«Серед ворожих обставин батьки виховували нас свідомими українцями»: історія Людмили Старицької

Людмила Старицька-Черняхівська народилася у Києві 29 серпня 1868 року. Українська письменниця, поетеса, драматург, прозаїк, перекладачка.

Попри те, що на долю доньки Михайла Старицького випало чимало трагічних подій, свій життєвий шлях вона пройшла з гідністю.

Українці зі сповитку

Народжена в родині видатного письменника Михайла Старицького, Людмила з юних років була причетна до багатьох доленосних подій української історії.

В родині неухильно плекали національну свідомість, причетність до української справи була природною та органічною. Дитина зростала в середовищі української інтелігенції.

В оселі Старицьких частими гостями були Косачі, Лисенки, Драгоманови, Тобілевичі, Чикаленки, Чубинські, Рильські. Про дитячі роки письменниця писала: «Наше покоління — виключне покоління. Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку».

Через багато років письменниця згадувала, як «дядя Коля» (мама Людмили Старицької Софія Віталіївна — сестра композитора Миколи Лисенка) під час літнього відпочинку змушував писати диктанти. У дитячій пам’яті закарбувалося, як вимогливий учитель обирав не якісь дитячі тексти, а розлогі уривки з прози Нечуя-Левицького.

А ще у житті маленьких українців були вистави, дитячі музичні свята, участь у шевченківських святкуваннях. І знову ж таки у пам’яті виринає Микола Лисенко, який вимагав від маленьких артистів бездоганної виконавської майстерності.

Середню освіту Людмила Старицька здобула у приватній жіночій гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де Микола Лисенко викладав музику. Людмила вважалася однією з найкращих учениць. Вже тоді вона написала свою першу повість під промовистою назвою — «За Україну».

Особливий літературний дух

З юнацьких років Людмила Старицька стала близькою подругою Лариси Косач — Лесі Українки. Разом із нею та її старшим братом Михайлом заснували літературний гурток «Плеяда», куди належали практично всі молоді українські письменники Києва. Людмилі Старицькій Леся Українка присвятила вірш «Товаришці на спомин».

Поетеса, як завжди, безком­промісна, а її слово гостре, як криця: «Товаришко! Хто зна, чи хутко доведеться // Провадить знов розмови запальні // Нехай від них ще серце б’ється // Я вам на незабудь спишу думки сумні... // І вам згадається садок, високий ґанок// Летючі зорі, тиха літня ніч// Розмови наші, співи й на останок // Уривчаста, палка, завзята річ // Не жаль мені, що се вам нагадає // Запеклої ненависті порив // Що ж! Тільки той ненависті не знає // Хто цілий вік нікого не любив!»

Постійний творчий пошук, активна участь у національному житті — такими були труди і дні письменниці. «В наших родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух, тому, хто мав хоч якусь іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжди писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники. І взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту».

Вихована в національних традиціях, письменниця цікавилася історичним минулим. Як співавторка батька Людмила Старицька взяла участь у написанні трилогії-епопеї «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»). Перед тим як розпочати роботу над розлогим історичним полотном, проштудіювала величезну кількість історичних джерел і досліджень. До слова, твір готувався як українська «відповідь» на сповнений антиукраїнських мотивів роман Генриха Сенкевича «Вогнем і мечем».

Письменниця працювала доволі плідно. З-під її пера вийшли поема «Сапфо», драматичні твори «Аппій Клавдій», «Гетьман Дорошенко», «Милость Божа», «Іван Мазепа», «Розбійник Кармелюк», «Декабристи»; повість «Діамантовий перстень». Крім того, вона стала авторкою п’єс «Вертеп», «Український ярмарок», «Право на життя», «Крила».

Драма «Сапфо» Людмили Старицької — це історія про видатну жінку, яка здобуває славу у великому світі, але виявляється слабкою, щоб утриматися на тому вершечку слави. Сапфо зачарувала своїм співом усю Елладу, її вінчають лауреатським вінком; навіть славетний Алкей розбив свою ліру, бо «... після Сапфо // Ніхто не смій торкати срібні струни». На подив, це «слабе створіння, ця дівчина перемогла мужів».

Письменниця порушує важливу тему — якою є роль жінки, а надто мисткині, в суспільстві? І як домогтися, аби жінка зрівнялася з уславленими чоловіками? Цей новаторський підхід простежується також у драмі Людмили Старицької «Крила», в якій письменниця гостро ставить питання реалізації жінки в тогочасних умовах, заперечує усталений погляд на жінку як на мовчазну жертву.

Письменниця залишила також спогади про Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, які є безцінним фактологічним джерелом для істориків та літературознавців.

Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) з  Оленою Пчілкою та донькою Веронікою. 1927 р.
Фото з Вікіпедії.

Шлях до Сибіру та кіно

Взимку 1896 року Людмила Старицька вийшла заміж за плеядівця Олександра Черняхівського, троюрідного брата Михайла Грушевського. Відтоді її прізвище стало подвійним — Старицька-Черняхівська.

Згодом чоловік став видатним лікарем-гістологом, професором Київського університету і членом Президії ВУАН. Навесні 1900 року в подружжя народилася донька Вероніка, яка також стала талановитою поетесою і перекладачкою.

Родинні обов’язки не заважали Людмилі Стариць­кій-Черняхівській активно займатися громадською роботою. Вона належала до засновників та провідних діячів Товариства українських поступовців, яке керувало національним рухом у Наддніпрянщині.

Під час Першої світової війни очолювала відомий український клуб «Родина», у якому діяв шпиталь на 50 ліжко-місць, де Людмила Михайлівна працювала сестрою милосердя.

За спогадами Дмитра Дорошенка, до шпиталю «забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але переходили свого роду українську національну шкалу; неграмотних — вчили по-українськи, всіх взагалі навчали української історії, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями».

Наближаючи початок Української революції, Людмила Старицька-Черняхівська вирушила до Сибіру, щоб організувати там комітети українських переселенців, політичних засланців і військовополонених-галичан. На зворотному шляху відвідала в Москві Михайла Грушевського, якому російська влада заборонила проживання в Україні.

Із падінням царату в березні 1917 року спалахнула Українська революція. Для створення Української Центральної Ради Людмила Старицька-Черняхівська надала приміщення клубу «Родина» по вулиці Великій Володимирській, 42.

Активно долучилася до роботи Української Центральної Ради, очоливши педагогічну секцію театрального відділу генерального секретарства освіти. Театральним відділом керувала її старша сестра Марія, генеральним секретарством — Іван Стешенко, чоловік її молодшої сестри Оксани.

До слова, Людмила Михайлівна жваво реагувала на всі тогочасні новації та намагалася втілити їх у життя. Особливу увагу приділяла розвиткові нового виду мистецтва, який швидко набирав обертів, — кінематографу.

Людмила Старицька-Черняхівська зверталася до Івана Стешенка з проханням звернути увагу на «велике культурне і агітаційне значення кінематографічного мистецтва для широких народних мас».

Вона організувала кінематографічну секцію при театральному відділі, писала сценарії, займалася зйомками фільмів, перекладала російськомовні титри у дореволюційних кінострічках (адже на той час уміли знімати лише німе кіно).

Заарештованих вивозили до Казахстану

У Києві 19 травня 1918 року з нагоди відкриття клубу в новому просторому приміщенні туди завітав сам гетьман Павло Скоропадський. Людмила Михайлівна виголосила палку промову, в якій закликала українського гетьмана піти слідами Богдана Хмельницького, який дав свого часу Україні самостійність, а також радила оточити себе «щирими патріотами й незрадливими людьми-українцями».

Долучившись до розвитку жіночого руху, 15 квітня 1920 року, письменниця підписала звернення «До жінок всього світу»: «Підійміть ваш голос за Самостійну Україну на всіх обширах життя: в пресі, в громадянстві, перед лицем вашого уряду. Кров українського юнацтва, сльози українських дітей волають до вас». Проте тоді, як і нині, світова громадськість лише на словах висловлювала «стурбованість», насправді залишаючись байдужою до долі України. Тож наш порятунок — в нас самих, в оперті на власні сили.

У січні 1930 року Старицьку-Черняхівську з чоловіком заарештували за сфабрикованою справою «Спілки визволення України». Відкритий судовий процес над 45 українськими діячами відбувся у Харкові. Людмила Михайлівна з гідністю заявила: «Дер­жавним моїм ідеалом була самостійна Україна...». Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення та трьох років поразки у правах. Проте більшовицькі керманичі вироки замінили на умовні.

Хоча до Києва вдалося повернутися, на інтелігентну родину чекали страшні випробування. У 1938 році заарештували Вероніку Черняхівську. Батькам повідомили, що її засудили на десять років.

Людмила Михайлівна їздила до Сибіру, писала листи до Сталіна та Берії. Проте все було даремно. Після катувань Вероніку розстріляли 22 вересня 1938 року у Києві. А 22 грудня 1939 року не витримало серце Олександра Черняхівського.

Після смерті чоловіка Людмила Михайлівна залишилася з сестрою Оксаною. Проте кат уже заніс меч над їхніми головами. 20 липня 1941 року, коли німецькі війська вели бої на підступах до Києва, енкаведисти заарештували жінок, вивезли до Харкова, де висунули звинувачення в націоналістичній діяльності.

Попереду на них чекав товарний вагон, звідки заарештованих вивозили до Казахстану. Проте 73-річна жінка не витримала знущань і померла в дорозі. Ані дата смерті, ані місце поховання Людмили Старицької-Черняхівської не відомі.

Та пам’ять незнищенна, тож повертаймо з небуття імена тих, хто «за ворожих часів залишався свідомим українцем».