Війна Сталіна за владарювання: головне про сенсаційне дослідження американського історика Шона Макмікіна

Із вторгнення гітлерівських військ у Польщу 1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна.

17 вересня в Польщу ввійшли війська СРСР, демаркували кордон із Нiмеччиною і навіть провели спільний військовий парад у Бресті.

У війні взяли участь десятки держав, але Сталін, на думку американського історика Шона Макмікіна, вiдiграв ключову роль.

Про це його книжка «Війна Сталіна: Нова історія ІІ Світової війни» (Sean McMeekin. Stalin’s War: A New History of World War IІ), яка вийшла 2021 року і відразу викликала шквал рецензій у провідних ЗМІ.

Скажімо, почесний професор історії з Оксфордського університету Маргарет Макміллан у своїй статті у Financial Times (24.03.2021) хоч і зауважує, що «книжка базується на ґрунтовних дослідженнях і дуже добре написана», але не погоджується, наприклад, iз тим, що «справжнім переможцем у війні став Сталін, який після 1945 року одержав величезну нову імперію в центрі Європи, розширив території на Далекому Сході і зробив Китай комуністичним» (тут і далі переклад мій. — Авт.).

А у впливовій англійській The Guardian від 6 квітня 2021 року була вміщена рецензія українського історика Сергія Плохія (зараз — професор історії Гарвардського університету), яка закінчується так: «...автор (Шон Макмікін. — Авт.) правий у тому, що його новий погляд на конфлікт ставить нові питання і, треба додати, дає нові і часто несподівані відповіді на старі питання».

Шон Макмікін працював у багатьох архівах

Читачам «України молодої» прізвище Шона Макмікіна вже знайоме: в номері «УМ» від 16.08.2017 ми писали про його книжку «Найбільший грабіж в історії: пограбування Росії більшовиками», про джерела фінансування Червоної армії, ВЧК і радянського уряду в 1917—1922 роках.

У тій книжці детально описано, як більшовики привласнили кошти і цінності державних та приватних банків, підприємств і сільгоспвиробників, церкви і фізичних осіб, а висновок автора — «Найсумнішою частиною гіркої історії розграбування і «відмивання» національного спадку Росії є те, що так мало людей узагалі знає про неї».

Шон Макмікін — професор історії в невеликому коледжі в штаті Нью-Йорк (Bard College). Завдяки грантам від свого коледжу і багатьох інших фондів  Макмікін мав змогу працювати в 19 архівах у США, Великобританії, Нiмеччини, Росії, Франції, Польщі та Болгарії, в яких розшукав і ввів у науковий обіг десятки нових документів, а також написав книгу «Війна Сталіна».

Текст, який нижче, — не рецензія, а переказ кількох епізодів — деякі нагадують наше сьогодення. Це такий «тізер» — що побачить читач, якщо захоче прочитати цю семисотсторінкову книжку (думаю, невдовзі буде і переклад українською).

Підштовхнув до написання статті також знаменитий пасаж iз промови В. Путіна 9 травня 2021 року (мовою оригіналу): «В самое трудное время войны, в решающих сражениях, определивших исход борьбы с фашизмом, наш народ был один, один на многотрудном, героическом и жертвенном пути к Победе. Бился насмерть на всех рубежах, в жесточайших боях на земле, на море и в небе».

Бився — так, на смерть — так, але «ОДИН» (тобто САМ)? Це очевидна брехня, про що буде далі.

Мільйони золотом

Хронологічно книжка охоплює 1917—1950 рр., але найбільше уваги автор приділяє періоду від підписання пакту Молотова—Ріббентропа і до кінця 1945 року (450 сторінок iз 500).

Вище книжка була названа семисотсторінковою, і це не помилка: 200 сторінок займають фото, подяки, список використаних джерел і примітки. Практично кожне твердження автор підкріплює посиланням на відповідний архівний документ або на опубліковану академічну роботу.

Як відомо, у більшовиків була мета — організувати все­світню комуністичну революцію. Для її досягнення був створений Комінтерн, який керував діяльністю комуністичних партій у десятках iнших країн (фінансував їх переважно СРСР, з відкритого бюджету і таємно. — Авт.).

Як пише Шон Макмікін, створення в Іспанії республіканського уряду Народного фронту (цю ідею якраз просував Комінтерн, голова Комінтерну Дімітров видавав директиви республіканцям) і заколот підтриманого фашистами і нацистами генерала Франко 1936 року давали Сталіну можливість продемонструвати свій антифашизм.

Насправді ж «реальна підтримка республіканського уряду Сталіним видна з того, що він послав у Мадрид лише 2 тис. 82 радянських солдат, офіцерів і військових техніків — в десятки разів менше, ніж направили в Іспанію (на допомогу Франко. — Авт.) гітлерівська Нiмеччина (16 тис.) і Італія Муссоліні (70 тис.)».

Більше того, Нiмеччина та Італія постачали війська і озброєння в кредит, а Сталін завдяки своїм агентам впливу в уряді республіканців добився авансового платежу, і 463 тонни дорогоцінних металів (вартістю 518 млн доларів) були вивезені в Москву.

На ці гроші в Іспанію були відправлені 320 військових літаків, 350 танків, 1 тис. 900 гармат та інше озброєння (як пишуть дослідники, ціни на все це були дуже завищені. — Авт.). І коли іспанські гроші закінчилися, невеликий радянський контингент покинув Іспанію, а республіканці разом з інтернаціональними бригадами були розгромлені.

«Тим часом $518 мільйонів золотом, які Сталін витиснув iз Мадрида, дали йому можливість придбати найновіші авіаційні технології у Франції, Нiмеччини, Італії та Сполучених Штатів».

На ці гроші були замовлені бомбардувальники, куплені ліцензії на транспортні літаки, авіадвигуни, американська фірма розробила прототип «літаючого танка» — штурмовика Іл-2.

«Сталін також замовив у 1938 році американський авіаносець на 62 тисячі тонн й інші кораблі лінійного класу (втім ці замовлення були пізніше заблоковані)».

«Вождь», як Макмікін називає Сталіна, дуже серйозно готувався до своєї війни!

У 1939—1940 рр. Сталін збройно вторгся або захопив територію семи країн

У другій главі, яка називається «Великий і мерзенний: пакт Молотова—Ріббентропа», Шон Макмікін детально аналізує події, пов’язані з пактом.

Про пакт написано в багатьох інших книжках, а тут згадаємо лише таке: після 1 вересня 1939 року увесь світ знав, що Гітлер агресор, а от Радянський Союз був «нейтральним»: «СРСР, підсумував Молотов, дотримується і буде дотримуватися «мирної нейтральності» в усіх конфліктах великих держав «до тих пір, доки нейтральність залежить винятково від нього»».

При цьому протягом 1939-1940 років, коли хижаки ділили здобич, Сталін збройно вторгся або захопив територію семи країн, як і Гітлер: «Сім країн Гітлера — Польща, Данія, Норвегія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія і Франція.

Сім країн Сталіна — Маньчжурія, Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія і Румунія». При цьому західні уряди і західна публіка чомусь вірили (чи вдавали, що вірять) фальшивим заявам радянських дипломатів і радянській пропаганді, що СРСР нейтральний!

Наприкінці 40-х років потенціал пакту 1939 року був в основному вичерпаний, учасникам потрібно було домовлятися про нові сфери впливу (чи радше агресії). Крім того, «стратегічно Гітлер був у Сталіна на мушці. Воєнна машина Гітлера не лише залежала від потоку російської нафти з Баку, але ця нафта постачалася через Чорне море з Батумі до Одеси, і потім перевозилася у Центральну Європу через Румунію».

Почалися дипломатичні, а потім і військові маневри навколо Румунії, а потім і Болгарії.

«Стратегічний резерв робочої сили» з радянських підлітків

27 вересня 1940 року був підписаний Тристоронній пакт (Нiмеччина—Італія—Японія), а 12 листопада Молотов прибув до Берліна, щоб «владнати розбіжності». Переговори були важкими, та все ж «перед тим, як Молотов поїхав iз Берліна, Ріббентроп... передав йому чорновий варіант угоди, яка перетворила б тристоронній пакт на «Пакт чотирьох держав» призначений «для якнайшвидшого відновлення миру у світі»... Чотири держави погодяться «поважати сфери інтересів одна одної».

Наприкiнцi листопада послу Нiмеччини у Москві була вручена відповідь, фактично — ультиматум iз п’яти пунктів. Перший і четвертий торкалися Фінляндії і Японії, а ось три інші звучали так: «Друга умова: Нiмеччина повинна погодитися на те, щоб СРСР «в найближчі місяці» розмістив свої сухопутні і морські сили на берегах Босфору і Дарданелл. Третя умова: сторони повинні визнати радянську сферу інтересів на південь від Баку і Батумі, в напрямку Перської затоки. П’яте... секретний протокол... який визнає Болгарію зоною безпеки СРСР на його чорноморських кордонах, з підписанням пакту про взаємну допомогу між СРСР і Болгарією».

У результаті «за умови, що СРСР окупував би Південну Буковину і Болгарію, нафтові родовища і нафтопереробні заводи Плоєшті були б фактично оточені й одержання кожної краплі нафти Рейхом залежало б від примхи Сталіна (приблизно 83%, якщо виходити з даних 1940 року)», а Чорне море стало б внутрішнім озером СРСР (що нагадує нинішні дії Росії в Азовському морі. — Авт.).

Звичайно, Гітлер не міг прийняти такі умови, чотиристоронній пакт не відбувся, і 18 грудня фюрер віддав секретний наказ розробляти план нападу на СРСР. СРСР теж не дрімав, ось одне з красномовних свідчень: «2 жовтня 1940 р. Держплан створив «стратегічний резерв робочої сили» з радянських підлітків віком 14-17 років, з планом щорічно мати від 800 тис. до 1 мільйона молодих робітників, яких треба підготувати для роботи на передових виробництвах військової техніки. Кожен з цих підлітків-робітників призивався на чотирирічну службу у радянській військовій промисловості».

Сталін готувався до нападу
на Нiмеччину

Якщо про плани Гітлера й операцію «Барбаросса» в СРСР, та й після його провалу, було написано дуже багато, плани Сталіна до останнього часу залишалися секретними (деякі залишаються секретними до сьогодні).

Дебати про те, чи готував Сталін наступальну війну, все ще тривають. Західні мейнстрімні історики вважають, що Сталін не думав нападати: «якщо хтось і мав знати, наскільки Радянський Союз був погано підготовлений до війни, то це був Сталін...» (цитата з вищезгаданої рецензії оксфордської професорки Макміллан; конкретні цифри «неготовності» будуть наведені нижче. — Авт. ).

Через це, очевидно, книжка Віктора Суворова «Ледокол», яка аргументує гіпотезу, що Сталін готувався саме до наступальної війни, так мало популярна на Заході. (Звичайно, на гіпотезі, що Сталін готувався до оборонної війни і просто не встиг, яку від початку війни просувала сталінська пропаганда, захищені сотні дисертацій і вибудувано десятки успішних академічних кар’єр! — Авт.).

Російською «Ледокол» вийшов у 1988-му, а англійською — лише у 2008-му — під назвою The Chief Culprit: Stalin’s Grand Design to Start World War II (головний зловмисник: сталінський грандіозний план розв’язання Другої світової війни). І вийшла ця книжка не у знаному видавництві, а у «Публікаціях Інституту військового флоту США».

Як говорив Макмікін у своєму інтерв’ю Російській службі «Радіо «Свобода» (8 травня 2021 р.), він згоден iз Віктором Суворовим, і знайдені ним в архіві НКВС документи та й уся структура військової машини Сталіна в середині 1941 року підтверджують, що Сталін готувався саме до нападу на Нiмеччину. Гітлер випередив Сталіна всього на кілька тижнів чи, може, навіть днів.

Найбільш вражаюче свідчення наступальних намірів СРСР — будівництво авіабаз біля нових кордонів, які розділяли Нiмеччину і СРСР. У плани Голов­ної адміністрації з будівництва аеродромів (один з підрозділів НКВС) включили будівництво 251 нової авіабази на початку 1941 року, «з яких 199 були розташовані в західних районах, біля кордону з Нiмеччиною... включаючи 61 у Західній Білорусії, 54 у Західній Україні, 5 у Радянській Молдові (окуповані Бессарабія і Північна Буковина...») На це з бюджету було виділено 3,3 млрд рублів (для довідки: бюджет СРСР 1940 року становив 180 млрд, включно з (офіційно) 56,8 млрд на військові потреби. — Авт.).

Час підльоту від цих аеродромів до противника (Нiмеччини) склав би пів години! «Що й казати, це вочевидь була екстраординарна і дуже ризикована стратегічна інвестиція». (Ризик Сталіна не спрацював — саме там відбувся розгром радянської авіації, про що пише М. С. Солонін у книжці «Другая хронология катастрофы 1941. Падение «сталинских соколов». — ЭКСМО, 2011-й. — Авт.).

Щодо літаків, то Макмікін звертає увагу також на структуру замовлення на 1941 рік: замовлено було 60% бомбардувальників, в основному невеликого радіусу дії, і 40% винищувачів. Якщо говорити про оборону, то якраз винищувачів треба мати багато, щоб збивати бомбардувальники противника...

А от щодо готовності-неготовності до війни читач може сам робити висновки з наведених у книжці цифр: «В танках, радянська перевага на європейському фронті була приблизно п’ять до одного (понад 15 тис. з усього двадцятип’ятитисячного танкового парку СРСР проти 3 тис. 300 німецьких)... Барбаросса була так погано механізована, що Вермахт для транспортування гармат і боєприпасів в основному використовував не вантажівки, а коней (всього їх було 625 тис). У військовій авіації перевага Сталіна була 7:1, 15 тис. (з сумарної кількості 23 тис. 425) проти усього лише 2 тис. 250 потріпаних літаків Люфт­ваффе... В артилерії радянська перевага теж була незаперечна, бо проти 7 тис.146 одиниць німецької артилерії стояло 37 тис. радянських на фронті, а ще 110 тис. гармат і мінометів було в резерві»

Участь США у «війні Сталіна» 

 Шон Макмікін пише для західної, в першу чергу американської, аудиторії, тому участі США у «війні Сталіна» присвячено дуже багато розділів і сторінок.

Це окрема дуже велика тема, тому ми її торкнемося лише побіжно, навівши назви розділів з короткими анотаціями, щоб дати уявлення про охоплені теми (нумерація: номер глави, номер розділу; ми тут пропустимо главу ІІ, про яку йшлося вище, — пакт Молотова—Ріббентропа і поділ Європи, хоч США і в цих подіях також вiдiгравали неабияку роль):

І. 3. Стратегічний переворот у Вашингтоні.

Тут iдеться й про симпатії до комунізму з боку президента Рузвельта та багатьох політиків і «лідерів суспільної думки» США, і про величезні поставки американської техніки та технологій у СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років (про те, як це торкнулося України, можна прочитати в «УМ» від 22.08.2017, стаття «Індустріалізація, яку здійснив Захід у «Країні Рад»),  і про майже безперешкодну роботу радянських спецслужб у США.

Останнє Макмікін підсумовує так: «До кінця 30-х сотні радянських агентів працювали в уряді США (або 221, згідно з тогочасними радянськими документами, або 329, відповідно, з розшифровками проєкту Venona).

Крім цього, були ще 75+ шпигунів та інформантів, які працювали зі сталінським шпигуном-лідером Шумовським» (американські лідери чомусь мають схильність дивитися в очі лідерів СРСР (а зараз — Росії) і бачити в них дружбу і добрі наміри. — Авт.).

ІІІ.15. Операція «Сніг»: Сталін убезпечує свій східний фланг.

13 квітня 1941 року у Москві був підписаний радянсько-японський пакт про нейтральність, який кардинально змінив стратегічну ситуацію.

Сторони «погодилися поважати територіальну цілісність одна одної (що включало визнання з боку СРСР завоювання Японією Маньчжурії  і визнання Японією територіальних завоювань Сталіна...» Сторони погодилися зберігати нейтральність у випадку конфлікту однієї з них iз третіми державами. Завдяки цьому Сталін міг концентрувати майже всі війська на радянсько-німецькому кордоні.

У цьому ж розділі Макмікін описує епізод, коли співробітник радянських спецслужб продиктував 26 листопада 1941 року високопоставленому співробітнику уряду США і радянському агенту Гаррі Декстеру Вайту чернетку ультиматуму (нота Халла), який був вручений 26 листопада японському уряду і який остаточно схилив Японію до початку війни зі США (прийнявши ультиматум, Японія залишилася б без нафти).

ІV. 21. Відмова від морального ембарго.

Прикметно, що глава ІV, в якій iдеться в основному про матеріальну допомогу (ленд-ліз) США Радянському Союзу, називається Capitalist Lifeline (капіталістична рятівна мотузка)».

«В грудні 1939 року... адміністрація Рузвельта задекларувала моральне ембарго на експорт стратегічних товарів до Росії, включно з алюмінієм, через брутальне вторгнення Сталіна в маленьку Фінляндію».

Втім уже в січні 1941 року Рузвельт, підштовхуваний симпатиками і просто агентами СРСР у своєму оточенні, відмовився від морального ембарго, в уряді почали проробляти плани постачання до СРСР стратегічних матеріалів.

Ці плани виявилися дуже доречними, зважаючи на гігантські втрати СРСР: Радянська армія вже від осені відчувала гостру нестачу озброєння.

І, попри спротив політиків і громадської думки, яка не бачила великої різниці між двома агресорами — Гітлером і Сталіним,  19 вересня 1941 р. Рузвельт підписав документ про постачання від жовтня 1941 до червня 1942 р.: «щомісячно 500 танків... 400 військових літаків... 10 тис. американських вантажівок і 5 тис. джипів, 200 тис. пар чобіт, 400 тис. ярдів тканини для уніформ, 1 тис. 500 тонн шкір і шкіряних підошов, 200 тис. тонн пшениці та 70 тис. тонн цукру».

Ще щедрiшими були поставки американських хімічних, мінеральних і металічних матеріалів для радянських військових заводів: «броньовані плити (1 тис. тонн), стальний лист (8 тис. тонн), інструментальна сталь (500), алюміній (1000)» і т. д. — щомісячно.

Як пише Макмікін, «що б там Сталін і його симпатики не казали пізніше про тріумф комуністичного виробництва, було абсолютно ясно, що у 1941-му, після нападу Нiмеччини, ... без масованої американської допомоги радянська військова промисловість зовсім не могла б функціонувати».
ІV. 22. Поворотний момент долі: грудень 1941.

Тут, звичайно, йдеться про оборону Москви. І не лише про сибірські дивізії (які Сталін зміг перекинути під Москву завдяки тому, що 7 грудня Японія почала війну зі США, що практично виключало її напад на СРСР), а й про американські військові поставки, які були надважливими.

Адже «до грудня 1941 року на фронті Червона армія втратила 22 тис. 340 танків, тобто близько 91% передвоєнного танкового парку, а випущено було лише 5 тис. 400; втрати протитанкових рушниць склали 12 тис. 100, або майже 81%, а випущено було лише 2 тис. 500; з 8 тис. 400 бомбардувальників втрачено було 7 тис. 200, а випущено лише 2 тис. 500».

Танки, літаки, авіабомби, протитанкові гармати, гармати, міномети й кулемети, не кажучи вже про американські вантажівки, якими все це доставлялося на лінію фронту — все це допомогло зупинити наступ на Москву.

ІV. 23. «Капіталістичний канат».

Цей розділ, як і попередній, присвячений детальному опису тому, що і як було доставлено США і союзниками (Британією, Канадою) у Радянський Союз під час війни.

Тут iдеться також і про проблеми радянських північних і далекосхідних портів (які союзники своїми силами привели у такий стан, щоб можна було розвантажувати морські транспорти), і про жахливі втрати в морі (а вантажі ленд-лізу доставлялися і супроводжувалися суднами союзників), і про постачання літаків через Аляску і Сибір, і про Іранський коридор...

Ленд-ліз — величезне питання, яке все ще гаряче дебатується в Америці — чи треба було давати Радянському Союзу так багато, особливо ж після того, як радянські війська вийшли на довоєнні кордони СРСР.

Тим більше що нинішня Росія цю допомогу належно не цінує (згадайте вищенаведені слова Путіна).

Ми ж у нашому огляді зупинимося на такому важливому епізоді.

ІV. 24. Доставка саме тоді, коли треба: ленд-ліз і Сталінград.

Президент США Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон
Черчилль та глава уряду СРСР Йосип Сталін на Ялтинській конференції
в лютому 1945 року.
Фото з Вікіпедії.

Навеснi 1942 року бої йшли на всіх ділянках радянсько-німецького фронту. Для прикладу, «Тимошенко почав 12 травня 1942 свій наступ у відносно сприятливих умовах Південної України, але не досяг успіху, як і Жуков і Козлов до нього... Через декілька днів німці розпочали нищівну контратаку, відрізали Шосту армію й захопили більшість танків Гордієвського в котел. Харківська битва стала ще однією катастрофою для Червоної армії, яка втратила 171 тис. полоненими, згідно з радянськими джерелами, чи, може, навіть 214 тис., згідно з  німецькими даними. Втрачено було також 1 тис. 200 броньованих машин і танків і 2 тис. 600 гармат».

До всього Гітлер почав масований наступ зі Східної України в напрямку Волги — операцію Blau, щоб захопити вугілля Донбасу, кавказьку нафту і грузинський марганець. До середини листопада війська Нiмеччини та її союзників підійшли до передгір’їв Кавказу і ввійшли в передмістя Сталінграда.

Втрати радянських військ були величезними, і Сталін постійно тиснув на Рузвельта і Черчилля: Червоній армії потрібно більше танків, гармат, літаків, авіаційного пального, вантажівок, джипів! Величезні втрати, які несли союзники при доставці, Сталіна не хвилювали. В таких умовах у червні 1942 року Рузвельт підписав новий пакет ленд-лізу, причому радянські представники у США могли подавати заявки нарівні з представниками армії і авіації США (хоч Америка вже теж воювала!). Інколи радянські заявки (наприклад, на підшипники чи броньову сталь) задовольнялися краще, ніж американські.
Хоч увага всього світу була прикута до жорстоких боїв на вулицях Сталінграда, долю цієї епохальної битви вирішило інше. При найсуворішій таємниці радянські генерали готували зустрічний удар — операцію «Уран». «Уран» був тріумфом стратегічного планування, терпіння і точного виконання... Генерали Рокоссовський і Ватутін та їхні війська заслуговують на найбільшу повагу за виконання цього оточення Шостої армії Паулюса з двох флангів». Цей завершальний етап Сталінградської битви (19 листопада 1942 — січень 1943 р.) став тріумфом і переломним етапом у війні.

Віддаючи належне талантам та звитязі радянських генералів і воїнів, Макмікін продовжує: «Не менш справедливо й те, що виконати настільки амбітну операцію з оточення з флангів, як «Уран», було неможливо без одержаного по ленд-лізу постачання — починаючи від 70 тисяч вантажівок і джипів до пів мільйона тонн американського моторного пального і мастил; останнє було настільки важливо, що змусило Жукова відкласти на десять днів початок операції, поки потрібна кількість не була одержана».

Важливість вантажівок, танків і пального пояснюється тим, що військам Ватутіна з півночі, а військам Єременка з півдня треба було пройти майже по 100 км до зустрічі біля міста Калач-на-Дону, і це в умовах суворої зими. Якщо ж говорити про танки і броньовані машини, то тут варто навести довгу цитату (назви типів танків і машин залишаємо без перекладу): «Згідно з надсекретним радянським звітом «по надходженню і розподілу іноземних танків», на 15 листопада 1942 року — за чотири дні до початку операції «Уран» — Радянська армія включила у свої мобільні дивізії: 1 тис. 63 канадськi танки MK-3 light-medium Valentine, 715 британських танків MK-2 medium Matilda, 681 американський танк Stuart light M-3, 676 американських танків Stuart medium M-3s, 90 американських танків Sherman M2A1, 41 американський танк M-2s, 84 новi британськi танки Churchill, 20 старіших MK— 7s і 1 тис. 99 британських броньованих гусеничних тягачів Bren Gun Carrier... У сумі 4,469 танків і тягачів... Ці цифри не включають тисячі танків і бронемашин, які були відвантажені для СРСР, але втрачені внаслідок нiмецьких воєнних дій на небезпечному арктичному маршруті».

Не можна також забувати про американсько-британський внесок, який допомагав радянським ВПС змагатися з Люфтваффе — починаючи з винищувачів Hurricane, Kittyhawk, Airacobra до бомбардувальників Douglas A-20 Havoc, B-25 і транспортних літаків.

«Кількість військових літаків, які СРСР одержав до початку операції «Уран» по ленд-лізу (1663), була більшою, ніж кількість літаків ВПС, які воювали під час Сталінградської битви». (Принагідно можна згадати, що половина з понад 4500 винищувачів Airacobra, випущених США, була поставлена в СРСР по ленд-лізу. У військах їх називали «Кобрушка», на них багато літали найбільш результативні аси — Олександр Покришкін, Григорій Речкалов, Микола Гулаєв. — Авт.).

Призначені ще Рузвельтом урядовці, прихильні до СРСР й особисто Сталіна, добилися того, що американські поставки в СРСР по ленд-лізу продовжилися навіть після капітуляції Нiмеччини — до вересня 1945 року (у Владивосток американці доставили понад 4 млн тонн військового обладнання та інших матеріалів, включаючи 860 тис. тонн (!) пального).

Так, США самі озброїли й забезпечили технікою і матеріалами півторамільйонну Радянську армію на Далекому Сході, яка, попри чинний пакт про ненапад, 9 серпня 1945 року бліцкригом захопила Маньчжурію (звідки потім СРСР вивіз 50 тисяч вагонів обладнання і матеріалів) і «звільнила» Північну Корею.

Лише тверда позиція Трумена вберегла Хоккайдо і Південну Корею від радянської окупації. Частину захопленого в Квантунської армії озброєння СРСР передав «комуністам» Мао Цзедуна, який завдяки цьому переміг у кривавій громадянській війні, і Китай на довгі десятиліття став ареною експериментів Мао, що призвело до страждань і смерті десятків мільйонів людей.

Короткий епілог американського ленд-лізу такий: «Усі радянські борги за поставки впродовж війни були у 1951 році списані... Британія виплатила весь борг, iз процентами; платила до 2006 року». Сталін просто відмовився платити, бо «мир у світі не настав» — що було умовою оплати боргу. Ленд-ліз США в СРСР оцінюється в понад 10 млрд доларiв (тобто близько 2 трлн доларiв у сьогоднішніх цінах. — Авт.)

Далі буде

Володимир ТИХИЙ