Казка «Рукавичка» як спростування «миротворців»: альтернативні літературні історії України

Останнім часом «альтернативні історії» ростуть в українській літературі мов гриби. Ось вийшла книжка Максима Беспалова «Східний вал» (К.: Темпора, 2020): внаслідок «не канонічного» завершення Другої світової Україна розділилася по Дніпру — на Правобережжі постає цілком європейська Українська Держава, на Лівобережжі консервується підсоветська УРСР.

Державний кордон ділить навпіл місто-мільйонник: західна частина — Січеслав, через міст — Дніпропетровськ.

Події відбуваються 1985 року. Як на мене — геть не випадкова історична точка:  то був пік «застою», коли тоталітарний тиск заслабнув до своєї нижчої позначки і стало можливим багато що — від напівпідпільного приватного бізнесу до майже вільного поширення «політичних» анекдотів.

То був «клондайковий» час зухвалого авантюризму. Час молодости значної частини сьогоднішніх виборців. І саме на тому періоді фокусується, схоже, масова ностальгія за «совєтським».

Альтернативна історія — вельми нестійкий жанр, у чистому вигляді зустрічається хіба у науковій фантастиці. Та й там, коли автор виходить за межі простого подієвого сценарію і ступає в царину психологічної прогностики, одразу кристалізується набагато надійніша жанрова сполука під назвою антиутопія.

Добрий приклад — роман Філіпа К. Діка «Людина з високого замку», ефектно актуалізований недавнім амазонівським серіалом на чотири сезони (2015–2019). Звісно, це сорокасерійне кіно неабияк перевищує текстовий обсяг книжки.

Та чи значить це, що сценаристи «дописали» Діка, штучно витягли його на антиутопійні обшири? Як на мене, екранізація радше стала потужним збільшувальним склом, коли добре видно безліч внутрішньо­текстових натяків, які важко ословити на письмі, — от їх і  реконструювали переконливими візуальними засобами.

Можна пояснити «невловність» альтернативної історії й інакше: майже завжди, коли письменник серйозно ставиться до моделювання можливого розвитку подій, — виходить антиутопія.

А коли авторською метою є лише повеселитися — виходить роман-анекдот. Тобто виходить Василь Кожелянко, котрого попервах числили «альтернативщиком». Або Олександр Ірванець з його «Рівне/Ровно» чи «Харковом 1938».

Власне, сюжет «Східного валу» розгортається в тій самій декорації, що і «Рівне/Ровно»: цивілізаційно розділене місто. І стиль Беспалова місцями нагадує Ірванцевий. Тут також виникають комічно-абсурдні (себто анекдотичні) колізії.

Але — епізодично, тоді як у пана Ірванця нанизування смішків і є самодостатнім сюжетом. Так, роман-анекдот — суто емоційна рефлексія, антиутопія — переважно інтелектуальна. І це вже про Беспалова.

Якщо Ірванцеве «Ровно» більше нагадує зоопарк, то «Дніпропетровськ» Беспалова скидається на застиглу Атлантиду, яку можна спостерігати в бінокль, фотографувати телеоб’єктивом і навіть заробляти на цьому, як-от папараці з Січеслава, що облаштував собі операторську локацію на балконі «висотки» на правобережній набережній.

Його клієнти над усе цінують жанрові знімки безґлуздих атлантів, що побудували собі мало придатне для комфортного життя місто й потужну економіку з виробництва непотрібної населенню продукції.

Але, як сказав колись своєю найвідомішою картиною художник-передвижник Ярошенко, — «всюди життя». На лівий берег таки просотуються в різний спосіб молоді січеславці, ба навіть мандрівники з традиційної Європи і тут — під самісіньким носом всевидючого КҐБ — спалахують маленькі богемні феєрверки та амурні походеньки.

Автор пускає свою альтернативну історію річищем моди на родинні саги на кшталт серіалів «Останній москаль» чи  «Спіймати Кайдаша».

Та в основі всієї цієї легкостравної історії лежить далеко не однозначна думка. За двадцять років до описуваних подій, коли ще посеред Дніпра не впала залізна завіса, обидві частини міста були одним цілим, хоч і з різним соціальним статусом: центр і промислова зона.

Це, як знати, не бар’єр для кохання. Та коли стає ясно, що невдовзі місто розділить реальний кордон, постає питання, де бути разом. Принципова відповідь молодят — тільки не в підсовєтській зоні-пастці.

А оскільки невідомо, чим стане щойно проголошений Січеслав, який попервах мало чим різнився від лівого берега, — подаються у далеку еміграцію.

Батьки категорично відмовляються їхати — мовляв, коли всі виїдемо, тут не лишиться України, настане суцільна Росія. Та хто дослухається батьків? «Україна там, де українці», — лунали у вухах слова батька. За місяць Федір і Алла вже були в Канаді».

Красива фраза, мрієтворча. І — облудна. Просто так, сама собою Україна утворюється «там, де» лише віртуально. Недільні школи, домашня мова, вишиванки, вареники. І то навіть не про діаспору. Це і міфічна Україна Гоголя, і «вільна республіка» у складі СССР, і «незалежна» до 2014-го.

Для ментально осілої, не агресивної нації замало бути в більшості на якійсь території. Хоча, зрозуміло: що менше українців з бодай пасивним неприйняттям — то вільніше ними маніпулювати. Це добре розуміли російські царі та Лєнін—Сталін: нищили, депортували, завозили у спустілі хати росіян.

У Беспалова є сюжетна лінія про те, як таємно готують виселення цілого сільського району на Дніпропетровщині й заселення натомість росіян. Нинішня путінська паспортизація — те саме, з поправкою на реалії віртуального світу.

Існує дивовижна українська казка «Рукавичка», яка починається так: «Був собі дід та загубив рукавичку». Загубив дім-захист для руки-упорядниці. І хто ж туди умить набився? Мишка-шкряботушка, що живиться чужим добром; жабка-скрекотушка — аналог сучасних бабушек «прійдіросія»; пропагандистка лисичка-сестричка; кримінальний бригадир вовчик-братик та ведмідь-набрідь, ясно хто.

А закінчується казка тим, що прийшов стрілець і разом покінчив з усім «рускім міром». Федір-емігрант зі «Східного валу» не згадує «Рукавичку», але напевно дивився фільми «Сім самураїв» та «Чудова сімка»: самозбереження під час агресії залежить не від вибору виїхати/лишитися, а від готовности битися/змиритися. Самурай у Беспалова один: уже сорокарічний Федір повертається до Української Держави й заповнює прикордонну анкету: «Сержант Отаманенко. Війська спеціального призначення. Армія Канади».

Останній абзац роману, перед епілогом, такий: «Федір став першим, хто ступив на територію УРСР, коли перед світанком передові групи Української Самооборони почали висаджуватися на Лівобереж­жі. «Хто там казав: «Інтурист, віза»? — подумав він, вистрибуючи з катера».

Сила антиутопій не лише в тому, що бачиш, наскільки може деградувати «нормальний» світ, а і в реакціях дієвців — у прог­нозі можливої протидії. В Орвелловому романі «1984» це не так Вінстон і Джулія як персонажі другого плану, які платять своїм життям за конкретні спроби зберегти ідентичність.

Федір у «Східному валу» теж не головний герой. Але саме він, схоже, «озвучує» своїми діями єдино можливу розв’язку російсько-української війни. Атака — як би вона не виглядала насправді. Вся решта — замирення з криміналом із відомими наслідками.

В романі є промовистий епізод, коли польські націоналісти здійснюють повстання у Львові — і лише негайна силова відсіч стрільців (з «Рукавички»?) унеможливила анексію, до якої була виразно готова українська більшість на ім’я «какаяразніца».

А за кілька років до «Східного валу» видавництво «Темпора» випустило книжку пана Беспалова «Ліхіє дев’яності: Кузня кадрів Дніпропетровськ» (2016), котра, як пригледітися, багато що пояснює у перипетіях рецензованого роману. Вступна частина — такий собі нагадувальник про справжню історію міста, досі маловідому. Варто пунктирно пройтися авторською логікою — вона зовні несподівана, але внутрішньо вмотивована.

1775-го зруйновано останню Січ, 1776-го Єкатєріна ІІ видає наказ про заснування Катеринослава. Німкеня навіть мала план перенести сюди столицю імперії, затьмарити Санкт-Пєтєрбурґ. Фаворит, Григорій Потьомкін, ухопився за ідею: закладено собор, що мав би конкурувати з Римським, почав будувати власну резиденцію.

Та бюджет швидко «розпиляли», а 1791-го Потьомкін помер. «Життя вирувало лише поблизу берега, де ще до заснування Катеринослава цілком успішно багато десятиліть існувало козацьке містечко Половиця. Нове місто просто поглинуло це поселення, прирісши до нього кількома зведеними імперськими будівниками вулицями.

У 1793 році населення Катеринослава налічувало приблизно 900 людей. У 1796 році до Катеринослава примусово приєднали Новий Кодак, населений пункт з ярмарком і двома тисячами мешканців, який навіть був центром Новокодацької паланки у складі Війська Запорозького. Центр сучасного Дніпропетровська й досі стоїть на місці Половиці, повторюючи сітку вулиць козаць­кого містечка».

Для мене, який жив у Дніпропетровську від шкільного четвертого класу до закінчення університету, такий ракурс був геть несподіваним — перевірив за вже наявними історичним джерелами: десь так і було. Але в головах тисяч і тисяч колишніх моїх земляків, із багатьма сокурсниками включно, місто залишається ексклюзивно успішним імперським проєктом. М.Беспалов пише далі: «За гетьманату в Катеринославі стояли австрійці. Цей етап запам’ятався нетривалим перейменуванням міста  у Січеслав, створенням університету, а також брукуванням центрального проспекту. Австрійська бруківка ще досі лежить в деяких місцях».

І про пізніші часи, з історії Амур-Нижньодніпровського району Дніпра: «Маруся Клімова з  пісні «Мурка» прибула в Одесу саме з Амура».

Та найбільш цікаві у книжці авторські рефлексії саме на 1990-ті. Це історія повсякдення, написана не істориком, а освіченим фланером (на кшталт С.Асєєва, наприклад). Ми бачимо тут усіх молодих фігурантів нинішньої постарілої політтусовки. Приміром, Олександра Турчинова, який 1993-го заснував партію «Громада», яку далі очолив Павло Лазаренко; на виборах 1998-го до парламенту зайшло від неї 24 депутати.

Заступником голови партії тоді була Юлія Тимошенко. А перед тим Турчинов був заввідділом агітації та пропаганди обкому ЛКСМУ, а першим секретарем тоді — Сергій Тігіпко. Начебто й відомі факти, але у поєднанні дають підстави для прогностики: «Олександр Турчинов зможе в різні часи своєї кар’єри впливати не тільки на Тимошенко, а й на Кучму та Лазаренка».

Ну і так про решту всеукраїнських дніпропетровців: «У якийсь момент Геннадій Балашов став найвідомішою людиною Дніпропетровська... Інна Богословська, лідер партії «Віче», головним спонсором якої був Віктор Пінчук... Павло Лазаренко в дев’яностих став для дніпропетровців новим втіленням Брежнєва, тільки більш близьким, зрозумілим і турботливим».

Автор щедро цитує спомини своїх знайомих, що нині стали знаменитостями. Скажімо, Яна Валетова, підприємця й одного з кращих тепер письменників-жанровиків. Ось він закінчив ДДУ і прийшов на свою першу роботу — у відділ механізації складського господарства в Укрдіпромезі. Послухаймо, бо це пояснює багато що.

«Якщо на основній роботі я отримував 115 карбованців на місяць, то тут (синхронне озвучення фільмів для відеосалонів) заробляв 100 на день... У цьому бізнесі я познайомився з Юлією Тимошенко. Ми і працювали разом, і спілкувалися, і товаришували... Наприкінці 1988 року, коли я взагалі звільнився з державної служби, ми організували центр молодіжних ініціатив «Каскад-13», філіал московського центру, який працював під патронатом фонду Сороса... Тоді ж ми провели перший у Радянському Союзі міжнародний конкурс краси «Мисс Очарование 89». Я одночасно був і прес-секретарем цього заходу і його ведучим. Конкурс відбувся в Москві, у готелі «Космос». І коли все це відбувалося — «через двоє дверей був кабінет Сашка Турчинова».

А наприкінці книжки таке: «Сьомого квітня 2014-го, коли відбулися захоплення проросійськими мітингарями обласних адміністрацій в Донецьку та Харкові, колишні беркутівці, які охороняли Дніпропетровську ОДА, одягнули на себе георгіївські стрічки». Але на них знайшлися стрільці з «Рукавички». М.Беспалов їх не згадує, але я їх знаю.