках — це таки «як завжди»).

Розслідування провадить той самий комісар Ньєман, який уперше з’явився ще у «Багряних ріках» (1998), з тою самою помічницею Іваною, котру знаємо з «Землі мертвих» (2018). Назвати майора Ньємана воїном світла було би формальним перебільшенням.

«Попри враження, яке могла створити його затятість у розслідуванні, він не вірив у правосуддя. І ще менше вірив у правду. Важила лише провина, і він був готовий на все, аби витягти її на світ Божий», — це характеристика з попереднього роману «Останнє полювання» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020). Тим більше, коли розслідувачеві протистоїть така-от особина: «Смерті він не боявся. Лише суду» (Конґо. Реквієм. — К.: BookChef, 2019).

Отже, не судитимемо Ньємана суворо, краще уявімо, як би він повівся, коли б довелося вести справу в координатах правосуддя по-українському. Загалом він, таки, воїн світла, хоч і з лівацькими замашками: «Ігноруючи знаки «стоп» і світлофори, порушуючи мало не всі правила дорожнього руху, він почувався живим, так, як сам це розумів. Його нудило від свого часу, коли існування перетворювалося на один суцільний захід безпеки».

Ньєман — не за тотально безпечний «новий прекрасний світ» a ля Олдос Гакслі, а за знищення зла поза диктатом «толерантности» і «політкоректности». Під стать йому і помічниця: «Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти». Так, не процедурно-демократичний мотив, але ж — архетипічно-дієвий; нерідко головний у розслідуваннях.

В одному з попередніх романів Ґранже читаємо: «У карному розшуку не буває сутичок. Натомість треба двадцять чотири години на добу працювати головою» (Лонтано. — К.: BookChef, 2018).

І це в романі, найбільш перетканому карколомними сутичками! Так, трохи кокетування, але і про цілодобову працю звивинами — правда. У «Землі мертвих» є такий погляд на слідчу практику: «Спогади складають основний матеріал для їхньої роботи» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019).

І йдеться тут не про тримання у пам’яті криміналістичних аналогів (для того є детальні інтерактивні бази даних), а про власні культурологічні спомини, набуті у перебігу усього попереднього читання.

Це як у Дена Брауна: не читав Данте — не розкодуєш «код да Вінчі». Недаремно у телевізійній версії «Дня попелу» неоднораз бачимо Ньємана із книжкою та олівцем у руках. Погодьтеся, для широкого екрану це виняток.

До речі, про цей франко-бельгійсько-німецький серіал «Багряні ріки» на три 8-епізодні сезони (2018). Жан-Крістоф Ґранже як один зі сценаристів пішов тут на чималий ризик: кожний двосерійний епізод — це такий собі реліз ненаписаного роману.

«Останнє полювання» та «День попелу» тоді ще не вийшли друком. На решту романізованих ескізів Ґранже — чекаємо. Серіал достатньо захопливий, чому сприяє чудова гра Олів’є Маршаля та Еріки Сейнт (Ньєман та Івана), проте письменник-Ґранже помітно багатший за власне кіно-віддзеркалення.

Цікаво було би довідатися, як цей кіно-PR-хід вплинув на продажі наступних романів-епізодів: позитивно? негативно? Сподіваюся, таки позитивно, бо ця проза від початку запрограмована на візуальний ефект; в одному з ранніх романів детектива представлено так: «Нагадував реального Бельмондо, героя фільму «Страх над містом» (Miserere. Псалом п’ятдесятий. — К.: Махаон-Україна, 2009). Жан Рено в екранізації роману «Багряні ріки» (2000) справився незгірше.

У романі «Лонтано» є фраза, котру цілком можна докласти до всіх інших творів Ґранже: «Ця справа діяла, мов наркотик чи алкоголь».

Читач може розкошувати галюциногенним сюжетом, проте слідчому варто бути обережним: «Мозок фліка — це як бібліотека. Треба постійно стежити за температурою та рівнем вологи», — міркує чи то автор, чи Ньєман.

Знову про книжки, ви помітили? Ви знайдете їхню «непомітно»-вирішальну роль у більшості романів Ґранже; принаймні, починаючи від Miserere. В цьому переконує нас ще один цьогорічний переклад француза: «Ліс духів» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2021).

У Франції роман вийшов 2009-го, одразу після успіху Miserere. Але помітно різнився від попередника. Як на мене, то це найбільш експериментальний твір Ґранже.

Схоже, на нього вплинув тодішній «злам» у творчости Стівена Кінга, котрий замислився: якщо містику позбавити комфортного статусу «головного персонажа», можливо, вона працюватиме краще?

І — це про Кінга — перетворився на соціально значущого дослідника суспільних перверсій (хоч останнім часом перша любов, містика, кличе його до себе назад все частіше). Ґранже підступив з іншого боку: увів до свого соціально орієнтованого тексту дещицю містики.

Але це не все про експериментаторство «Лісу духів». Тут і такий собі ребрендинг «Таємничої історії Біллі Мілліґана» Деніела Кіза, і навіть друга, після Копполи, спроба реактуалізації Конрадового «Серця пітьми».

Була навіть спроба застосувати ефективний рекламний трюк, три в одному, до романної форми, хоч цю ідею з паралельного розгортання трьох різних кримінальних справ автор облишив ще до сотої сторінки.

А українському читачеві було б цікаво: одна зі справ — про шахраювання на тендерних держзакупівлях, коли гроші йдуть на партійно-політичні справи. А ще цікаво було б поспостерігати — через романну оптику — за діями французів, коли «слідчі судді в середньому ведуть 150 справ одночасно», — коли в українських слідчих таке саме безґлузде навантаження.

А ще, здається, Жана-Крістофа Ґранже тоді бентежив успіх Дена Брауна як нонфікшн-автора. Звідси, либонь, і протокроманьйонці в Аргентині в романі «Дух лісу».

Експеримент був занадто багатовекторнним, успішним його не назвеш. Але саме звідти випливли головні акценти подальшої романістики Ґранже: «Убивають завжди через фантазії».

Звісно, це не стосується побутового криміналу — лише політичних убивств. Фантазії: комуністичні, нацистські, релігійні — усі криваві. Далі: «Жодного разу суддя не виграв у політиків. Жодного разу». Про Україну в цьому контексті згадувати аж якось непристойно.

Але мимоволі згадуємо — на прикладі описуваного Ґранже Нікарагуа: «Три сторіччя американського домінування. Сорок років кривавої диктатури. Революція. Контрреволюція. І все це призвело до зачаєної, хронічної, невиліковної корупції».

Головна персонажка-розслідувачка «Лісу духів» зривається з теплого місця слідчого судді у Парижі й на власний кошт та ризик летить у нетрі Латинської Америки.

Тут на неї чекає «історія військових хунт, які розсунули межі жаху», зокрема й «відоме висловлювання генерала Іберіко Мануеля Сен-Жана, на той час губернатора провінції Буенос-Айрес: «Спочатку ми вб’ємо всіх заколотників, потім тих, хто з ними співпрацював, і тих, хто їм симпатизував; після цього — байдужих і, насамкінець, боягузів». Звісно, у краї запанувала «примусова байдужість», — виразна характеристика й українського суспільства після панування московитів.

Наша героїня якось зроняє фразу: «Поки вбивства жінок розслідуватимуть самі чоловіки, ви не розумітимете й половини того, що відбувається». Імовірно, саме звідси далі народилася Івана Богданович, помічниця П’єра Ньємана. «Якщо вона могла прибрати з політики кількох покидьків, то це вже непогано», — про кого з них це сказано — не є важливим.

Письменник — це насамперед стиль. Володіння словом. Від роману до роману Жан-Крістоф Ґранже демонструє щодалі вигадливішу метафорику, як-от: «Його вродою можна було милуватися, як античними руїнами… Почувалася напружено, як затвор… Обличчя, доволі звичайне, але правильне й невинне, довершувало враження гранати з вирваною чекою… Тут сірість була не кольором, а епідемією».

Ну й, наостанок, фраза, яка напевне сподобається любителям детективних кросвордів: «Поки він говорив, у його голові вимальовувалася концепція».