Кобзар: погляд з Гарварду письменника Володимира Діброви на Тараса Шевченка

Як відомо, Володимир Діброва не є уродженцем штату Массачусетс.

Він народився 1951 року в Донецьку (тоді — Сталіне) і за віком повинен був би увійти в українську літературу в 1970-ті.

Але тодішня цензурна ситуація виключала для його надто відмінної від приписів офіційного соцреалізму прози будь-яку можливість легального друку.

Тому аж до часів «перебудови» ці тексти (разом із віршами Юрка Позаяка) залишалися одним із найяскравіших явищ «андеграундової альтернативи» — й були відомі лише вузькому колу читачів київського «самвидаву».

Дві книжки письменника («Тексти з назвами і без назв», «Пісні Біттлз») з’явилися друком лише 1990-1991 року — і відразу ж принесли кандидатові філологічних наук Діброві статус одного з найпопулярніших українських прозаїків.

У 1990-ті були ще романи «Пентамерон» і «Бурдик», повість «День народження», п’єси «Короткий курс» і «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії» — поява кожного з цих текстів ставала подією нашого літературного життя.

Наступний у часі роман «Андріївський узвіз» став лауреатом премії Бі-Бі-Сі 2007 року — але тут помітно відчувався вже «погляд здалеку», адже з 1994 року письменник живе в США і викладає українську мову в Гарвардському університеті.

І ось після тривалої перер­ви український читач має нову книжку Володимира Діброви, цього разу (вперше для автора!) — не з царини белетристики.

Її мета окреслена передмовою з дещо провокативною назвою: «Що нам робити з Тарасом Шевченком?» Ні, автор зовсім не збирається вкотре скидати найбільшого національного поета «з пароплава сучасності».

Він як викладач одного з найпрестижніших університетів світу, констатує: без серйозного коментування кожного з творів іноземці не розуміють, чому «українці так тримаються за свого Кобзаря». Та й для «своїх» (і насамперед молоді) «поет часто залишається пам’ятником на привокзальній площі».

Звісно ж, коментувати твори Шевченка бралися безліч людей. Але тексти Сергія Єфремова, Степана Смаль-Стоцького чи Леоніда Білецького було все ж написано багато десятиліть тому, а на екскурсах радянських шевченкознавців (часом дуже вартісних!) лежав відбиток тієї доби, яка на півтора десятиліття затримала літературний дебют самого Володимира Діброви.

Отже, рецензована книжка цікава насамперед тому, що сучасна. І вже цитована назва передмови відсилає не до ленінського «Як нам реогранізувати робітничо-селянську інспекцію?» і не до солженіцинського «Як нам облаштувати Росію?» (як це може здатися українському читачеві з покоління, вихованого ще в радянській школі), а до відомої (в гарвардських колах) фрази англійського письменника й богослова К. С. Льюїса «Що нам робити з Христом?»

Льюїс чудово усвідомлював власну неспівмірність із Сином Божим, але намагався вести терплячу й раціональну розмову на окреслену тему.

Натомість для пересічного українського читача в назві передмови до книги Діброви апріорi звучатимуть зухвальство, докір чи гіркота (і автор сам це чудово усвідомлює). Адже Шевченко — «батько нації», а ми — «ледачі правнуки», не здатні як слід виконувати його заповіти...

Однак автор переконаний: писати про Шевченка знову й знову — необхідно. Адже в сучасному американському мультику The Incredibles головна героїня повчає своїх дітей: «Твоя ідентичність — це і є твій найбільший скарб. Захищай його!»

А Шевченко досі є для нас найкращим провідником світами нашої національної ідентичності. І тому кожне покоління українців повинне подивитися «свіжим оком» на його постать і його тексти.

Це непросто — попри те, що Шевченко є найбільш задокументованим і прискіпливо дослідженим українцем. Надто вже великою кількістю стереотипів обросла його творчість після травня 1861 року, коли поета було урочисто перепоховано на Чернечій горі. А тим часом насправді її зіткано з неймовірних суперечностей.

Кобзар у смушевій шапці, «самородок» і «співець села», більшу частину життя фізично прожив поза межами України, і серед його вчителів та близьких друзів були провідні постаті тодішньої імперської культури.

Ліричний герой Шевченка є водночас християнином, єретиком і язичником. Найбільше поет мріяв оселитися у власній хаті «на Вкраїні милій», але звікував вік коли не в казармі та в кибитках, то в гостях, у приймах і на найманих помешканнях. Про ці та інші речі Діброва відразу ж нагадує своїм читачам.

Напевно, вмотивовано наводить автор і фразу відомого американського поета Роберта Фроста: «Я обираю старі способи, щоб звучати по-новому». В ній — ключ до розуміння того, як часом навіть цілком узвичаєні речі в Шевченка можуть набувати сили сліпучого прозріння. Доречна й згадка про класика колоніальних студій Франца Фанона з його зауваженням: «місцевий інтелектуал, який піднявся на боротьбу за свою націю... зобов’язаний розітнути і поставити перед очі всього світу серце свого народу».

Діброва слушно зауважує: і в цьо­му сенсі у нас не було правдивішого «хірурга» за Тараса Шевченка.

Жанр книжки «Свіжим оком: Шевченко для сучасного читача» (К.: Видавництво «Білка», 2021. — 176 с.) сам автор визначає як «читацькі нотатки».

Це — десять нарисів-рефлексій щодо Шевченкових текстів. Частіше — хрестоматійних («Причинна», «Садок вишневий коло хати», «Кавказ», «Мені тринадцятий минало», «Марія», «На панщині пшеницю жала», «Доля», «Муза», «Слава»). Часом — менш відомих, хоч і не менш гідних нашої уваги («Буває, іноді старий», «Хіба самому написать», «Дурні та гордії ми люди»).

Цей ви­бір зроблено на підставі особистих уподобань автора, а ще — з вимушеним униканням творів важливих, але надто великих за обсягом («Гайдамаки», «Великий льох», «Сон» тощо).

Усі ці нариси читаються незмінно цікаво. І хоч як складно, здавалося б, сказати про Шевченка щось по-справжньому нове, доволі часто авторові це таки вдається.

Скажімо, аналізуючи пронизливо-гіркий текст «Хіба самому написать», створений у 1849 р. на Кос-Аралі, де Шевченко нарікає на інтелектуальну порожнечу, в якій опинився («Ніхто й не гавке, не лайне, Неначе й не було мене»), Діброва цілком слушно зауважує: якби з сімдесяти віршів, написаних упродовж 18 місяців Аральської експедиції, Шевченко склав би збірку під умовною назвою «Кос-Арал», «то вже на підставі цієї збірки можна було би казати про зрілість української літератури як про доведений факт.

Але проблема в тому, що література — це не лише геніальні твори». А ось усього цього «іншого» (видавництв, літературних вечорів, книгарень, меценатів, україномовних шкіл і, нарешті, власної держави) цій літературі завжди фатально бракувало.

В аналізі Діброви раз по раз виринають паралелі, немислимі і для радянського, і для «антирадянського» шевченкознавства. Шевченків шедевр — «Марія» — сповнений натхненної віри, але настільки далекий від офіційного «православ’я», що Василь Тарновський (молодший), як відомо, навіть просив Шевченка спалити рукопис, бо він «ниже Вашего таланта».

У книжці проведено доволі ризиковане порівняння «Марії» та оповідання сучасного американського письменника Філіпа Рота «Навернення юдеїв у християнську віру» (за яке Рота довго звинувачували в антисемітизмі, — приблизно з тим самим рівнем умотивованості, що й критика Тарновського на адресу «Марії»).

Адже, попри будь-які ортодоксальні закиди, вступ до «Марії» («Все упованіє моє на тебе, мій пречистий раю») «за щирістю висловленого почуття стає в один ряд із Давидовими псалмами та «Книгою скорботних пісень» вірменського поета-містика Григора Нарекаці». Тим більше, як слушно зауважує автор, молиться Шевченко в ньому не за себе, а за всіх нас.

Звісно, не з усіма побудовами й висновками Володимира Діброви можна погодитися. Для мене надзвичайно симпатичною була його думка про те, що Шевченкове прагнення справедливості виливалося не лише в «громадою обух сталить».

Адже поет одного разу згадав (у «Юродивому»), що справедливість може бути встановлено й «законом»: «Коли ми діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?»

Тільки ж насправді сьогодні вже важко стверджувати, чи говорив Шевченко про цей «новий і праведний закон» у термінах права, чи у звичайних для нього поняттях есхатологічних видінь.

Проте така дискусія з автором робить книгу для читача лише цікавішою.

Приваблюватиме цього читача в книзі й необтяжливий «гарвардський формат» (її обсяг лежить якраз посередині рекомендованого інтервалу між 150-ю і 200-ю сторінками), й вишукані ілюстрації Марії Кінович.

Отже, слід лише подякувати НТШ в Америці та громадській організації «Нова українська академічна спільнота», які уможливили це потрібне й цікаве видання. Лишається сподіватися, що слідом з’явиться й англомовна версія, яка, можливо, допоможе американським студентам Володимира Діброви таки краще зрозуміти, чому «українці так тримаються за свого Кобзаря».

Максим СТРІХА