Вже ніколи не будемо браттями…

21.09.2021

«...жалкий человек!
Чего он хочет: небо ясно,
Под небом места много всем,
Но беспрестанно и напрасно
Один враждует он... Зачем?»
М. Ю. Лермонтов,
«Валерік»*


Путін чомусь особливо наполегливо доводить, що ми, українці, і вони, угро-фіно-татари, — один народ. Психологи ж доводять, що велика брехня поступово сприймається людьми як правда, коли її довго й настирливо повторювати. Тож і брехню про «адін народ» росіяни з часом сприйматимуть за чисту монету.

 

Насамперед варто було б усебічно вивчити появу росіян як етносу, їхній зв’язок зі світом. Наука про народи — етнологія — дуже молода, тому варто вивчити соціологію, етно­графію (науку про походження народу), етногенію (науку про творення звичаїв і характерів народів). Генетика доводить, що людина успадковує від предків не лише фізичні параметри, а й духовні.


Пращури сьогоднішніх угро-фіно-татар приблудились на землі сьогоднішньої Московії і Фінляндії ще в далекому минулому. Літописці ХІ століття називали ці племена  чудь, чухна, югра, весь, пермь, мурома, мокша, мещера, печера, карель, єрзя тощо.

 

Це були дикі народи, в яких не було жодних законів і моралі. Вони жили в земляних норах, їли сире м’ясо, рибу, займались примітивним землеробством, носили шкіряний одяг.

 

Тоді як Київ у ХІ столітті був культурнішим і багатшим містом, ніж Париж чи Лондон. У цей час Україна-Русь мала тісні торгові відносини з цивілізованим світом — Грецією-Візантією, Малою Азією, Індією тощо.


Археолог М. Покровський пише, що в крові московського народу тече до 80% фінсько-татарської крові. Після занепаду Орди татари переходили у християнську віру і таким чином із угро-фіно-татарської меншини утворився московський-«руський» народ, що є суто азіатським, що й підтверджують аналізи ДНК.


Російські історики — М. Карамзін (1766—1826), В. Клю­чевський (1841—1911), М. Пок­ровський (1868—1932) — писали, що московсько-«руська» держава пішла від татар (ще до 1651 р. московіти молилися в церквах у шапках!), що 57% «руських» мають татарське походження, що вони перейняли ідею Чингісхана про завоювання світу, про що й сьогодні мріє Путін.


До М. Ломоносова (1711-1751), який, до речі, здобував освіту в Могилянській академії у Києві, московіти навчалися за граматикою українця Мелетія Смотрицького. Російський літературний критик В. Белінський про розмови щодо рівноцінності російської та європейської літератури говорив, що це «чванлівий брєд».

 

Та й говорити про московітських літераторів як про російських досить дивно, адже предок Пушкіна за походженням був африканським арабом, німецького походження були О. Блок, О. Герцен, З. Гіппіус, А. Мюллер, М. Салтиков-Щедрін, О. Фет, Д. Фонвізін та багато інших діячів культури Росії.

 

Україцями за походженням були А. Ахматова-Горенко, О. Аверченко, М. Зощенко, М. Гоголь, В. Короленко, В. Немирович-Данченко, І. Бунін-Буньковський, яких «привласнила» Росія.

 

Серед «їхніх» культурних діячів — євреї П. Антокольський, Є. Бутковський, С. Кірсанов, О. Мандельштам, Б.Пастернак та інші. Татарської крові І. Аксаков, Ф. Достоєвський, В. Загоскін, Р. Зотов, М. Карамзін, М. Огарьов, І. Тургєнєв.

 

Поляки — О. Грибоєдов-Гризибовськи, В. Сологуб, Д. Мережковський, М. Нєкрасов, румуни — А. Кантиміров, М. Харсеков, шотландець М. Лермонтов, італійського походження Ф. Тютчев та ще багато-багато інших прикладів. І до сьогодні московіти-«руські» записують до лав «своїх» культурних діячів чимало представників інших рас і народів.


Російський цар Олександр І говорив, що «русскіє» — народ волоцюг, ледарів і злодіїв. Що правда — то правда: у державному гімні Росії використані слова з англійського гімну в перекладі В. Жуковського, музику ж «гімнотворець» Львов запозичив у В. Гена та О. Санктіссімона; державний герб московітів «запозичили» у Візантії, а кольори прапора — в Голландії.


Наводити приклади культурного «мародерства» можна ще довго, але суть одна: північні сусіди крадуть не лише чужих діячів мистецтва, а й історію і навіть назву. Ми маємо стояти на варті своїх цінностей і своєї історії. 



*«Валерік» — вірш російського поета Михайла Лермонтова, присвячений битві на річці Валерік, яка відбулася 11 липня 1840 року приблизно за 30 кілометрiв від фортеці Грозна (нині місто Грозний, Чеченська республіка в Російській Федерації) між російським військом під командуванням генерала Галафєєва та північнокавказькими горцями (чеченцями).

 

В. МИРОНЕНКО
Миколаїв

  • А чорне — то журба...

    Дмитро Павличко — співавтор Конституції України, один із перших дипломатичних представників нової Української держави. >>

  • Огоньок з флячками

    Можете кидати в мене капцями і банановими шкуринками, але я таки подивився останній «Галубой аганьок». >>

  • Казати чи перестати,

    Тепер, коли мене питають, що є найважливішим у вихованні дітей різних поколінь, я без жодного сумніву кажу, що найголовніше — багато говорити. >>

  • Війна «розговорила»

    Кілька вартих уваги результатів нового опитування, яке я на грант Канадського інституту українських студій замовив Київському міжнародному інститутові соціології. >>

  • Гімн Свободи

    Усього за кілька тижнів свого життя унікальна поема вразила людей вибуховим визнанням. >>