Війна Сталіна за владарювання: головне про дослідження американського історика Шона Макмікіна. Частина 2

Продовження. Початок — у номері
за 14—15 вересня

V. 25. Тримати Сталіна задоволеним: безумовна капітуляція і Катинь

Осінь 1942 року і зима 42-43 рр. були багаті на перемоги союзників: Ел-Аламейн, Єгипет, висадка в Північній Африці, Сталінград, кампанія iз захопленя острова Гвадалканал на Тихоокеанському театрі. США і Британія вважали за потрібне обговорити стратегію подальшого ведення війни і запропонували зустріч лідерів у Касабланці (Марокко).

Сталін на зустріч не полетів. «Оскільки Сталін не з’явився в Касабланці, Рузвельт не одержав шансу причарувати радянського диктатора, як він поскаржився Черчиллю після того, як конференція почалася без Вождя».

Роздумуючи, що могло б сподобатися Сталіну, на пресконференції 24 січня 1943 року Рузвельт оголосив (не поставивши до відома навіть Черчилля), що «мир у світі може настати лише... при безумовній капітуляції Нiмеччини, Італії і Японії».

Ця заява Рузвельта до цього часу викликає величезні суперечності, оскільки і Нiмеччина, і Японія зрозуміли, що їм не залишається нічого іншого, як битися до останнього солдата. І ці битви призвели до багатьох страждань і мільйонів смертей, яких, можливо, можна було б уникнути.

Каменем спотикання у стосунках союзників залишалося польське питання. Сталін хотів, щоб США і Британія погодилися, що захоплена ним територія Польщі належить СРСР (згадується Крим у XXI столітті, чи не так? — Авт.). Союзники, в першу чергу Британія, яка вступила у війну, протестуючи проти окупації Польщі, не погоджувалися.

Напруга підсилилася, коли в лютому 1942 року радянські військовополонені, які працювали біля Катині недалеко від Смоленська, наштовхнулися на викопані вовками кістки.

До початку квітня розкопки під керівництвом німецького судмедексперта Бунтца відкрили понад тисячу людських трупів у масових похованнях.

На трупах виявили елементи польської уніформи, а стан трупів указував, як з’ясувала комісія, створена Європейським Червоним Хрестом, що польські військовослужбовці були розстріляні у 1940 році.

Ця інформація проливала світло на долю десятків тисяч польських офіцерів, в основному резервістів, які були захоплені радянськими військами у вересні 1939 року і від яких від кінця 1939 року перестали надходити листи. Польський уряд у вигнанні, очолюваний генералом Сікорським, направив 17 квітня лист у штаб-квартиру Міжнародного Червоного Хреста, вимагаючи скликати міжнародну комісію для вивчення катинського поховання.

Відповідь СРСР була негайною і гнівною: у статті в «Правді» від 19 квітня 1943 року під заголовком (цитуючи мовою оригіналу) «Польские сотрудники Гитлера» «Правда» писала, що катинська історія — це «подлая гитлеровская провокация... немцы захватили бывших польских военнопленных, находившихся в 1941 году в районах западнее Смоленска на строительных работах... Немцы зверски убили польских военнопленных и теперь хотят замести следы своих преступлений».

21 квітня Сталін направив Рузвельту і Черчиллю лист аналогічного змісту, категорично протестуючи проти створення комісії Міжнародного Червоного Хреста.

Як пише Макмікін, «для кожного безстороннього спостерігача така реакція свідчила про те, що, якими б жахливими не були злочини Гітлера, у цьому випадку винуватим був Сталін... Це був момент істини для Черчилля і Рузвельта — чи проковтнуть підписанти Атлантичної Хартії ці сталінські випади проти Міжнародного Червоного Хреста і польського уряду».
Відповідь була «так».

Спочатку Черчилль запевнив Сталіна, що він проти будь-яких комісій Червоного Хреста на окупованій Нiмеччиною території, потім Рузвельт написав Сталіну, що Сікорський «зробив помилку, пропонуючи, щоб Червоний Хрест провів експертизу».

Сталін використав цей епізод, щоб розірвати дипломатичні стосунки з польським урядом у вигнанні, а 4 липня 1943 року і генерал Сікорський загинув у таємничій авіакатастрофі біля Гібралтару. (Причини цієї катастрофи не з’ясовані до сьогодні. — Авт.).

Катинська історія дуже довга і трагічна, а перше визнання злочину прозвучало лише у 1990 році в заяві ТАРС: «Выявленные архивные материалы в своей совокупности позволяют сделать вывод о непосредственной ответственности за злодеяния в катынском лесу Берии, Меркулова и их подручных»; характерне формулювання — винуваті Берія і Меркулов, а СРСР наче б і ні при чому.

V. 28. Тегеран і Каїр

Наприкінці листопада 1943 року лідери трьох держав — США, Великобританії і СРСР — зустрілися в Тегерані (Сталін відмовився від усіх інших міст, які пропонував Рузвельт, і хворому президенту США в інвалідному візку довелося здійснити важку подорож до міста, де Вождь погодився прийняти його).

Старше покоління радянських людей пам’ятає цей саміт завдяки блискучому радянсько-французько-швейцарському трилеру-мелодрамі 1981 року «Тегеран 43», але насправді на цій зустрічі, якої так хотів Рузвельт, була в основному вирішена післявоєнна доля Європи.

Прикметно, що на зустріч «головних союзників» не запросили не лише представників уряду Польщі (її долю вирішили без неї), чи уряду Югославії (обидва уряди у вигнанні працювали в Лондоні), чи лідера антигітлерівських військ Франції Де Голля, а й уряду Чан Кайші, союзника США по війні з Японією.

Не був запрошений у Тегеран і держсекретар США Халл — президент Рузвельт мав своїх персональних помічників (включаючи радянського агента Гаррі Вайта), які й визначали політику США щодо СРСР.

Щодо підготовки до саміту в Тегерані, як цитує Макмікін, «Молотов не міг повірити, коли Аверел Гарріман (посол США в СРСР. — Авт.) повідомив, що команда Рузвельта не підготувала письмових пропозицій щодо порядку денного конференції»!

Та воно й зрозуміло, бо «як Гопкінс пояснив Лорду Морану, лікарю і довіреній особі Черчилля, президент «прилетів у Тегеран твердо налаштованим... домовитися зі Сталіним, і він не дозволить нічому стати на перешкоді досягненню цієї мети». (Здається, ця конференція нагадує недавню зустріч президента США з президентом Путіним у Женеві. — Авт.)

Вирішуючи повоєнну долю Польщі, Рузвельт підтримав Сталіна в тому, що поляків можна виселити з окупованих СРСР територій. (Це, у свою чергу, відкрило шлях до пізнішого виселення українців з «польських» земель. — Авт.).

«Щодо Латвії, Литви і Естонії Рузвельт «жартома» запевнив Сталіна, що «коли радянські армії знову окупують ці території, США не мають наміру з цього приводу воювати з Радянським Союзом».

Нові відповіді на старі питання

У решті частин Глави V — «Другий фронт» (розділи 27 і 29), і у Главі VI — iдеться про заключний етап війни з Нiмеччиною й останні місяці Другої світової війни. Тут розглядаються важливі питання і, цитуючи професора Плохія, «даються нові і часто несподівані відповіді на старі питання».

Ми не будемо на цих розділах зупинятися, наведемо просто (для допитливих читачів) їх назви: 27 — «Операція Тіто» (здача Югославії комуністам); 29 — «Другий фронт»; 30 — «Варшава» (воєнний злочин: Червона армія стояла кілька місяців біля Варшави, не наступаючи.

Це дозволило гітлерівцям знищити поляків, які проти них повстали, і зруйнувати місто); 31 — «Високий приплив у Вашингтоні»: план Моргентау; 32 — «Москва і Ялта»: найганебніша година англо-американців; 33 — «Трофеї» (тут про те, як радянські війська поводилися на завойованих територіях і що було вивезено з Нiмеччини та інших країн, які «звільнила» Радянська армія); 34 — «Червона зірка над Азією»: останні виплати по ленд-лізу.

* * *

Завершується книжка розділом «Епілог: сталінська рабовласницька імперія і ціна перемоги». Важливий розділ, який підсумовує висновки Макмікіна.

Робити підсумок ми тут не будемо, втім про те, як формувався післявоєнний геополітичний порядок, можна прочитати у книжці Ґреґора Далласа «Примарний мир. 1945. Незавершена війна» (К.: Темпора, 2012), про яку раніше писала «УМ» (16.07.2014), і у книжці вже згадуваного професора Плохія, яка вийшла у 2010 році англійською і була пізніше перекладена українською: «Ялта. Ціна миру» (Харків, КСД, 2019).