Після друку книжки «Любов і муки Магди Хоманн» у 2014 році відразу стало зрозуміло, що це кінематографічна історія.
Щоправда, якби не відновила Україна незалежнiсть, взагалі її б ніхто не розкопав. Бо відправлені в ГУЛАГ у СРСР, частиною якого змусили стати Україну, були приречені на осуд і забуття.
А ідеологічна «залізна завіса», яка пильнувала всі переміщення радянських людей, якби навіть вдалося бувати за кордоном, не дала би змоги сконтактувати родичу німкені, яка опинилася спочатку на українському Поділлі, бо щиро і безоглядно закохалася, з її тут нащадками.
Магда з багатодітної сім’ї, якій доводилося для заробітку працювати в заможніших німців, у господарів познайомилася ще з одним їхнім робітником — Олексієм, який під час Першої світової війни опинився в німецькому полоні.
Молоді люди говорили різними мовами, утім для почуттів це не головне. Магда завагітніла. Для її батька неприйнятним було мати внука від ще недавно ворога — усіх тоді називали «росіянами», бо воювала Російська імперія, до якої ще раніше силоміць була приєднана Україна.
Сім’я відреклася від Магди, і без єдиного документа молода фрау з коханим залишила Німеччину. Олексій змальовував чудове Поділля, однак у «раю» невеликої української хатини довелося жити молодому подружжю разом з iще двома сім’ями і дуже тяжко працювати.
У селі Каришків, нині це Вінниччина, Магда народила двох синів, про що написала у 1924 році братові Густаву в Німеччину короткого листа. Пережила Голодомор і смерть чоловіка.
А потім Друга світова. Сини-соколи Магди та її брати — по різні лінії фронту. Під час окупації її відшукав брат, з яким трохи підтримувала зв’язки, і пропонував повернутися до Німеччини. Магда відмовилася.
Якби погодилася — це був би вирок її хлопцям, які воювали в Радянській армії. А фактично відразу після звільнення звинуватили у зв’язках із ворогом власне Магду, хтось написав донос про візит до неї брата... Донині не вдалося встановити, де і як закінчився життєвий шлях жінки в таборах ГУЛАГу.
Цю історію дослідили двоюрідний онук Магди Петер Хоманн, в якого було з 1968 року її листування з братом Густавом, та Сергій Сай-Боднар, правнук жінки. Вперше 1993-го на Вінниччину прийшов лист від Петера Хоманна. Майже півстоліття до того рідні люди з Німеччини та України не спілкувалися.
«Кращого способу увіковічнити пам’ять стражденної німкені, прабабусі Магди Хоманн, котру радянські енкавеесiвцi безслідно запроторили в ГУЛАГівські табори і там знищили, не придумати. 100 років тому вона повірила своєму коханому — колишньому військовополоненому Олексі Кучинському і повірила в Україну. Натомість залишилась викресленою з сімейної пам’яті матері, сестри і братів, окрім одного, та пущеною за вітром розкуркулення, голодомору, сталінських репресій... Історія Магди — віддзеркалення долі всієї тогочасної України», — розмірковує журналіст Сергій Сай-Боднар після допрем’єрного показу 20 червня в рідному селі Каришків Барського району Вінницької області художньо-документального фільму «Магда».
Особливий кінопоказ став реальністю тому, що вдалося об’єднати потреби каришківського клубу та можливості новоутвореної Копайгородської ОТГ, особисто її голови Людмили Василівни Кушнір. До організації долучилися також староста села Р. С. Посполітак, завідувачка місцевим Будинком культури та його художній керівник Галина й Анатолій Перебейніси.
Режисер фільму Денис Соболєв, продюсер Дмитро Кравченко. Сергій Сай-Боднар у кінцевому варіанті став автором трітменту (опису головних епізодів). У ролі Олексія Кульчицького — актор Київського Молодого театру Олег Москаленко. Магду зіграла Дарія Творонович, актриса Нового театру на Печерську.
У фільмі розповідають про події від 1891 року і до 2014. Оповіді часто подаються від першої особи: то Густава, то Петера. Стрічку знімали, зокрема, у Пирогові поблизу Києва і в Переяславі. Через долі німкені Магди Хоманн й українця Олексія Кульчицького показано значно більше, аніж взаємини двох.
Зображений у фільмі як тло до історії кохання контраст понять бідності і нестатків у Німеччині та Україні настільки разючий, що дає розуміння, куди совєти довели, — навіть тим, хто мало задумується про жахливі події в історії України.
Нагадаємо, наприкінці 2020 року в Києві, у приміщенні Укрінформу показували історично-документальну фотовиставку «Біль нащадків», присвячену 100-річчю трагедії одного кохання. Презентували її Центр німецької культури «Видерштраль» спільно з громадською організацією «Лейпцизький дім».