Критика як література: мандрівка неочевидними сенсами

Вам не здається, що реконструкції часом переконливіші за оригінали? Медицина, схоже, прагне це довести: зубні імпланти, силіконові груди, «розумні» протези.

Історія літератури, в суті справи, переймається тим самим. Літературознавиця Ярина Цимбал здійснила спільно з видавництвом «Темпора» реконструкцію літературного процесу 1920-х, коли наше письменство ще було цілком європейським, а подеколи, точково, і лідирувало — у романному (прото)екзистенціалізмі чи у біографічній белетристиці, до прикладу.

Упродовж п’яти років у серії «Наші 20-ті» опубліковано понад десяток осяжних збірок, які надали призабутій спадщині актуальної динаміки. Те саме, хоч і в інший спосіб, робить ще одна вихованиця Інституту літератури Ганна Улюра.

Сьогодні, по публікації книжки «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» (К.: ArtHuss, 2020), пані Улюра сама засяяла серед найяскравіших зірок українських знавців літератури.

І саме ця книжка переконливо засвідчила облудність поділу таких знавців-аналітиків на літературознавців та критиків. Перших традиційно вважають вищими, бо мають справу з канонізованою минувшиною; другим віддають на відкуп сучасний літпроцес з його непевною ієрархією.

Направду набагато важче оприявнити мотиви сьогоднішніх літератів (а часом це ще й персонально небезпечно для дослідника), аніж реставрувати, завжди приблизно, письменницькі спонуки минулих авторів.

Інакше кажучи, здатний до розуміння намірів сучасного письменника аналітик напевне зможе інтерпретувати класика, а колекціонери історичного фактажу, так звані історики літератури, спроможні хіба на укладання розширених хронологій. Для них не є пріоритетом добути знання про те, чим та класика помічна сьогоднішньому розумінню світу.

Ганна Улюра ставить собі за мету збагнути, чим оцей автор/твір корисний читачеві, який прагне зрозуміти завіконну сучасність. Безвідносно чи то історичний, а чи нинішній автор.

Класика, аби вижити у читацькій свідомості, має бути актуальною, чимось промовляти до сучасника. Оте «чимось» — провідна тема дослідниці. Літературознавиці за кар’єрою, критикині за практикою (її рецензії — безсумнівна окраса таких медій, як «ЛітАкцент», «День», «Українська правда»).

Пробитися до визнання їй було нелегко. Нині в українських рефлексіях на книжки панують школярські перекази.

Звісно, на цьому прісному тлі зблискують епатажні збочення, які відповідають суті фейсбук-культури й доволі точно окреслені гуру віртуального світу Джароном Ланьє: «Коли індивід не здатний досягнути нічого, крім уваги, він перетворюється на гівнюка... Амбіції гівнюка — привернути увагу й досягнути панування... Гівнюки здобули більше свободи слова» (10 причин видалити акаунт із соцмереж просто зараз. — Х.: Віват, 2020).

Звісно, змагатися самотужки зі зграєю гівнюків від літератури безперспективно. Плече підставило видавництво ArtHuss: 2018 року перфектно видало збірку літературної аналітики Ганни Улюри «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини», яка одразу привернула увагу експертів і стала лавреатом тогорічного рейтингу «Книжка року».

Я не знаю, чи «відбило» видавництво вкладені (видно, що чималі) кошти у ту книжку, яка може правити ще й за один зі взірців сучасного книжкового дизайну. Тож коли торік ArtHuss випустив наступну книжку Ганни Улюри — то був справжній видавничо-геройський вчинок.

Більш за те — видавець не просто погодився пролонгувати авторську якість, а й замовив написати небачене в наших палестинах дослідження — світову історію жіночої літератури. Експерти «Книжки року» визнали «Ніч на Венері» лавреатом у підномінації «літературознавство/критика».

Отже, перша в Україні історія світового внеску жінок в літературу. Без національних реверансів — вітчизняним авторкам присвячено менше десяти позицій із заявлених 113-ти.

Книжка про «жінок, які міняють наші уявлення про письмо, діють у межах усталеної літературної традиції й проносять туди потай, контрабандою, щось унікальне й шокуюче... Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила краще за інших».

Тут у чоловіків-читачів може виникнути несприйняття-відторгнення: знову цей войовничий фемінізм. Даремно. Початок одного есею Г.Улюри такий: «У історії жіночої літератури є хибна теза».

Вона далі не повторює подібного, але неоднораз мимохіть знецінює чимало радикальних феміністичних козирів. Власне, це зовсім не про фемінізм в його нинішніх карикатурних формах, а про рівні стартові права людини, незалежно від статі.

Про скасування нерівности на символічному рівні. Як-от у випадку з нобеліанткою з Південно-Африканської Республіки Надін Ґордімер, котра 1998 року потрапила «із романом «Домашня рушниця» до списку премії Оранж, аналогу Букера, яким нагороджують тільки жінок-прозаїків...

Свій роман зі списку номінантів Ґордімер зняла: на її думку, виокремлення книжок, написаних жінками, в окрему премію — акт дискримінації».

Цілком справедливо, хіба що примітка: у нинішній українській критиці солодкоголосі дівчатка-сирени з усіх своїх сил намагаються «очистити» преміальне поле від чоловіків-конкурентів.

Але це не про пані Улюру (до речі, у її книжці «365» проаналізовано менше півсотні жіночих творів). Вона говорить про засадничі речі.

Про тривання парадигми «Безіменність — жіночої статі... Скільки ж енергії має витратити жінка, щоби просто довести факт свого існування!».

Її тексти саме такі, як вона характеризує одну з письменниць: «Міркування про жіночий текст як про палімпсест, де патріархальна та гетеронормативна мова нашаровується на підривну жіночу і гомоеротичну». Про те, що по досі стосовно жінок «система терпить лише таке ставлення: пристрасть і покору».

З усім цим годі не погодитися навіть на тлі войовничого фемінізму.

Але ходить, направду, про свободу особистости. Як там пані Улюра пише про французьку літератку Монік Віттіґ, котра, на її думку, є четвертою культовою письменницею у списку Бовуар, Саррот, Дюрас: «Віттіґ ніколи не говорить про «звільнення жінки з гетеросексуального рабства», вона звучить брутальніше і конкретніше: «Звільнити з рабства свою п***ду».

Але менше з тим фемінізмом, вага книжки Г.Улюри зовсім в іншому. Зазирнути в жіночу душу література прагне від своїх початків, принаймні від Софокла (не кажучи вже про так звану Соломонову «Пісню над піснями»). Але — «хто готовий озвучити, що в тій душі побачить?» Пані Улюра пише про таких сміливиць. Для чого вона це робить?

«А що таке читання, даруйте? Ідеальний тренажер для сприйняття не доступних нам у реальності досвідів». Отже, йдеться про реконструкцію досвідів. Або про «силу уяви, здатної випрацювати досвід».

Тобто про «художню» літературу, яка набагато реалістичніша за нонфікшн.

«Ніч на Венері» — це вигадливі реконструкції, спокусливі припущення, від яких недалеко до вабливої криптоісторії, ба навіть теорії змови (авторка незрідка доводить читача до цього, але не наполягає). Читання як розслідування. Детектив. Археологія авторської ексклюзивности.

Переформатування цитат у пошуках закодованого сенсу. Пані Улюра просвічує тексти–критику–біографії, як банкноти флуоресцентом.

А часом поводиться, як алхімік: «Якщо об’єднати ці дві байки, можна почути щось дуже важливе». Власне, працює на літературному полі провідником-сталкером, цілком у розумінні Тарковського.

Авторська увага до деталей феноменальна; враження таке, що вона не спостерігач, а свідок. Ба більше — ніби потрапляє у сюжетну картину й обживає її зсередини.

Нібито бачить усі письменницькі чернетки-закреслення, порвані-зіжмакані сторінки-сумніви; чує, як промовляють пробіли між словами. Звідси виникають латентні діалоги, що своєю інтонацією нагадують допит. Враження таке, що авторка знає про твори письменниць більше, ніж ті навіть замислювалися.

Пишучи про детективний метод Агати Крісті, дослідниця зауважує: «Вона просто спостерігає за реакціями героїв і робить правильні висновки». Сама Ганна Улюра робить те саме.

Узявши до рук «Ніч на Венері», почав був пропускати есеї про авторес, яких не читав. Але швидко відмовився від колаборації зі своїми лінощами.

Не тому, що аж так кортіло довідатися про геть не знаних мені Гільдеґарду Бінґенську, Ізабеллу Адреіні, Мадлен де Скюдері чи Афру Бен (зрештою таки дізнався багато цікавого), а тому, що цікавішим виявився не об’єкт, а суб’єкт — сама Ганна Улюра як авторка. Більше інтригувало не про що вона пише, а як вона це робить.

Збірка літературознавчих есеїв — доволі монотонний жанр. Тут утримати читацьку увагу впродовж понад 400 сторінок — неабиякий виклик, дилетантові не під силу.

Ганна Улюра — висока професіоналка, впоралася цілком. Набір інструментів, якими вона це робить, — якнайширший. Тут вона зосереджена, ніби хірург на операції, а там — іронічний переказ сюжету, що нагадує феєрверкові екзерсиси Михайла Бриниха.

Якийсь есей зладжено за драматургією театру перед мікрофоном, де інтонаційні нюанси перетворюються на смислові акценти. Інший — ніби стрім із середини вірша.

Поезію взагалі-то тяжко аналізувати, набагато важче за прозу. Пані Улюра — виняток з цього правила. Ось вона препарує один-єдиний вірш Оксани Забужко — і цього виявляється досить, аби точно-влучно схарактеризувати її і як романістку, і як філософиню, і як есеїстку.

До речі, у пані Забужко є нарис про публіцистику Леоніда Плюща, який вона завершує так: «Такого роду філологія — як у Плюща — це ще й просто хороша література» (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016).

Те саме можна сказати і про пані Улюру: «Ніч на Венері» — не лише топаналітика, а й добра література.

У нарисі про Айріс Мердок читаємо: «Вона завжди мала на меті писати твори, що розважили б невтаємничених і потішили тих, хто розуміє гру». Здається, це підсвідома самохарактеристика пані Ганни, така собі автобіографічна обмовка.

Головна принада текстів Г.Улюри — легкість, часом навіть грайливість викладу. А стрижень, на котрому все тримається, — подиву гідна ерудиція. Саме вона уможливлює оригінальні, місткі та компактні означення-висновки. Як-от про середньовічну японку Сей Сьонаґон, яка вміла «бачити і творити чарівний смуток речей». Про англійку з ХІХ століття Джордж Еліот, чиї романи — «чистилище токсичних шлюбів».

Про творчість сучасної канадійки Ненсі Ґ’юстон: «Світ, де ті, хто не вижив, гідні заздрості». Про сюжети Агати Крісті: «Це не злочини, а реванші». Про роман-щоденник Анни Франк, читаючи який, «переживаємо химерне відчуття, ніби підглядаємо нишком за тими, кого зрадили».

Про Мері Шеллі: «Франкенштайн» написаний, по суті, про материнство. На що перетвориться світ, коли чоловіки задумають створювати нове життя без участі жінок?».

Та сама ерудиція дозволяє (чи провокує?) виходити за межі персональних портретів у мегалітературні узагальнення («повоєнна проза 1920-х про повернення тих, кого вже не чекають»).

В осад опадають глобальні усвідомлення («формується нова європейська ідентичність: 50% амнезії, 50% сорому»), зринають світоглядні прозріння («невже вбити — гріх менший, ніж забути?»).

Проходи геть незвіданими у нас теренами — соціології літератури й читання, як в есеї про Марусю Чурай: «Чому ми саме таку поетесу собі придумали? Чому саме таку її варто було вигадати?» 

А студію про іспанку Корін Тейядо (часів диктатури Франко) годилося б навести повністю — як зразок літературно-соціологічного аналізу.

Десь у книжці вигулькує фраза: «Оскомина від людей, які трапляються частіше за сенси». Це ніби про тьму сучасних книжкових оглядачів. Але з десяток висококласних критиків у цій країні набереться. І Ганна Улюра — серед них.