Микола Жулинський: Кожне покоління «приречене» переглядати власну історію

Ідею президентської присяги на Пересопницькому Євангелії запропонував Леоніду Кравчуку саме він.

Так само йому належать ідеї створення Українського дому в стінах колишнього київського музею Леніна, заснування Мистецького арсеналу й Університету «Острозька академія».

Його двічі обирали народним депутатом, двічі він був на посаді віцепрем’єр-міністра, і вже тридцять років — директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка.

Він захоплює глибиною наукових розвідок і документальністю прози. А ще — драматичною історією свого роду.

Академік НАН України Микола Григорович Жулинський — людина спокійна, виважена і з великим серцем. Ми говоримо у рамках проєкту «Україна молода: 30-й рік Незалежності».

Перечитав усю шкільну бібліотеку

— Миколо Григоровичу, з причин карантину ми не зустрілися минулого року, коли ви відзначали 80-ліття. Це правда, що й мама не пам’ятала, в який саме день народився Миколка?

— А я не відзначав, бо насправді й не знаю своєї дати народження. Мати казала, десь як жито вижали, а картоплю ще не вибирали, ото тоді. В неї було семеро дітей, двоє з них померли. Коли треба було виробляти свідоцтво про народження, сам пішов у район і записався: «Пишіть 25 серпня». Хотів бути серпневим, щоб разом зі своїм другом дитинства Тольком Кримусем святкувати день народження.

— Павло Житецький говорив, що література — це сила, що змінює життя. Коли в суспільстві не так багато позитивних змін, чи не «винна» література? Може, її замало?

— Література, на жаль, багато чого втратила в своєму впливові на людину. Ми колись більше читали, навіть у часи ідеологічного обмеження. Правда, переважно не те, що треба, але читали. Зараз чомусь ми втратили потребу в читанні художньої літератури. І причина не лише економічна.

В моєму дитинстві, окрім обмежень влади на літературу, було ще материнське обмеження на книжки і кіно, бо мати була віруюча, баптистка, і так учив місцевий пастор. Але попри це я перечитав усю мізерну шкільну бібліотеку аж до брошур типу «Як вирощувати кок-сагиз» і «Як боротися з колорадським жуком».

Коли до мене потрапляла нова книжка, в мене аж руки тремтіли від щастя. Якось мене мати попросила перебрати картоплю навесні. То я, ховаючись від матері, брав під кухвайку «Таємницю Соколиного бору» Юрія Збанацького. Тоді в льосі однією рукою перебирав картоплю, а другою гортав сторінки. До речі, Збанацькому я пізніше переповідав про це. Мабуть, якісь інші потреби заступили потяг до читання сучасного українця. Передусім телевізор, інтернет, фейсбук... Але це не лише в нашій країні.

Ну і, дійсно, літератури вартісної, глибокої стало менше. Порівняно з іншими країнами ми надто мало видаємо художньої літератури на душу населення. А ще й автори змушені боротися за читача. Нещодавно дізнався, що у Бразилії в’язням, які прочитають за місяць одну лише книжку і напишуть реферат за прочитаним, скорочують термін перебування за ґратами.

— Ви кажете — мало видаємо, а як же бібліотеки, де зібрана класика? Жуль Верн, Уелс, Конан Дойл та інші автори, за якими я колись стояв у черзі в шкільній книгозбірні, й досі на полицях. Чому люди не йдуть у читальні?

— Телевізор та інтернет забрали читацьку увагу. Можливо, це найвагоміша причина.

— А щодо «боротьби за читача», як ви кажете, це як? Хто більше продасть? Автор повинен сам думати, як реалізувати книжки?

— Тут є потреби ринку, бо книги — теж продукт. Але не це найважливіше. В часи Гоголя Нестор Кукольник видавав набагато більше, але ж нині його й не згадують.

— Тобто, якщо сучасний письменник «вироблятиме літературу» і вмілим маркетингом її просуватиме, він може стати успішним уже за життя. В іншому разі популярність може звалитися на нього лише після смерті.

— На мою думку, головне — в тому, про що пишеш і як пишеш. Твори Григора Тютюнника і Василя Симоненка увічнили авторів уже справді після смерті. Бо тоді були партійні заборони. Сьогодні немає заборон, але є каламутна вода псевдолітератури, в якій золоту рибку можна й не побачити.

Великі таланти Микола Вінграновський, Іван Драч, Ірина Жиленко, Євген Гуцало, Роман Іваничук — бага­тьох я повинен згадати, про яких після їх відходу мало згадують. Вони не живуть ані на екранах, ані на читацьких полицях. «Ніхто не гавкне, не лайне, неначе й не було мене» — Шевченко теж таке переживав.

    
Культурний націоналізм    

— Вам належить теза про «культурний націоналізм». Що це таке?

— Цей термін не мені належить. Він у світі домінує і засвідчує, що не політики, не економісти, а передусім письменники, митці, тобто люди культури, мобілізують життєву і творчу енергію свого народу заради формування культурно суверенної нації, її ідентичності і готують до набуття нею не тільки культурної, а й політичної самостійності.

Згадаймо думку Івана Франка, який стверджував: тоді нація буде здібна до самостійного, культурного та політичного життя, коли витвориться із етнічної маси українського народу «суцільний культурний організм». У цьому процесі формування націєкультурного організму визначальну роль має відігравати національна інтелігенція.

Я зараз написав статтю про Лесю Українку як культурну націоналістку. Отже, цей термін сьогодні вживаний на Заході, але в нас не дуже толерується. Наші класики не думали лише про творчість заради творчості і, тим паче, про власне місце на літературному олімпі.

Шевченко доносив народу правду про його історію, написав «Буквар» для простих людей, Куліш видав «Граматку», Біблію українською, здійснив переклади Шекспіра тощо. Хіба ми не можемо назвати їх культурними націоналістами? А Леся Українка в статті «Не так тії вороги, як добрії люди» пише, що ми мусимо повернути народові свою інтелігенцію, ставить за мету зробити Україну політичною силою!

Допоки українська інтелігенція не понесе в народ думки національного змісту, Україна не стане політично незалежною, не стане державою! Ось послухайте: «Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мозок», — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які в Галичині давно вже «здобуті чужими руками». Так каже Леся Українка.

— Іван Франко дотримувався також цієї позиції.

— В «Одвертому листі до галицької молодежі» Франко пише, що треба «з великої етнічної маси українського народу створити українську націю — суцільний культурний організм, спосібний до самостійного культурного і політичного життя». І Пантелеймон Куліш наголошував, що потрібно формувати, плекати свою інтелігенцію, національну еліту.

Тому я на всіх рівнях обстоюю цю думку про культурний націоналізм, адже митці повинні стати предтечами політичної незалежності нації, бо вони пропонують справжнє підґрунтя подальшого державного поступу, демонструють унікальність та ідентичність своєї нації, вивищують в очах свого народу і світу національні історичні і культурні надбання на противагу чужинству, яке так і пре з усіх шпарин.

— Це прекрасний маніфест наших дій. Але слова про «еліту» писалися до більшовицької ери. Прийшов «гегемон» і ре­пресіями та голодом винищував як інтелігенцію, так і селян. Що тепер робити?

— Читання зробить із нас народ. Віктор Гюго наголошував: «Література повинна творити народ». Саме тому твори Лариси Косач-Квітки — Лесі Українки актуальні як ніколи.

«Одвикла тримати свою думку в кайданах»

— Ви написали низку статей до цьогорічного 150-ліття Лесі Українки. В чому феномен її творчості?

— Ви знаєте, вона має такий же пророчий дух, як і Шевченко. Така ж сміливість, навіть «праведний гнів», спостережливість, глибинність, інтуїція. І це не лише уособлено у її художніх образах Кассандри, Дебори, Меріям... У творах на античну тематику Леся проводить безліч паралелей з Україною. До прикладу, в поемі «Оргія» Меценат усіляко схиляє грецьких творців оспівувати велич Риму, тобто зрікатися свого на користь окупанта. Він прагне сполучити: «в одну родину дві частини люду // корінфського — римлян і греків».

Він уже радісно смакує-по­хваляється перед Префектом і Прокуратором, що в його «домі шлюб відбувається Еллади з Римом», і водночас від імені римлян-переможців обзиває Елладу смітником, а її талановитих митців — сміттям. Із такою ж зневагою висловлюється Прокуратор про еллінську поезію, ораторське мистецтво і взагалі про грецьку мову, мовляв, «гартованої міцно мови, // єдиної, всесвітньої, як наша, // не мали греки зроду...»

Меценат навчає, як талановитим грекам слід творити славу Риму: «привчати ласкою, дарами навіть, // всіх видатних чужинців Рим любити. // Хто любить, той уподобитись може // до любого і тілом, і душею». Його мета — поєднати греків і римлян так, щоб вони злилися в єдину культурну і духовну спільність. Хіба не виникає аналогії з Україною в зашморзі «Третього Риму»?

Упокорення аж до рабства не дає щастя й перспектив українцям — це Леся довела в поемі «Бояриня», яка при радянщині була забороненою.

— Це неабияк бентежило поетку, бо ж рідний дядько Михайло Драгоманов виступав за «федералізм» України в складі Російської імперії, навіть у Галичині «москвофільство» набирало обертів.

— Драгоманов був для Лесі не просто дядьком, а ще й учителем, і також мав псевдонім «Українець». Проте вона не поділяла його «федералізму». У листі до Михайла Кривинюка вона писала: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики».

Із проблемами у Галичині вона була добре обізнана й читала у Івана Франка, що значна частина галицької інтелігенції перекинулася в москвофільство — в «це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним», яке буйно розквітло в Галичині на московські гроші: «Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпалася сліпота, сей добре тямить, — писав Іван Франко в статті «Зміна системи», що москвофільство, чи там кацапство безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину», оскільки наса­джує в Галичині російську мову, чужу ідеологію, культуру, звичаї, деформує національну ідентичність та духовність українського люду.

— Пригадуються слова Сергія Єфремова про наш народ, «який досі залишається гноєм, щоб на ньому могли виростати пишні квіти чужої культури».

— На жаль... Тому Лесі було боляче і думати, й писати про пригніченість українців. У листі до Михайла Павлика із Софії 1895 р. вона зізнається: «Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя».

Чому дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини

— В радянські часи вчили, що література повинна виховувати людей. Зараз часто поширюють думку, що її функція — розвага. А як ви вважаєте?

— Література покликана навчити людину думати передусім. Творити себе як суверенну людину і розвивати в собі уяву, фантазію, мислення. Тому читання не розвага, далеко не розвага. Оcь послухайте, що пише Сенека (розкриває потертий томик): «Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини».

— У першому листі до Луцилія Сенека наголошує, що час — це єдине в світі, чим ми дійсно володіємо. Як не марнувати час? Треба ж знати, що читати, не всі мають інтуїтивний смак. Хто підкаже?

— Ми щодня втрачаємо, коли не читаємо тих велетів духа, яких Бог дав Україні. Неповна і незріла нація без високої літератури! І у вихованні смаку має потрудитися шкільний учитель, а також держава з багатьма її інституціями. Треба створювати націю як культурний організм.

— Юрій Мушкетик висловлювався на користь повернення цензури там, де йдеться про захист моралі, честі й гідності країни. А якщо не цензура, то хто повинен стежити за культурою слова, вказувати письменникам, як писати?

— Оцінку, звичайно, давати треба. Бо нерідко помічаєш твори, де збіднена лексика, доведена до примітивного, в гіршому варіанті «фейсбучного» сповіщення. А ще коли ця лексика взагалі нецензурна, коли образність ігнорується... Ось тут треба дати слово критикам. Але критика зараз абсолютно не в пошані, мало хто до неї прислухається. А письменникам, узагалі митцям ніхто не повинен вказувати, як творити. Хіба що сам Господь.

Микола Жулинський з Іваном Дзюбою, який днями відзначив 90-ліття.
Фото з власного архіву.

Шедеври народжувалися у комуністичну добу всупереч цензурі і самоцензурі

— Чи не здається вам, що відбувся певний розрив між поколінням письменників ХХ і ХХІ століть? І технічний, і світоглядний. Наскільки він трагічний?

— Він не трагічний, а здебільшого закономірний, бо обумовлений історично-політичним розламом в країні, коли на зміну одній системі прийшла інша. Несвобода змінилася на свободу. Тому й досі лунає критика на адресу минулого покоління митців, звинувачення їх у конформізмі тощо.

А з іншого боку, подивіться, які шедеври народжувалися в ту комуністичну добу, всупереч цензурі і самоцензурі, диктату і переслідуванням, у Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, Ірини Жиленко, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Воробйова... Так само і в театральному, і в образотворчому мистецтві. Дехто навіть робить висновок, що треба створювати нестерпні умови для творчості, аби вона збунтувалася й спалахнула (сміється).

— А що робити з класиками? Деякі з них втратили цей статус (Корнійчук, Левада, Собко, Ле, Рибак), деякі незаслужено забуті (Панч, Сенченко, Збанацький, Головко), а на їхні місця тим часом наполегливо сунуть сотні новітніх авторів.

— Усе, що було раніше достойно створене, ніде не дінеться, я переконаний. Були ж не лише «комуністичні бур’яни». Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Малишко — це люди певної системи і певних політичних переконань. Але ж потужні, справжні письменники! Хоч і «за ширмою», а в них була велика поетична душа! Такі таланти народжуються нечасто.

Ну хто міг подумати, що пройдуть роки і ми будемо друкувати «розстріляне відродження»? А література діаспори? Та ми про неї нічого не знали колись. Хіба чули про якусь «празьку школу», «нью-йоркську групу», але ж не знали абсолютно ані Шевельова, ані Осьмачки. А це ж цілий пласт нашої культури!

Нині наш інститут готує 5-томне видання «Української літературної енциклопедії», де всі ці імена є. Кожне покоління «приречене» переглядати власну історію, мистецтво. Певно, і цей період буде підданий ревізії, але повернеться найкраще. І тут потрібні будуть досвідчені літературознавці.

— Циганські історії увічнили Верді в опері «Трубадур» і Рахманінов в опері «Алеко». Чомусь і досі немає опери за твором Кобилянської «У неділю рано зілля копала», де сюжет не менш драматичний і показний. Є твори, що так і просяться на екран, наприклад «Через кладку» і «Апостол черні» Ольги Кобилянської, «Хліб і сіль» і «Чотири броди» Михайла Стельмаха, «Метелики на шпильках» Ірини Вільде. Чи можливо реанімувати оте найкраще з класики, про яке говоримо, через театральну сцену і кіно?

— Безперечно! Це дуже ефективний засіб. От зараз відбулася прем’єра фільму «І будуть люди» за однойменним романом Анатолія Дімарова. І наскільки активізувалися читачі в пошуках книги, аби ознайомитися, так би мовити, з першоджерелом. А згадайте, які блискучі фільми знімав Олег Бійма за Франком! Нашою літературою ми повинні пишатися, вона творилася у дуже складних умовах і на різних континентах.

— Так, література наша велика, але ж не прочитана. І через це ми можемо програти «на полі духу».

— Не прочитана, бо була система, що працювала на режим, яка з Франка нам демонструвала лише «Вічного революціонера», з Лесі Українки — «Досвітні вогні», а з Коцюбинського — «Fata morgana». Були заборонені деякі твори Шевченка, Лесі, Франка. Ще багато невиданого у того ж Франка, немає академічного видання Нечуя-Левицького, Панаса Мирного...

— Деякі науковці, зокрема Ірина Фаріон, мають на ютубі канал, де можна переглянути сотні програм про українських діячів культури і держави. Це ті університети, які ми не пройшли раніше, себто просвіта в найкращих її традиціях. Окрім того, — велика допомога вчителям. Ваші фахівці Сергій Гальченко і Сергій Козак доволі помітні в медіа, але ж є й інші. Чи не планує Інститут літератури воздвигнути й свої просвітницькі трибуни в інтернет-просторі? Можливо, для початку записати відеолекції за книгою «Нація. Культура. Література», в якій ви помістили чимало літературних портретів?

— Це дуже слушна порада. В нашому інституті зібрані чудові спеціалісти, і, я думаю, ми поміркуємо, як це зробити. Насправді, з якою одержимістю веде свої радіопередачі той же Сергій Гальченко, завдяки яким тисячі й тисячі слухачів дізнаються і про діяльність Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, про унікальну духовну скарбницю — зібрання рукописів українських класиків літератури від давнини до сучасності, яким володіє Інститут, про забутих, репресованих, недооцінених українських письменників!..

— Ольга Кобилянська перші свої твори писала і видавала німецькою. Хто повинен зайнятися перекладами нашої літератури європейськими мовами, презентувати їх у світі, в тому числі й на сцені?

— У нас уже є такі інститути, які б мали цим займатися. При президенті Ющенкові, коли я очолював Національну раду з питань культури і духовності, ми розробили програму з ретрансляції наших культурних цінностей у світ. Але часто те, що підписував президент Ющенко, не виконувалося.

Колись Симон Петлюра послав хорову капелу Кошиця у світи, аби вона через пісню представила Україну. Я давно виношував ідею культурних центрів по всіх столицях світу, Домів Шевченка, які й займатимуться, окрім репрезентації передусім культурного образу України, ще й просуванням перекладів. Інакше ми й надалі не матимемо власних лавреатів Нобеля і ніхто не згадуватиме нас. Повинна існувати чітка позиція держави, відповідне фінансування. І пам’ятаймо слова Ю. Шевельова: «Шанс України — в експансії, але не фізичній, а в духовній».

Яка найголовніша книга?

— У вашій біографії є особлива сторінка, коли ви, маючи диплом учителя, покинули школу на селі й поїхали на завод простим робітником. Як це сталося?

— Я в дитинстві не мав нормальної освіти. Підручників катма, паперу обмаль, чорнила з бузини... Чи й було в мене те дитинство?.. В школі майже не вчився, бо мусив допомагати матері по господарству: вранці — у ліс по дрова, вдень — до худоби або до плуга, ввечері треба було йти в колгосп красти солому, аби було з чого нарізати січки для корови, підстелити.

Я і в наймах був — пас чужі корови. Потім уже працював у колгоспі рахівником, посильним, черговим на сільрадівському телефоні.
Було таке, що треба було йти пішки в Луцьк за 35 км по хліб. Магазин у центрі біля собору, черга страшенна, а дають лише одну буханку в руку. Мусив разів п’ять-шість ставати в чергу.

У педучилище в Дубно поступив передусім тому, що там потрібні були хлопці в духовий оркестр — саме інструменти отримали. І те училище мені практично нічого не дало. Хіба музики трохи навчився. Яке ж то було щастя, коли на поминках нас годували... за добре зіграний похоронний марш! Бо усеньке дитинство, здається, я був голодний.

За направленням поїхав у глухе село Озерськ Дубровицького району, де всього три прізвища: Сірко, Пляшко й Петрович. Ані електрики, ані клубу, ані радіо, ані газет. Жив у людей і спав на лаві.

Викладав усе, окрім арифметики. Інтуїтивно відчував, що це не моє, що мені треба себе знайти, розвиватися. Відпрацювавши вчителем сумлінно два роки, я перебрався у Луцьк до тітки Катерини і дядька Парфентія. Ким тільки я там не працював: підсобним робітником, слюсарем, різав важкі колоди на пилорамі. Вирішив податися у Ленінград.

З великим трудом влаштувався на суднобудівний завод ім. Жданова, в такий цех, що якщо на землі є пекло, то я його пройшов. Здобув спеціальність трубозгинальника на ручних роботах. Там ми гнули труби й зварювали їх. На щастя, у Ленінграді, як і в часи Шевченка, була українська громада. У вихідні пропадав у музеях, театрах і бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна, всотуючи все те, чого прагла душа. Заочно вчився у Київському університеті на журфаці. Займався самоосвітою і читав, читав, читав...

— Від того читання народилися сотні ваших статей, есеїв, досліджень, монографій і прозових творів. Не можна не згадати резонансний роман «Моя Друга світова», який у 2018-му отримав Президентську премію «Книга року». Роман над­звичайної сили завдяки відкриттю такої правди про війну, від якої часом аж моторошно. Відчувається, що автор писав серцем. Як народилася ця книга?

— Мабуть, це найголовніша книга мого життя. Все, про що там ідеться, не давало мені спокою змалечку. З того часу, як дітьми гралися «у війну» на могилках... дивився на могили, на яких зазначалося: «Помер у 1941 році». А ці хлопці — молоді, 19-21 рік. Ніхто не міг мені пояснити, що то за хлопці й чому вони померли такими молодими. Лише згодом довідався: це члени ОУН і їх убили «перші совєти».

У мене були дядько Клим Воляник і тітка Серафима. Трагічна доля їхніх дітей. Найстаршого вбили польські офіцери за те, що він, начебто, не хотів воювати за Польщу. А Польща вже тоді була розгромлена. А 16-річного Миколку забили польські шуцмани (польська допоміжна поліція) за те, що мав радянську гімнастерку — виміняв на харчі у червоноармійців, які відступали.

Донька Ганна була зв’язковою УПА, мала вже й своїх двоє дітей. Невідомі вивели серед ночі й розстріляли. Мабуть, це справа рук енкаведистів, які перебиралися у форму УПА й чинили розправу над патріотами. В червні 1945 р. на Волині діяли 33 такі спецгрупи НКВС у кількості 397 осіб.

Шуцмани закатували й мого дядька Андріяна Жулинського, який пас корів і закричав: «Німці йдуть!», коли побачив машини. Частина упівців утекла, а решта загинула.
Про цю біду я дізнавався поступово десятиліттями. Приїжджаючи в рідне село, розпитував рідних загиблих, тих, хто повернувся із Сибіру чи німецького полону. І ось із таких «інтерв’ю» народилася книга.

— Війна вас розлучила з батьком аж на 33 роки. Його історію ви виклали в книзі «Це твій син, батьку».

— Тоді, у 1943-му, мати сховалася в сусідському льосі з дев’ятимісячним братом Борисом. А мене, трирічного, батько взяв на руки й хотів переправити через Стир, бо німці з поляками влаштували облаву на членів ОУН, а їх у селі було, мабуть, понад десять. Коли нас знайшли поліцаї, то змусили батька мене самого відправити додому. Я й пішов...

А йому судилося пройти три концтабори: Освенцім, Саган, Дахау. За втечу був засуджений до страти, але вночі помирає співкамерник, і батько одягає його робу. Це врятувало життя — бо номер на куртці був іншим. Потім він якимось дивом потрапляє в американську зону окупації і відпливає в Америку під іменем Джона Зелінського. А ми молилися десятиліттями, аби Бог повернув нам тата...

— Хіба не Бог його провів через оті пекельні роки і таки повернув?

— ... Його мама захворіла на тиф і, помираючи, сказала малому Григорію: «Передаю тебе під опіку Божої Матері». У 100-літньому віці я забрав батька з Америки, і коли летіли над океаном, стюардеси, дізнавшись про його ювілей, пригощали нас шампанським. В мене у дворі він устиг посадити дуба і калину. Прожив ще пів року. На його могилі в рідному селі так і написано: «Я був під опікою Божої Матері».

— Ви прийшли в Інститут літератури аспірантом іще 1968 року і вже 30 років його очолюєте. Над чим зараз працюєте?

— Ми закінчили роботу над 6-томною шевченківською енциклопедією. Продовжується робота над багатотомною енциклопедією української літератури. Разом із Малою Академією наук розробили портал «Тарас Шевченко», працюємо над порталами «Леся Українка», «Іван Франко», «Григорій Сковорода».

Коронавірус дав людям більше можливостей усамітнитися для роботи. І це треба реалізувати на користь. Я, наприклад, став іще більше читати, хоча цим займаюся все життя. Є книги, до яких постійно повертаєшся, є такі, з якими не розлучаєшся.

Багато років я раз у раз повертаюся до таких, зокрема, книг, як «Моральні листи до Луцилія» Сенеки, «Феменологію духу» Гегеля... Все більше цікавлюся питаннями душі. Той же Сенека підкреслює: «Яке місце посідає в світі Бог, таке посідає душа в людині».

Про це багато міркував батько, а тепер і я. Паралельно читаю ще десятки книг, хоча рідко можу собі дозволити читати саме для естетичної насолоди — щоденна писанина все більше і більше обтяжує мене...

Руслан НОВАКОВИЧ