«Я не страждав — я чинив синівський обов’язок щодо України»: Іван Гель, знакова постать дисидентського руху

У суботу в деяких храмах Української греко-католицької церкви відслужать молебень за упокій душі Івана Геля.

Адже 17 липня відомому правдоборцю мало б виповнитися 84 роки. У день народження та в день смерті його щороку згадують щирою молитвою, адже він доклав чимало зусиль, щоб Церква відродилася — тривалий час очолював Комітет захисту УГКЦ.

У 2009 році за вагомий особистий вклад у відродження Української греко-католицької церкви з нагоди 20-ї річниці виходу її з підпілля указом президента Віктора Ющенка Іван Гель був удостоєний ордена Свободи.

Також цього дня багаторічного політв’язня радянського режиму згадуватимуть у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького».

«Для українського дисидентського руху Іван Гель є знаковою постаттю, багатолітнім видавцем та розповсюджувачем самвидаву, — повідомляється на сайті музею.

— Він був одним з ініціаторів створення та членом наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що постав на місці слідчої в’язниці КДБ, в якій Іван Гель та його соратники перебували після арешту за їхню боротьбу з тоталітарною системою».

«Пам’ятаємо та сумуємо за великим українцем, активним спо­движником, моральний авторитет якого так потрібен українцям у непростий для держави час», — додають у музеї.

Іван Гель народився 17 липня 1937 року в се­лі Кліцько Городоцького району Львівщини.

Як сам зазначав, його батьки — «звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі». І саме вони дали ту міцну світоглядну основу, яка не дозволяла коритися системі.

«Я чинив так, як батько, намагався продовжувати його справу. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940-х він був станичним, зв’язковим окружного провідника Служби безпеки [ОУН], — розповідав свого часу Іван Андрійович в інтерв’ю «УМ».

— Я мав і дядька — кра­йового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України. Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив подвиг. Прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30-х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї».

Радянська система так і не «перевиховала» його, хоча намагалася впродовж 18 років таборів і заслання після двох арештів. Навпаки, побачивши цю людиноненависницьку систему з самісінького дна, Іван Гель лише зміцнився у своїх поглядах.

Наприкінці 80-х років минулого століття він повернеться додому й знову візьметься за старе: за вільнодумство.

І незабаром Україна, на той час уже напоєна повітрям свободи, втілюватиме його мрії одну за одною: вийде з підпілля УГКЦ, з радянських тюрем повернуться політв’язні, буде створено Українську гельсінську спілку, «Меморіал» і Народний рух України.

І, зрештою. стане незалежною. В усіх цих процесах Іван Андрійович братиме безпосередню активну участь

Чомусь переконана, що навіть там, у засвітах, Іван Гель замовляє словечко за Україну перед Всевишнім. І подякою за це буде наша пам’ять i щира молитва...