Там, де народилася сучасна проза: рецензія на роман Валерія Шевчука «Дім на горі»

2017-го видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» додрукувало третій наклад роману Валерія Шевчука «Дім на горі».

Це переконливе свідчення того, що Валерій Олександрович має чималого читача у сучасних поколіннях (бо старші прочитали роман ще у першовиданні, далекого 1983-го).

Саме цей новий читач спонукає видавця постачати до книгарень нові копії – і це при тому, що Шевчукове ім’я практично зникло з інформаційного простору.

Книжкові рецензенти чи не винятково перейняті сказати своє-перше слово про найсвіжіші новинки – їм ніколи замислюватися над тим, що найвартісніші з’яви у нинішньому нашому письменстві або приховано «розвивають» Шевчука, або демонстративно «відкидають» його ж. Повторю колись уже мовлене мною: чи не вся сучасна українська проза вийшла з необарокової киреї Валерія Шевчука.

Досвідчена феміністична критика – а вона у нас нині править бал – добре усвідомлює це. Звісно, вона замовчує Шевчука не через притаманне молодшим колегам невігластво, а з причин суто ідеологічних.

Не пригадаю, чи зустрічаються у Шевчука поняття «толерантність» та «політкоректність» – він говорить про ці категорії іншими словами, але точно не вкладає в них фанатичної нетерпимости нинішнього карикатурного фемінізму.

Пригадується, як спеціально акцентував на цьо­му в інтерв’ю з В.Шевчуком для тоді ще наявного часопису «Книжник-review» – цей уступ варто навести повністю:

«Я дуже люблю жіночу прозу. Жінка через свою природу помічає такі речі, які чоловік не помічає. І через це жіноча проза дуже багата своєю сутністю. Серед моїх учителів завжди була Леся Українка, я дуже люблю прозу Ольги Кобилянської, захоплений творами Галини Журби. Тож вважаю, що жіноча проза, особливо в українській літературі, – на дуже високому рівні. І вона – для серйозних людей. А коли жінка свою природну ліву частину спішно перемонтовує на правий бік – що виходить? Фемінізм. Коли жінка-феміністка втрачає жіночу природу, вона не здатна до високої творчости. Це реґресуюча жінка. Бо все, що виходить за межі природи, – виходить за межі Бога».

Оцього – дезавуації їхньої кон’юнктурности – феміністки подарувати Шевчукові не можуть. Ну і плюс солідарність зі своїм ідейним – і не тільки – покровителем, впливовим гарвардським літературознавцем Григорієм Грабовичем, який сформував своє ставлення до Валерія Шевчука як «антифемініста» на, м’яко кажучи, «діагональному» прочитанні повісті  «Жінка-змія».

Більшої уваги заслуговує інша Грабовичева інвектива супроти Шевчука – про «масивність його творчої продукції, непогамовну Шевчукову розповідну словесність» (Тексти і маски. – К.: Критика, 2005).

Справді, Валерій Шевчук написав набагато більше, ніж варто умістити до навіть багатотомового «Ви­браного».

Задля розуміння цієї «багатослівности», за означенням Грабовича, варто повернутися до згаданого, для «Книжника», інтерв’ю: «Я належу до письменників, які мусять весь час змінюватися, весь час тікати від себе, заперечувати себе, весь час різноманітитися. Ніщо так не вбиває митця, як його естетична застиглість».

«Жінка-змія», до речі – це саме експеримент, який, з огляду на подальшу творчість, був забракований самим автором.

Але приступімо нарешті до «Дому на горі». Тим більше, що там немає (анти)феміністичних меседжів.

Якщо, звісно, не вважати за сексизм фразу «була така гарна й молода під тим сонцем» або концептуальним обмеженням жіночих прав таку: «Добра мати й добра дружина, – подумав він, – ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому», або й навіть таку: «Вічність є там, де думають про народження».

Книжка ділиться автором на дві частини: початкова «повість-преамбула» та вервечка фентезійних оповідань «Голос трави». Преамбульна повість – це щось на кшталт туги за «незнайомками» від Данте, Петрарки чи й Блока з Крамським (хіба тут фабульний суб’єкт навпаки – жінка). Але до цього доходиш не одразу.

Попервах просто розчиняєшся у фірмовому Шевчуковому дзені: «Настрій серпневого сонця… А вгадаєш, що мене рятувало? Вечірнє небо… Грала на тонкій павутині повільну й прегарну пісню осінь».

І раптом прозріння: «Власне, була це не тиша, а спокій». І «любов – це і є рух до спокою» (отут, до речі, затяті феміністки можуть зчинити галас).

Розмисли Шевчукових персонажів часом вражають не лише пересічного читача: «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень, – подумав юний чорт». Це вже з другої частини роману, з фентезійного «Голосу трави».

Коли писався «Дім на горі», поняття «фентезі» в українському літературознавстві не існувало. Але саме ця книжка здетонувала нинішній вал жанру. Найцікавішими тут лишаються Марина та Сергій Дяченки, котрі також «вийшли з Шевчука», хоч ніколи того не декларували. Взагалі-то, фентезі – не самостійний, а суто технічний жанр.

Навіть його ви­знаний «батько», Дж.Р.Толкін, не мав химерні оповіді за самоціль. Його вабила передовсім психологія стосунків в екстремальних ситуаціях. Те саме – ситуативно, побіжно – відчитуємо у «Голосі трави». Так само майже від початку чинили Дяченки. Але все це має до фентезійної казковости хіба формальний стосунок – направду це модельний або сценарний реалізм.

Докторка філології Людмила Тарнашинська помітила разючу тотожність методології Шевчукового письма з інструментарієм англійського нобеліанта Вільяма Ґолдінга; романи обидвох – це  «дослідне поле, лабораторний майданчик, де події можуть безперешкодно розвиватися у заданій автором системі філософських та морально-етичних координат» (Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. – К.: Смолоскип, 2010).

Власне, ця характеристика – саме про сценарний реалізм. В українській літературі це почалося з Валерія Шевчука, а далі – розвивалося-вдосконалювалося: від карнавальних фантасмагорій Юрія Андруховича – до політичних апокаліпсисів Юрія Щербака. Та й що таке «Польо­ві дослідження…» Оксани Забужко, як не модельний реалізм Ґолдінга–Шевчука?

В одному з оповідань «Голосу трави» є мікродіалог: «– Стережіться лихих думок, пане, – вдруге сказав астроном. – Вони як бур’ян у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити». Боротьба з думками-бур’янами – один з найвиразніших лейтмотивів цілого Шевчука. Але в цій книжці ходить про речі цілком конкретні.

В інтерв’ю Л.Тарнашинській В.Шевчук сказав прямо: «Дім на горі» писався як анти-Гоголь» (Закон піраміди. – К.: Пульсари, 2001). Претензія до Гоголя така: його візія української минувшини – виразно імперська, «русскомірська». Ім’я класика не згадується в романі та й прямих алюзій на витворений ним міт України немає.

Проте глибокий австралійський критик Марко Павлишин точно зафіксував приховану суть: «Шевчук відмовляється від стереотипової самопринизливої жестикуляції і, таким чином, протистоїть одній з основних стратегій російського культурного імперіалізму» (Канон та іконостас. – К.: Час, 1997).

М.Павлишин написав свою аналітичну статтю про В.Шевчука, коли Україна перебувала у глухому пізньосовєтському «застої». Відчув винятковість Шевчукової прози в усій тодішній українській літературі, яка «полягає у його езопівському відображенні питання колоніялізму», побачив у його перших романах «потенціял для підриву устійненої ієрархії «центр–провінція». Сподівався, що «Дім на горі» стане запобіжником поширення карикатур, які продукувала тодішня так звана «химерна проза».

Цей блискучий фрагмент варто навести якомога повніше: «В романі «Ільченка «Козацькому роду нема переводу» козак Мамай, наділений силами характерника, допомагає жителям містечка Мирослава виявити свою лояльність Москві в боротьбі проти антицарського повстання гетьмана Однокрила.

Крім особливо підлабузницького трактування священних тез про російсько-українське «возз’єднання», роман вражає грубістю характеризації, примітивністю гумору та вимушеністю старосвітського стилю… Технічно більш вдалим, хоч безсоромнішим своєю брехливістю, є роман «Лебедина зграя» Василя Земляка, який, розглядаючи індивідуальні долі у вимишленому українському селі, подає гумористичний образ процесів, які в історичній дійсності аж ніяк смішними не були: колективізація й розкуркулення 1920-х і 1930-х років… Химерний роман, хоч і написаний українською мовою, по-гоголівському вкладається в імперський контекст».

Шевчуків «анти-Гоголь» – це не лише про Миколу Васильовича. І не тільки про совєтську «химерну прозу». Шевчук вважає, що вірус малоросійської сентиментальности уразив також і кінематограф, заштовхав його у карантинне гетто під назвою «українське поетичне кіно». «Цей естетичний спосіб бачення іде від О.Довженка, поетики якого я ніколи не поділяв, а саму довженківщину гостро негував в усі часи» (Сад житейський думок, трудів та почуттів. – К.: Акцент, 2003).

До речі, пан Шевчук не вважає концепцію «анти-Гоголь» за свій винятковий ексклюзив. Серед попередників згадує Михайла Коцюбинського, «котрий одним з перших з’єднав традицію національну… зі світовою модерною літературною традицією».

А далі в цитованому інтерв’ю – засаднича думка: «Я вважаю, коли ти прийшов у літературу, то треба її вивчити від самого початку і до кінця, знати її на рівні професора, принаймні не менше, а то й більше». Ще нижче – перелік найбільших читацьких уподобань:

«Захоплювався Амброзом Бірсом, Едгаром По… Кнут Гамсун – один з найулюбленіших моїх письменників… Згадайте «Шпиль» Ґолдінга, він теж користується отими блоками, з допомогою яких на прикладі якоїсь маленької системи розгортається універсальна картина світу».

А ще Вільям Фолкнер, Ґерман Ґессе, Івлін Во, Торнтон Уайлдер. Рюноске Акутугава, Кобо Абе.

Ви­кшталтовуючи себе-письменника через професорську ерудицію, інколи зазнавав прикрощів, як-от: «Стався у моєму житті такий випадок, коли виношений твір був убитий тим, що я прочитав роман «Кентавр» Джона Апдайка. Прочитав – і побачив, що мені вже нема чого робити» («Закон піраміди»).

Звісно, Валерій Шевчук читає все життя. Та найбільше часу на це йому «подарувала» держава. Наприкінці 1960-х у нього вийшла перша збірка малої прози – «Валерія Шевчука помітили і… перестали друкувати» (Л.Тарнашинська).

Письменник пережив понад десять років цензурної заборони на публікації. Упродовж 1970-х був цілковито позбавлений права на професію. Читав, розбирався зі світовими літературними практиками. І коли на  початку 1980-х почали виходити друком романи-пам’ятки «Дім на горі», «На полі смиренному» та «Три листки за вікном» – ми побачили диво: українську прозу світового рівня.