Шок теперішнього: поза минулим і без майбутнього?

Книжки «10 причин видалити акаунт із соцмереж просто зараз» Джарона Ланьє та «Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж» П.В.Сінґера й Е.Т.Брукінґа вийшли в Нью-Йорку 2018-го.

І майже водночас їх перекладено українською; «Війну лайків» — наприкінці 2019-го (Х.: Клуб сімейного дозвілля).

Коли першу можна означити як філософську есеїстику, то друга — соціологічне дослідження в екшн-форматі. Сінґер і Брукінґ, аналітики Білого дому та Пентагону, у передмові зазначають мету: «Ця книжка — спроба осмислити сейсмічний зсув».

Сейсмічний зсув за визначенням — це катастрофа. Катастрофа в тому, що соціальні мережі наділили свободою слова невігласів, збоченців та шахраїв. Вже утворилася, за означенням Сінґера і Брукінґа, «цифрова екосистема... переповнений мурашник покидьків та негідників».

Це набагато гірше за попередню кризу демократичної моделі — запровадження загального виборчого права. Ми ж пам’ятаємо, що саме народ проголосував за Гітлера? І за Путіна. Й за Зеленського.

Та коли перші двоє спиралися на класичну пропаганду, то останній переміг винятково за допомогою соцмереж з їх реплікацією бездумности, що перевершує пропагандистські потенції.

«Соцмережі — це найкращі засоби трансформувати переконання в реальність», — пишуть про пропаганду Сінґер і Брукінґ.

Кепсько, коли Юзік з «Кварталу» потрапляє до парламенту, та набагато гірше, коли ніяк довести, що він, м’яко кажучи, не дружить з головою, — і попри те залишається законодавцем, що визначає триб українського буття. Фейсбучному народові це невтямки, бо він перебуває в осерді «чуми дезінформації», котру сам же й спричинив.

Соціологи-аналітики Сінґер і Брукінґ значать: «Кожен має право на власну думку, але не на власні факти... Факт, зрештою, — це питання консенсусу. Заберіть консенсус, і факт перетвориться на погляд... Тривожний феномен: у соцмережах кожний має право на власні факти, але вкрай рідко формує свої думки... На 59% усіх посилань у соцмережах ніколи не клікає особа, яка їх поширює... Переконання, що стають вірусними, продукує хтось інший».

Звісно, «онлайн-натовп» не здатний продукувати смисли — лише поширювати наявні за ознакою свій/чужий. Наші автори висновують: «Соцмережами рухає гомофілія і їхня мета — підтверджувати, а не інформувати... Трамп сподобався ви­борцям тому, що в балакучому брудноротому войовничому мільярдері вони побачили троля, схожого на себе».

Як виглядає оцей «схожий на себе», що здобувся на право голосу? «Регулярні пости містять щось подібне до психіатричних даних... Колись кожне село мало свого дурника.

А тепер інтернет звів усіх разом... У 2000 році середня тривалість концентрації уваги користувача інтернету складала дванадцять секунд. До 2015-го вона зменшилася до восьми, що трохи менше за середню тривалість концентрації уваги золотої рибки». Навіть саму назву Twitter словники трактують так: «Короткий спалах непослідовної інформації» або «цвірінькання пташок». Гарний ідеал для наслідування, чи не так? І тут «алгоритми... це такий собі віртуальний еквівалент підливання олії у вогонь».

Із доскіпливістю науковців Сінґер і Брукінґ нотують: «Люди використовували соціальні мережі для чогось нового — спільного переживання події в режимі реального часу» — головне, «щоб поскаржитися». «Величезна кількість користувачів, які потерпали від гормональних змін та надуманих драм, перетворювала інтернет на порохову діжку. Бракувало лише іскри».

Направду, іскри не бракувало — як і новітніх, не скутих жодними запобіжниками Неронів. Ті, що дивилися блискучий британський політичний трилер «Брекзит» (2019) з Бенедиктом Камбербетчем у ролі головного маніпулятора, мали би розуміти, про що йдеться. Американські дослідники коментують статистикою: «Пробрекзитські боти переважали роботизованих противників виходу в пропорції п’ять до одного... За великою армією ботів стояла химерна суміш працівників штабу, щирих прихильників і тих, хто просто хотів побачити світ у вогні».

Далі наші автори пишуть про «інфікування простору» у перебігу американських виборів: «Під час післявиборчих опитувань близько половини виборців Трампа були переконані, що штаб Клінтон справді причетний до педофілії, торгівлі людьми та ганебних сатанинських ритуалів... Дослідники виявили, що фейкові історії поширюють приблизно вшестеро швидше, ніж справжні. Обман розносять набагато далі, швидше, глибше та ширше, ніж правду в усіх категоріях інформації... Під час завершальних трьох місяців виборів-2016 у Facebook поширювали більше фейкових політичних заголовків, аніж справжніх».

«Війна лайків» фіксує: «маніпуляції сягнули промислових масштабів» і набули динаміки «цифрових пожеж». Найгірша характеристика процесу — «хоча правда сьогодні доступна ширше, ніж будь-коли раніше, вона може бути похована в морі лайків та брехні... З погляду вірусности, фейкові голоси набагато перевершують повідомлення про свою фейковість».

Отже, майже всі шлюзи брехні відкрито. Соцмережі добивають останнє джерело адекватної інформації — журналістику. «Facebook поглинає гроші, які колись призначалися традиційним ЗМІ... Сайти також змушені грати за його правилами, щоб алгоритми й публіка любили їх», — пише Ланьє.

Прогностика Сінґера і Брукінґа ще похмуріша: «Межа між спостерігачем та учасником безповоротно зникає... Соцмережі стерли відмінности між громадянином, журналістом, активістом і бійцем опору». Це означає тотальне відкидання професіоналізму, самої потреби вивчати минуле задля результативного планування майбутнього. Уже побутує філософський термін «презентизм»: «Минулого й майбутнього немає, натомість є неосяжне тепер... Серйозні роздуми про минуле блякнуть перед нагальністю поточного моменту; серйозні планування майбутнього ламає нескінченне відволікання... Шок теперішнього».

Джарон Ланьє переконаний, що «для виживання вкрай важливо мати форми масової інформації, що пропагують істину». Коли цього немає, «чимало людей вірять нісенітницям і не платять за це власним життям. Принаймні поки що».

Оце поблажливе «поки що» соціологічно спростовують автори «Війни лайків»: «Через бандитизм у 2017-му в Чикаго загинуло більше людей, ніж у всіх силах спеціальних операцій США протягом десяти років бойових дій в Іраку, а потім і в Сирії. І центром цієї ворожнечі були соцмережі... Більшість гангстерських перестрілок пов’язані з особистою помстою через образи у соцмережах... 80% бійок спровоковані онлайн». Тобто, ми спостерігаємо «суміш смертельно серйозного конфлікту та химерної цифрової легковажности».

Більш за те: «новий різновид зв’язку перетворився на новий різновид війни» — і це неспростовно ілюструє постання Ісламської Держави, першої ж її публічної акції — захоплення Мосула, другого за значенням міста Іраку на 1,8 млн мешканців: «Гештег #AllEyesOnISIS (всі очі на ІДІЛ) набув сили невидимого артилерійського обстрілу, а тисячі повідомлень вихором мчали попереду реальної сили. Їхня детонація сіяла терор, розкол та дезертирство».

Загін фундаменталістів скидався на банду Скаженого Макса на розбитих автівках. Та вони «організували військовий наступ як вірусну маркетингову кампанію». Й оскільки масово продуковані ними в інтернеті «відео та зображення швидші, ніж правда» — «майже півмільйона цивільних утекли, коли сили загарбників у складі 1500 бойовиків нарешті дістались околиць».

Пізніше фанатики знову шокували світ: «Запропонуйте спосіб убити мерзенного йорданця» — попросили пов’язані з ІДІЛ акаунти прихильників після захоплення йорданського бойового льотчика. Його спалили живцем». Утім шок виглядав дещо нещирим, бо ще 2016-го про подібну можливість попереджав один з епізодів серіалу «Чорне дзеркало». Тоді ніхто серйозно не зреагував, а іділівці просто втілили його.

Як приклад реалізації руйнівних потенцій соцмереж у книжці «Війна лайків» фігурує й Україна: «Росіяни починали свої набіги онлайн, розпалюючи заворушення... Після кількох тижнів онлайн-підбурювань Україну втягли у війну». 

Проте Україна для авторів є лише принагідним прикладом. Натомість Росія — центральний персонаж: «Скрізь, де тлів внутрішній розкол, його здалеку підтримували російські пропагандисти».

І нагадано призабуті вже через «шок теперішнього» референдум у Шотландії, Брекзит, Каталонію. Сінґер і Брукінґ нагадують інформацію, котра промайнула непоміченою для українців: «Президент Росії Владімір Путін підписав документ із закликом до досвідчених китайських цензорів проінструктувати російських інженерів щодо створення передових механізмів веб-контролю». Що ж це за унікальний китайський досвід?

«У 1998-му Китай офіційно запустив проєкт «Золотий щит»... створення ключових компонентів цього внутрішнього інтернету доручили американським компаніям (Sun Microsystems та Cisco), які привнесли досвід побудови замкнених мереж для великих підприємств...

Пошук у павутині не знайде заборонених результатів — повідомлення із забороненими словами просто не дійдуть до адресата... Були видалені мільярди старих постів, які стосувалися будь-чого з минулого, що не відповідало «гармонійній» історії режиму. Через видалення близько 300 «небезпечних» слів та фраз були стерті найважливіші події, як-от протести на площі Тяньаньмень 1989 року... У результаті постала колективна амнезія: ціле покоління не знає про ключові моменти минулого й не зможе знайти додаткову інформацію, якщо колись і дізнається про приховане».

Водночас китайцям не дозволяють видаляти свої акаунти, через що соцмережі там цілком перетворюються на описані Орвеллом «теле­крани» з роману «1984». Плюс запровадження «пересувних контрольних пунктів, що перевіряють телефони людей на наявність контролюючих додатків». Не кажучи вже про те, що законодавчо закріплено кримінальну відповідальність учасників чатів «не лише за власні висловлювання, а й за слова всіх членів групи».

Пікантність ситуації з соц­мережами в тому, що їхні керівники цілком усвідомлюють свою відповідальність за надмірний проєктний кібер­утопізм. Вони неодноразово  опосередковано підтвердили, що «інженери, що розробляють соцмережі, умисно проєктують платформи так, щоб викликати звикання».

Але тримаються облудної лексики: «Термін «залученість»... лише приховує, яку безглузду машину ми збудували. Слід уживати терміни «залежність» та «модифікація поведінки»... Так звані рекламники можуть бути прихованими збоченцями, котрі прагнуть піді­рвати демократію. Особисто мені подобається називати цей клас маніпуляторами... Те, що починалося як реклама, трансформувалося у щось на взір орендованих імперій біхевіористської зміни поведінки», — така точка зору Ланьє.

Сінґер і Брукінґ конкретніші, коли говорять про «монетизацію кліків та поширень, відомих як «економіка уваги»... Увага — найцінніша інтернет-валюта». І тому «команда модерації контенту просто не могла дати раду перетворенню сервісу на зброю. На це бракувало ресурсів. Кожна людиногодина, витрачена на контроль мережі, забирала час на розвиток інвестиційної цінности. А яка ж справжня мета компанії: боротьба проти пропаганди чи за прибутковість?» Звідси й «кодекс мовчання, що пронизує її /соцмереж/ культуру».

«Інженери Кремнієвої долини неочікувано перетворилися на торговців владою», — роблять політологічний висновок аналітики.

А це — «проблема покладання серйозної політичної відповідальности міжнародного масштабу на безтурботних інженерів, які не цікавляться політикою».

Батьки-засновники соцмереж не були готові до такого розвитку подій. Але попри аргументовані викриття «сповідують інклюзивність, навіть коли дають прихисток найсуперечливішим силам світу».

Тут досить згадати Росію та ІДІЛ. Світова безпека нині — у критичному обмеженні такої інклюзивности. Свобода слова — це не свобода пропаганди. І не свобода мільярдів дурнів на вільне поширення маячні.

Бо — «лише Бог знає, що вони зроблять з мізками наших дітей» («Війна лайків»).