Англійська підсвітка українських реалій: рецензія на роман Едварда Сент-Обіна «Патрік Мелроуз»

Видавництво «Фабула» випустило кількатомовий роман британського претендента на Букерівську премію Едварда Сент-Обіна «Патрік Мелроуз», обкладинками якого позує британська кінозірка Бенедикт Камбербетч із однойменного серіалу (2018). Історія нащадка здеґенерованого аристократичного роду.

Здавалося б, екзотика, не дотична українських реалій. У нашій новій літературі пригадується з тієї теми хіба остання частина роману Валерія Шевчука «Три листки за вікном».

Але ті події розгортаються у ХІХ столітті — хоч описуваний процес, як видно по прочитанні, вельми актуальний донині. Бо деґрадація панівних станів — назвіть їх аристократією чи елітою — є вічною темою.

Отже, експозиція: «Привілейовані англійські монстри», які «мають маєтности індустріальних розмірів» та «героїчно страждають від неробства». Одна з головних характеристик — «невтомне прагнення розважати публіку». І це вже щось нам нагадує.

Найяскравіший персонаж у «Патріку Мелроузі» «мав велике задоволення від порушення будь-яких правил, якими всі інші визначали рамки пристойної поведінки. Він не терпів вульгарности, у тому числі й вульгарного бажання в жодному разі не мати вульгарного вигляду». А це вже конкретне нагадування — пам’ятаєте, як наш майбутній президент вигравав прутнем на піаніно?

Й отут засаднича різниця між аристократією та елітою по-українськи: англійські монстри «цю езотеричну гру вели тільки серед своїх», монстри українські — насамперед публічно.

Як там казав «новий аристократ» Поплавський журналістам, які закидали йому вульгарність самопрезентацій: пишіть, що хочете, тільки прізвище не переплутайте. Звісно, PR — наше все. Головний монстр у Сент-Обіна напучує сина Патріка: «Не забувай: це вечірка, а не відпочинок».

Модель поведінки жорстка: «Треба ганити всіх, окрім того, із ким розмовляєш». Не треба напружуватися, аби побачити цю модель чи не в кожній комунікації наших «елітаріїв» з пресою. Випадає зі схеми хіба Кива, який примудряється ганити і співрозмовників, — але навіть нинішня «еліта» не визнає самозванця за свого. Авжеж, «епічно жалюгідне обличчя».

А от іще одне британське викриття української симулякрії: «Ти недооцінюєш безплідних справ. Зараз це дуже модно. Велосипеди, які нікуди не їдуть, бігові доріжки, які нікуди не ведуть, тягарі, що їх піднімають просто так». Це ж реформи по-зеленському, хіба ні? Словом, читання «Патріка Мелроуза» — це як «відчуття, довго закупорені в пляшці, що розгорталися, ніби вкрадене полотно забутого майстра».

Але про все це у Сент-Обіна — менше. Більше — про «чужого серед своїх, свого поміж чужих». Про оту «зайву людину», добре знайому з класичної російської літератури: Чацкій, Онєгін, Пєчорін. Але не аж так серйозно. Відгуки на звороті обкладинок «Патріка Мелроуза» фіксують «дотепність Вайлда».

Так, «обгортати слова запобіжною плівкою іронії», — це не лише принцип аристократичної публічности, а й самого автора. Його стиль нагадує не так навіть англійського класика, як більш знаного у нас російського письменника Вєнєдікта Єрофєєва.

У «Вальпургієвій ночі» (1990), як пам’ятаємо, маятник коливається між «зумів за тиждень пропити і розум, і честь, і совість нашої епохи» та ідеалом — «зраджував Батьківщину і помислом і наміром. Коротше, не п’є й не палить». Патрік у романі Сент-Обіна — у тій самій матриці.

Неприйняття «родинних цінностей» штовхає його в наркоманію. Пробував усе. Докотився до того, що «у торбинці були жовті пігулки для бадьорости та білі пігулки від страху та паніки, що виникали разом із бадьорістю». Не кажучи вже про проміжні лайт-варіанти: «Ванна без випивки — це як… ванна без випивки. Хіба тут потрібні ще якісь порівняння?».

Під час нечисленних просвітлень самоусвідомлення фокусується на тих самих відчуттях, що й у клієнта психушки з «Вальпургієвої ночі»: «Таке дивне почуття… ніби ні-у-що-не-зануреність… нічим-не-схвильованість… ні-до-кого-не-прихильність… Коротше, відчуваєш себе усередині благодаті — і все-таки зовсім не там… ну… як у череві мачухи».

Доцентрова гравітація, відцентрова ентропія.
«Як розв’язати проблему, коли ця проблема існує тільки в твоїй голові?», — міркує тимчасово просвітлений Патрік. Його урок — таки можна зіскочити. Упродовж п’яти романів йому це вдалося.

Назагал «Патрік Мелроуз» — динамічне читво. Але там незрідка виникають мізансцени на кшталт: «Продовжував мляво розмірковувати… Але ж саме це англійці й мають на увазі, коли говорять: «Він ставиться до цього по-філософськи». Це означає, що людина припиняє що-небудь думати, хіба ні?». Як це передати в кіно? — думав я перед переглядом фільму.

Як передати суто дитинні спогади з першої частини («Не зважай»)? Телевізійний «Патрік Мелроуз» упорався з усім якнайліпше. За версією Британської кіноакадемії — це найкращий серіал року (плюс найкращий актор Бенедикт Камбербетч). Плюс шість номінацій «Еммі».

У Єрофєєва є таке: «Підозрюється в унікальності». Щодо Едварда Сент-Обіна це — ствердження.