Довга дорога до пекла: невивчені уроки Валерія Шевчука

На полицях книгарень з’явилася нова обкладинка від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги» — Валерій Шевчук, «Три листки за вікном».

Дивовижна книга. Уперше опублікована 1986-го — вибухнула й одразу дістала Шевченківську премію.

Відтоді не роки, десятиліття збігли, а вона — «як новенька».

Що з огляду на віртуозність слова, а що актуальною проблематикою. Власне, вічною проблематикою — ким і чим ти є в цьому світі? Що стається з тобою, коли починаєш замислюватися над цим? І чи це ліпше, ніж довіку лишатися «щасливим дурнем»?

Усі великі романи Шевчука — ніби стратегічні вироби подвійного призначення. Зовні це вервечки динамічних історій для любителів пригод, а схильні до пошуку сенсів читачі стануть ще і свідками самого процесу розгадування загадок долі. У світовому письменстві таку конструкцію зразково демонструє Умберто Еко.

Найпростіший і безвідмовно ефективний спосіб поєднати розвагу з розмислами — подорож, віддатися магічній «владі доріг».

Недаремно в античних філософських школах практикували активне розмірковування під час тривалих прогулянок-мандрівок. Початок географічних мандрів — завжди захват.

Як у тому старому шляґері — «на дальній станції зійду, трава у пояс».  Розчиняєшся у сонці, синяві, тумані, вітрі. Так і мандрований дяк з першої частини трилогії попервах «жив самими тільки очима — переді мною розгортався химерний світ… Раптом захотілося, щоб завмерла ця хвилина, — нема ліпшого, як відчувати на серці мир. Після важких снів».

Оце ґвалтівне «після снів» щоразу руйнує медитацію; «щастя, коли погідно на душі», зникає. І чому ж ті сни важкі? Бо «є світ бажань і світ дійсного», — і вони не сходяться.

Уві сні зазвичай перемагає небажане або ж добре видіння обривається у найприємнішому місці. На дорогах Шевчука ідилія щоразу звітрюється, щойно на шляху вигулькують люди.

Структура першої частини триптиха та сама, що і в «Одіссеї»: вервиця зіткнень з Іншими, з несподіваними досвідами і незвичними тлумаченнями.

Подорож гетьманською Україною XVII століття виявляється не менш екзотичною за плавання давніх греків узбережжям ойкумени.

Читача необорно підхоплює «буттєвий Гольфстрим», — як влучно висловився культуролог Роман Корогодський. Ти не можеш опиратися цій силі. Чи можеш?

Оце і є головне: в чому сила, брате? Звісно, це не фанатизм однойменного кіна. Навпаки, Шевчук  це не про віру, а про сумнів. Будь-який символ віри викликає у нього суто філософські запитання — чому і навіщо?

І це не про висновки також, а про спосіб їхнього добування. Це оте дохристиянське nosce te ipsum, «спізнай себе сам», яке татко модерного мислення Декарт підніс на саму верхівку пізнання — і яке нині активно руйнується культурою соцмереж.

Якось беручи інтерв’ю у Валерія Шечука, перекладач і книжковий оглядач Іван Рябчій щиро задивувався: «Відчувається, що мислить він не так, як ми. Є в цьому щось незбагненне, навіть страшливе» (Двічі по десять: обличчя і голоси. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015).

Власне, цією фразою рецензент мимохіть означив — від протилежного — мейнстрім молодої української літератури: культ розваг, агресивне домінування теперішнього, менше знаєш — краще спиш.  Решта — «щось незбагненне». І — так: Шевчук послуговується масово затраченим способом думання.

Опція «панорама» в осмисленні на позір дрібних фактів майже зникла з масової свідомости — лише точкове, кліпове сприйняття. Реставрація причинно-наслідкових механізмів мало цікавить наше нове письменство — лише подієва динаміка з мінімальною рефлексією. Замислюватися — «страшливо».

Авжеж, «хто примножує пізнання, примножує скорботу» (Еклезіаст: 1,18). Пізнання (передовсім себе самого) — не розвага, а драма. А незрідка й трагедія. Чимало письменницьких самогубств — наслідок усвідомлення, на що ти перетворився, коли піддався тискові. Лихо з розуму.

У світовій літературі тема самопізнання сягнула зеніту у творчості екзистенціалістів. Шевчук починав писати «Три листки за вікном» іще наприкінці 1960-х, коли, наприклад, Сартр перебував в апогеї слави.

Тож цілком має рацію докторка літератури Людмила Тарнашинська, коли зазначає: «Шевчукових героїв з’їдає Сартрівська «нудота», знайомий їм Ясперсів «страх», Гайдеґґерова «тривога» (Художня галактика Валерія Шевчука. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001). Власне кодове слово у Валерія Шевчука — «смуток»: «Коли людина смутиться, вона мимоволі починає мислити».

Фактично, Валерій Шевчук писав в унісон з екзистенціалістами. Принаймні в українському письменстві він першим перетворив на літературну тему ті самі проблеми: «я–ми», «норма–іншість». Хіба, на відміну від французьких метрів, опоряджував свої роздуми у прості побутові зіткнення на рівні кухні, двору, вулиці.

У «Трьох листках…» ті мініконфлікти вишукувалися уздовж дороги, якою простує його дяк-Одіссей. Мандрує він, як і далекий пращур, не заради укладання туристично привабливого путівника. Мандрівка як доля. А доля — у розумінні, ким ти на цьому світі є. Повернення до себе. Прагнення Ітаки з Пенелопою — це теж повернення до себе.

Та головна Шевчукова відмінність од класичного екзистенціалізму в тому, що його більше цікавить не результат, а сам процес. Його мета — не епікриз хвороби, не кажучи вже про виписування рецептів щастя. Сам процес мислення — його наскрізна тема-ідея-проблема.

Шевчук ближчий не так до Сартра-Камю, як до Декарта з його одержимістю доведеннями: мислю — отже існую. Шевчукові твори взагалі — це розслідування підступних вивертів думки, а часом і її злочинів.

Робота слідчого виснажлива. Через те і не дивує така фраза з-під пера неабиякого книголюба Шевчука: «Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?». Тому, либонь, що читання серйозних текстів — серйозна робота. Що вимагає сумніватися у комфортних мисленнєвих звичках, відмова від яких здатна зруйнувати усталений триб життя.

За Шевчуком, сила прибуває від розуміння. Зокрема й розуміння того, що переважна більшість оточуючого люду не вміє та не хоче думати. Їх аж ніяк не душить незнання. Тож поруч кожного Шевчукового «слідчого думки» завжди вигулькує опонент, якому все пофіг: «А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!»

Навкруги — стихія «какаяразніца». Задовго до з’яви цього назвиська Валерій Шевчук написав романи, які цілком можуть правити за експертну оцінку психології юрби — від сусідського тролінґу до політичного булінґу.

Більшість його творів — про конформізм у мисленні та колаборацію у вчинках. Шевчукового читача, «навченого» розпізнавати,  як і чому людина хилитається, важко заскочити зненацька результатами виборів — Кучми, Януковича, Зеленського.

І тому цей читач добре розуміє, чого чекати, «єслі в партію сгруділісь малиє». Ні, він не пише політологічних трактатів, але оповідані ним історії — а деякі створені чи не пів століття тому! — можуть правити надійним компасом для сьогоднішньої аналітики і прогностики. Утім, як зауважує Л.Тарнашинська, «Валерій Шевчук швидше мав покликання не до ролі Кассандри, а до ролі своєрідного Фройда».

А сербський філолог Деян Айдачич навіть зводить суть Шевчуковорго письма до коротко-місткого означення: «Психоархеологія» (Еротославія. Перетворення Ероса у слов’янських літературах. — К.: Темпора, 2015).

Якщо перші частини роману-триптиха «Три листки за вікном» ілюструють — за  Л.Тарнашинською — процес «вивільнення від примату знеособленого «ми», то третя частина — про зворотний шлях, про поглинання особистости середовищем. Названо заключний романний акорд по-бароковому кучеряво: «Ліс людей, або «Чорна книга» Киріяка Автомоновича Сатановського». Історія про те, як людина зрікається своєї родової пам’яти. «Мого предка треба було б судити як волоцюгу», — каже про Іллю Турчиновського, героя першої частини, «гаспадін» — імперський держслужбовець середини ХІХ століття — Сатановський.

Про те, як упродовж шістьох поколінь шляхетний український рід вивершився малоросом-підніжкою, для якого колаборація — ідеологія і спосіб життя: «Прокрустових лож, думав він, не буває — є тільки наша нездатність пристосовуватися… Не обмірковувати, а улягати».

Коли чесні з собою герої Чехова — сучасники Сатановського — намагалися по краплині вичавлювати із себе раба, Киріяк вичавлює із себе будь-яке співчуття до ближнього, емпатію як таку. «Не моє діло поліпшувати світ чи йому співчувати». І «щосили намагався берегти свою невіру» у самий принцип добра.

У передмові до першовидання критик Микола Жулинський прохопився про головне: «Не можна не відчути… впливу «Ревізора» і петербурзьких повістей» (Три листки за вікном. — К.: Радянський письменник, 1986). Але далі не пішов та й не міг. Бо, як писав тоді вільний від цензури австралійський критик Марко Павлишин, Шевчук «підходить до питань, які українська відлига не тільки не розв’язує, а й не називає» (Канон та іконостас. — К.: Час, 1997).

Ну не вільно було в УРСР писати, що «поступовий спад духовних амбіцій чергових оповідачів іде паралельно зі зміцненням держави». Не кажучи вже про «перетворення країни з незалежної козацької республіки в жмут російських губерній», — що Павлишин вважав за лейтмотив усього роману-триптиха.

Але у бік детального зіставлення Шевчука із Гоголем не пішов і Павлишин. А там — найцікавіше. «Ліс людей» — це антиГоголь. Це, власне, про те, як Гоголь став трубадуром імперії і чому йому не вдалося написати утопію на російському матеріалі — отой спалений сіквел «Мертвих душ».

Так, за своєю фабулою «Ліс людей» — то є екзерсис на тему «Ревізора»; про Хлєстакова, що начитався Ніцше. Але більше Сатановський нагадує Павла Івановича Чічікова, який так само «щодня їздив в екіпажі й дивився на світ примруженими очима».

Причому любу Шевчукові тему дороги вивернуто навспак. Власне, її заперечено новим суспільством сатановських. Мандри стають прикрістю, суспільний ідеал — стабільність влади. Згадаймо останній уступ «Мертвих душ» про птицю-трійку — це ж цілковитий авторський  розпач.

Киріяк Сатановський — чималий маніпулятор, а «Ліс людей» справдешній бестселер для нинішнього племені коуч-тренерів. Задля досягнення кар’єрних цілей він вправно грає на струнах масового ресентименту (нерозуміння-роздратування-ненависть).

Все за схемою голландського дослідника цього феномену Сібе Шаапа (його дослідження видало у кількох книжках «Видавництво Жупанського»), але Шевчук пише ще й про те, чого не враховує С.Шаап: «Ненависть — це теж форма любові. Вона дає нам змогу гостро заперечити, щоб інше полюбити».

Десь наприкінці політикан без сумнівів і докорів Сатановський раптом впадає у слабкість:

«Все ми знаємо, злорадіємо, чинимо підступи, гудимо, а тоді тішимо себе думкою, що досить нам покаятися — і ми знову станемо чисті, як листок паперу, на якому можна писати вже нову нашу історію. Але ми — як палімпсест: пишемо пригідну нам історію, але з-під цих нових літер проступають змиті раніше слова й оповідають світові про все вчинене нами передоцім. Мені захотілося прийти додому й кинути своє писання у піч».

Так, це пряма алюзія на Гоголя. Який спалив свій рукопис-утопію — бо збагнув, що «російська людина» бути людиною не здатна. А потім і вкоротив собі віку.

Марко Павлишин писав: «Три листки за вікном» символічно віддзеркалили ситуацію глухого кута у третій частині, де середина 19-го століття є кінцем історії: Російська імперія, в якій живе Сатановський, це гідно з його промовистим прізвищем, пекло — місце не тільки неприємне, а й вічне».

Російське пекло — вічне. Це було ословлено ще тоді. Нехтування цією засторогою зрештою призвело до війни.

Отака книжка чекає на нового читача на полицях книгарень.