Мертві душі 2.0: прайс соцбазару від Оксани Мороз

У рейтингу’2020 книжка Оксани Мороз «Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців» (К.: Yakaboo publishing) стала лавреатом у підномінації «Спеціальна й адаптаційна література / стиль життя».

Тобто випередила в експертному опитуванні американські бестселери Ланьє та Сінґера з Брукінґом (про них ішлося у двох попередніх публікаціях).

Це не означає, що вітчизняна студія краща. Просто її акцент більш український. Фокус обидвох перекладних видань — небезпека соцмереж для людства взагалі, а О.Мороз описала конкретні наслідки цих загроз для громадян України.

Успіх книжок-попереджень насамперед ґрунтується на компетентності автора. Але вельми залежить від авторського володіння словом, його метафоричности.

Природа щедро обдарувала проповідницьким даром творців усіх трьох згадуваних книжок. Можливо, Джарона Ланьє — трохи більше, зовсім трохи.

Хтозна, чи не з нього списано персонажа крайнього роману Дена Брауна «Джерело» (2017), де геній-науковець постає як «напівбог віртуального світу». А небожителям, як знати, притаманне саме притчеве мислення.

За великим рахунком, «Нація овочів?» — також притча, тої ж тематики, що й Об’явлення Івана. Але формою — це сповідь колаборантки, що перейшла в інсайдерський статус: «Майже 20 років я займалася маніпуляцією громадської думки. Виборчі кампанії, робота з чиновниками (від президента до регіональних управлінців), олігархами, політиками і великим бізнесом... Я детально опанувала всі тонкощі «продажу повітря»... освоїла професію білого вірусмейкера — як сформувати у людини потребу, якої у неї нема, і продати їй те, про що вона і не замислювалася». Чого більшого бажати українському читачеві, вихованому не на аналітиці, а на конспірології?

Дарма, що у книжці відсутні прізвища-паролі-явки. Годі й очікувати. Адресні викриття можливі лише за наявности надійної програми захисту свідків, чого у нас немає навіть у теорії. Образно кажучи, Салман Рушді в Україні не вижив би. Та вже саме оприявлення схем і технологій — вчинок самовідданий, неабияк ризиковий. Усвідомлення себе небезпечним маніпулятором з’явилося не вчора. «Спробувала гримнути дверима і піти, потім ще раз і ще. Щоразу хтось знаходив слова й аргументи, я залишалася і обростала новим шаром цинізму», — згадує авторка. Можна хіба припускати, що їй пропонували або чим погрожували. Але заборонити думати не могли.

Якось прийшло розуміння, що всі алгоритми соціальних мереж «крутяться навколо «аналізуй, розділяй і володій». Базовий елемент маніпуляцій — фейкові новини з вірусними характеристиками. Імовірність зіткнутися з інформаційними вірусами в інтернеті є стовідсотковою,— переконана топ-вірусмейкерка, про що свідчить «весь мій досвід маніпуляцій думками і діями». Відтак ідея книжки: «Українцям потрібен інформаційний імунітет. Без імунітету ними керуватимуть такі, як я... Я розповім, як цей імунітет повернути».

Ігнорувати книжку не просто, альтернатива сумна: «Без інформаційного імунітету ми станемо овочами... Людина-овоч дотримується того, що вважає правдою, однак цю правду їй призначають». Приблизно так само змалював альтернативу поблажливости до соцмереж Дж.Ланьє: «Ласкаво прошу до клітки, яка всюди з тобою».

«В цифрову епоху або ти керуєш громадською думкою, або хтось це робить замість тебе, і результат тобі не сподобається», — підтримує діалог О.Мороз. А ті, хто робить це замість тебе — «бачать мету і не бачать перешкод. Не подумайте, що я нагнітаю».

Біда ще в тому, що за двадцять років свого існування інтернет виростив власне молоде покоління — «у них точкове мислення, а не причинно-наслідкове. Це — мрія маніпулятора. Адже саме такі люди легко вірять: красиве — значить правда».

Це саме те покоління, що утворило критичну масу виборців Зеленського. Як замислитися, то наші вибори 2019-го відбулися точно за виведеною Оксаною Мороз формулою: «Спрощуй, упаковуй і володарюй».

Технологічно це виглядало так: «Сформувати запит суспільства на потрібне замовнику рішення. Тобто вирішити завдання руками людей. Зазвичай для цього людей заводять у якийсь глухий кут, показують його жахіття і на цьому тлі дають людям рішення, яке потрібне Замовнику. Будь-які рішення, які бодай трохи відрізняються від жахливого, люди підтримають».

До речі, про фатальну «участь» інтернету в згаданих виборах свідчить і така інформація: «У 2019 році вперше інтернет-медіа та соціальні мережі за популярністю обійшли телебачення. Опитування показало, що 68% респондентів використовують соціальні мережі для отримання новин».

Але — «фактично, ми читаємо не новини, а думки і заголовки». Оте статистичне «ми» — 85% українців. А «думки і заголовки», які сприймаємо за новини — «токсичний хаос».

Цілком штучно спровокований: «В інтернеті існує велика і розгалужена екосистема «помийних» сайтів... тисячі яскравих ЗМІ-помийок зі шок-контентом... «Новини» цих видань часто дуже низької якості або навіть повністю вигадані. При цьому вони збирають понад 50 млн візитів у місяць. Для порівняння, «Українська правда» збирає 15 млн. Щодня новинне сміття читають сотні тисяч людей. Здебільшого мета існування цих сайтів одна — заробити гроші, публікуючи замовні матеріали. Найпоширеніший спосіб — опублікувати звинувачення проти багатіїв та можновладців, а потім за гроші знімати ці критичні публікації з сайту... Ціни на «контракт мерця» залежать виключно від нахабства сайту і рівня стурбованости об’єкта публікації. Зазвичай вони стартують від 1 000 доларів за малопомітний сайт у другій десятці видачі Google... Основне завдання — тема має потрапити на перші шпальти респектабельних видань, а ще ліпше — на екрани топових телеканалів».

Потрапляння квазіновин у поле зору серйозних медій — це і є показник вірусного успіху. «У цифрову еру запустити інформаційний вірус може кожен, а для запуску вірусу, що здатен стати епідемією, часто вистачає символічного бюджету в 1 000 доларів США». Але це теорія, на практиці частіше так: «Типовий процес: підрядник виставляє термін два-чотири тижні, бюджет — не менше 5 000 доларів».

Такий прейскурант аматорського рівня. Запуск професійного вірусу стартує з позначки 10 000 USD. І тут уже все по-дорослому: «план зі створення фактів і доказів... вигадування віртуальних героїв і їхньої цілком реальної біографії... прикупити дешевих лайків».

Вигаданий Гоголем термін «мертві душі» набув нового химерного життя. І то в усьому світі. «Нині є ціла галузь, яка торгує примарними людьми... Згідно зі звітами The New York Times, розцінки на підробних осіб у Twitter на початку 2018-го становили 225 доларів за перші 25 000 фейкових підписників», — зазначає  Дж.Ланьє. А в О.Мороз є цікава ремарка обізнаної людини: «Волею історії ми стали основним полігоном для апробації ключових технологій і одним з лідерів з їх продукування для всього світу».

Нині вигадують не лише новини та їхніх персонажів, замінюють симулякром сам процес викриття: «Замовники самі породжують той негатив, який вивалили б на них конкуренти, але при цьому контролюють його градус і структуру».

З’являються нові професії на віртуальній ниві — «інформаційні повії», наприклад. Під солідну дезінформаційну атаку залучають «пул з п’яти-семи хороших лідерів громадської думки... від кількох десятків доларів до тисяч за один пост». Таке наше щоденне інформаційне меню. Попри те, що «від цих вірусів і дотепер немає щеплень і протоколів лікування».

Коли Оксана Мороз запідозрила щось недобре у змінах масової свідомости, — «я шукала підтвердження в існуючих дослідженнях і теоретичних знаннях із психології, медицини, соціології. Вивчала дослідження з поведінки індивідів, груп, роботи мозку і багато інших». Але наука відверто спізнювалася, бо «динаміка вірусів така велика, що соціологічні дані застарівають вже тоді, коли респондент відповідає на запитання анкети».

Відповіді чекали на неї в іншій царині — в літературі, котру Езра Павнд колись назвав «новинами, які залишаються новинами»: «Перечитуючи антиутопії Гакслі, Орвелла, Ренд, Бредбері, Замятіна і Бойє — я перечитувала книгу свого життєвого досвіду. Для тих, хто працював в індустрії вірусмейкерства, це не художні книги. Підручники, візії, практикуми — будь-що, тільки не вигадка».

Похмура магія цих антиутопій не в тому, що ірреальний світ можна побудувати, а в тому, що від такого хворого суспільства потім ніяк заховатися жодній здоровій людині.

«Навіть якщо ви вистоїте перед нищівним впливом вірусмейкерів, вам доведеться жити в суспільстві людей, які їм усіляко піддалися. Це співвідносно зі впливом кліматичних змін... Ми є те, чим є наше оточення... Питання інформаційної гігієни і питання глобального потепління однаково важливі. І там, і там особисте благополуччя залежить від колективного... Можна закритися, утекти з дивного, порожнього й токсичного світу, але рано чи пізно він наздожене і знищить. Така доля чекає на кожного, хто матиме свідомість... через 5-10 років».

Доля чекає, а ніхто не ворушиться; «територія диктатури авдиторії» ширшає, «свавілля алгоритмів і вседозволеність контенту» глибшає.

«Що більше я аналізувала і простежувала причинно-наслідкові зв’язки, то більше жахалася темпам, з якими ми котимося в орвеллівську реальність — стрімко і без гальм... Всі підстави говорити про першу інформаційну пандемію в історії людства. Пандемію, яку всі вважають за ліпше не помічати, не морочитися з розробкою ліків».

Хоч перший адекватний посібник з медіаграмотности з’явився у нас іще 2014-го (Сінді Шейбе, Фейз Рогоу. Медіаграмотність. Критичне мислення у мультимедійному світі. — К.: Центр вільної преси), нинішній показник ефективности просвітницьких програм з медіаграмотности жалюгідний: не більше 11% можуть розрізнити фейкову новину.

Про створення офісу інформаційного омбудсмана — лише балачки. Тож хто, як не я? — вирішує Оксана Мороз і восени минулого року випускає другу книжку: «Боротьба за правду. Як мій дядько переміг брехню» (К.: Yakaboo publishing). Це вже не так путівник апокаліпсисом, як порадник з інформаційної гігієни, додаток-практикум до «Нації овочів».

Правила гігієни назагал прості: мий руки, не тягни до рота невідомі гриби-ягоди, не плюй у колодязь. Але ж ми знаємо, що звичкою це стає лише через тривалий зовнішній примус. Педагогіка називається. Добре, коли вона має ігрову форму. Для свого дядька авторка обрала щось на кшталт Керролова «Задзеркалля»: «Що більше він намагався розібратися, то глибше провалювався в кролячу нору, створену маніпуляторами в цифровому світі». Але цей зворотний квест мав відчутну винагороду: «Це окреме задоволення — знайти такі маніпуляції».

Звісно, не без підказок. Як-от: «Щомісячно на утримання інформаційного телеканала витрачається від 300 000 доларів США. Через рекламу вони перекривають лише частину. Решта — це дотації власників... Математика олігархів щодо каналів така: популярними шоу і програмами вони нарощують хороший рейтинг каналу, а хороший рейтинг дає вплив (кількість людей, які постійно його дивляться)... На каналах 90% розважального контенту, а 10% такого, що впливає на думки. Олігарх може і не постійно задіювати ці 10%, але тоді, коли треба, він використовує канал на повну. І ми всі будемо жертвами».

Або так: «Створюють проблему, якусь ситуацію, спрямовану на те, щоб викликати серед населення таку реакцію, щоб воно само захотіло вжити заходів, які необхідні правлячим колам... Поступовість чи відтермінування виконання... Цей сценарій чітко простежується у «замиренні» ситуації на Донбасі».

Чи й отак: «Вибираючи між анонімними сторінками, ви вибираєте між конторами «імені Курченка», «імені Клименка», «імені Коломойського».  Причому всі три насправді імені ФСБ».

Нічого нового: знання — сила. І з-за лаштунків підбадьорює Джарон Ланьє: «Ігри мають перетворюватися на новий спосіб навчання, новий шлях обговорення складних питань» («10 причин видалити акаунт із соцмереж просто зараз». — Х.: Віват, 2020).