Книга життя й людського горя: письменниця Людмила Житня показала Чорнобильську трагедію очима жінок

Чорнобиль не має минулого часу. Хоча від дня найбільшої техногенної катастрофи в історії людства — аварії на Чорнобильській атомній електростанції — й минуло 35 років. 

Ця екологічна катастрофа планетарного масштабу змінила життя десятків тисяч людей в Україні та в сусідніх країнах. Хіба таке можна забути?

Книга «Чорнобиль — очима жінок» Людмили Житньої, яка цьогоріч була номінована на Шевченківську премію, повертає нас до подій 35-річної давнини.

У ній — сповіді жінок-ліквідаторів та евакуйованих, доля яких безпосередньо перетнулася із вселенською атомною катастрофою.

За фахом пані Людмила — медик. Працюючи лікарем-гінекологом в Київському міському центрi радіаційного захисту населення, вона спілкувалася з пацієнтками, їхні трагічні розповіді занотовувала та впорядковувала.

Адже Бог наділив пані Людмилу не тільки лікарським талантом, а й письменницьким. Вона — член Національної спілки письменників України, лауреат літературно-мистецької премії ім. Олександра Білаша.

Людмила Миколаївна — неймовірно щедрої душі людина, як лікар — великий фахі­вець своєї справи. Жінки, які приходили до неї зі своїми проблемами зі здоров’ям, часто виливали й душу. Їм і досі болить пережите, болить той вимушений виїзд із 30-кілометрової зони...

Під час нещодавньої презентації в приміщенні Спілки письменників відбулося обговорення книги письменниками Володимиром Петруком, Григорієм Кримчуком, Наталкою Дзюбенко-Мейс, Михайлом Сидоржевським, Валентиною Козак.

Завітали героїні фоліянту — дружини учасників ліквідації катастрофи на ЧАЕС. Вони крізь сльози спогадів дякували письменниці за важку роботу над книгою і сказали, що в цьому великому документальному дослідженні зафіксована правда про Чорнобильську трагедію і тих, кого вже з нами немає...

Жінки — берегині

За три роки пані Людмила написала книгу життя, книгу людського горя.

«Я почала працювати над своєю книгою ще в 2016 році, — розповідає пані Людмила. — Та за відсутністю коштів вона побачила світ тільки в 2020 році.

Моя праця — інформаційне джерело про вселенську атомну катастрофу XX століття та попередження світу про небезпеку, що несе в собі атом, який вийшов із-під контролю не тільки для нинішнього покоління, а й для нащадків. Чорнобильська катастрофа фундаментально відрізняється від усіх інших катастроф, бо майбутнє там стало неможливим на невизначений час.

У моїй книзі ексклюзивні інтерв’ю із перших вуст очевидців, жінок-берегинь, які вистояли разом із своїми чоловіками, і їм є про що розповісти! Підуть із життя люди, а їхні спогади залишаться для майбутніх поколінь, як попередження».

Крім свідчень та коментарів очевидців аварії, книга ґрунтується на документальних літературних джерелах, періодичній пресі, архівних матеріалах, які за Союзу були засекречені.

«У представленій книзі не тільки спогади жінок, а й мої роздуми. Там і поезія відомих і невідомих авторів, яка кричить через сторінки адміністративних звернень, наказів, через сторінки роздумів моєї зболеної душі», — додає авторка.

«Я бачила, як плаче корова, й теж із нею плакала»

Пані Людмила згадує Олену Авраменко, якій у 1986 році було всього дев’ять років.

«Переді мною сиділа молоденька жіночка, станом здоров’я якої я була занепокоєна. Детально вивчаючи її амбулаторну картку, я звернула увагу на відмітку «ЛІКВІДАТОР»... Здивовано і вражено, запитала: «Вибачте, це не помилка? Ви ж були зовсім маленька?!» «Так. Я маю посвідчення «Ліквідатор», — відказує», — пише авторка у своїй книзі.

Слово за слово — і жінка розговорилася.

«Ми корінні жителі села Розсохи, — почала розповідь Олена. — Там проживали наші діди-прадіди. До 1986 року із рідних залишилися тільки бабуся, мама і моя сестричка Наталочка, якій тоді було 12 років. Наше село таке гарне! То наш Всесвіт. Бабуня жила у приватному будиночку, а ми отримали хорошу 3-кімнатну квартиру в колгоспному будинку. Квартира була така світла, гарно обставлена. Наша мама багато працювала і дуже для нас старалася. Із татом вона була розлучена, тому ми з сестрою, хоч ще й маленькі, багато їй допомагали.

Мама була передовою дояркою у колгоспі. Я в свої дев’ять років уже вміла доїти корів.

Ту останню весну в рідному селі ніколи не забуду. Вона буяла ранньою зеленню і свіжістю. Майже повністю засаджені городи, і вже дещо посходило. Пам’ятаю ранок 26 квітня 1986 року, коли з бабусею вийшли на подвір’я і побачили, що молоденькі листочки на деревах скрутилися, почорніли. Бабуня була здивована, ніколи такого у природі не бачила, не пам’ятає за все своє життя! Що могло статися?

Це була субота, і ми пішли до школи. Діти зі школи-інтернату роз’їхалися на вихідні дні по домівках (вони вже ніколи в школу не повернулися). А нас, школярів, починаючи з третіх класів, відправили вантажити пісок. Слухи до Розсохи вже дійшли про те, що на Чорнобильській атомній сталася аварія. У відділі зв’язку всі телефонні розмови присікалися. Але в селі жили люди, що працювали на атомній, тому «...земля слухами повнилася».

На завантаженні піску працювали і дорослі, і діти. Жінки працювали, а коли потрібно було доїти корів, бігли на ферму. А ми, діти, майже з ранку до вечора були на завантаженні, і так три дні (26, 27, 28 квітня). Старшокласники та дорослі насипали пісок в мішки, а ми, малі, мішки тримали.

Мішки вантажили у причепи та машини, потім везли до літаків, які скидали цей вантаж у палаючий реактор. Машини знову від забруднених літаків поверталися до нас. Це ми вже тепер розуміємо, що відбувалося, а тоді не тільки діти, а й дорослі не відали про те, що творилося. Кого тепер можна звинувачувати в тому безглуздому дійстві? Я не буду називати ні прізвище директора школи, ні голови колгоспу. Вони, мабуть, і самі не розуміли, що роблять...

...Евакуація села розпочалася 7 травня. Сумно було дивитися, коли забирали у дворах худобу, корівок. Корівка — то в селі для людей «годувальниця», вона як член родини. Я бачила, як плаче корова, й теж із нею плакала, обнімаючи її!.. Здається, ці істоти відчували, що їх чекає! Вони плакали, як люди... А як плакала мама, коли з ферми забирали корів!...

Ми з сестричкою дуже плакали, коли нам довелося розлучитися з нашими песиками Босим та Байкалом. Босий у нас був собака-пастух. Великий, красивий, розумний. Коли нам доводилося пасти сільську череду (в селах це робили по черзі), ми завжди брали з собою Босого. З ним не страшно, з ним надійно.

Собак у селі відстрілювали. Їх убивали вже тоді, коли ми виїхали. Ми своїх відпустили з прив’язі. (Але ж собаці властиво стерегти свій двір, чекаючи господаря.) Я й досі вірю в те, що їм вдалося втекти...

Переселили нас у село Колонщина, Макарівського району, що на лівому березі річки Бучанки. Там будівельники з Херсонщини для нас будували будиночки. Побудували там гарну двоповерхову школу. Все ніби добре, але не вписувалися ми, чужинці, в той край. Між еваку­йованими і місцевими дітьми велися не на жарт війни.

Дорослим людям, особливо літнім, тяжко доводилося призвичаюватися у чужих краях. Якщо наші старі люди помирали, то заповідали, щоб поховали їх на кладовищі у Розсосі, там, де лежать їхні предки. Моя бабуня померла у 2013 році. Ми її похоронили там! Останні роки вона тільки і говорила про те, щоб її поховали на рідній землі. Здається, вона чекала того повернення в рідний край хоч таким чином. Ми щороку їздимо туди на поминальні дні. Збираємося всім селом (хто ще залишився живим), там наплачуться люди та й повертаються у Колонщину.

Розповідаючи вам цю історію, відчула себе беззахисною дев’ятирічною дівчинкою, яка з вузликом своїх дорогих речей на колінах назавжди покидала рідний край, у якому закінчилося дитинство. Тоді воно і закінчилося, бо потім ми надто швидко стали дорослими»...

Книжка була номінована на Шевченківську премію.

«У тих калюжах, у піні гралися діти»

Людмила Пономарьова та її чоловік Володимир обоє працювали на Чорнобильській АЕС. Чоловік — в експлуатаційному відділі, вона — в будівельному.

«У Прип’яті ми отримали квартиру, — згадує жінка. — У нас підростав син Сергій. Все нам подобалося. Особливо місто, в якому було стільки троянд, що, здавалося, воно в них потопало. Та й дійсно, місто Прип’ять було першим у Союзі за кількістю троянд на душу населення. Троянди завозили з Прибалтики. Кращі сорти.

Ніч iз 25 на 26 квітня. То була ніч, що змінила наші долі і наше бачення світу. Мій чоловік працював тоді на четвертому енергоблоці у зміні з 16.00 до 1.00. Був начальником зміни у приміщенні лабораторії, де містилася централізована система контролю за енергоблоком «СКАЛА» (могутній розрахунковий комплекс). Крім вимірних параметрів, система давала і розрахункові параметри. Все це записувалося на інформаційну плівку, при розшифровці якої відбувалися збір і обробка даних технічних параметрів енергоблоку.

Аварія сталася на перетині змін. Мій чоловік уже вийшов із лабораторії, але ще не полишив станцію. Коли стався вибух, він повернувся туди, щоб забрати плівку з записами, на якій була зафіксована вся інформація. Отримавши високу дозу опромінення, відмовився від госпіталізації і приїхав додому. Був дуже блідий, надто збуджений. Його нудило. Привіз йодисті таблетки, змусив нас із сином випити і сказав: «Терміново потрібно вивозити дитину». Зателефонував брату в Київ, щоб той приїхав і нас забрав. А сам знову повернувся на роботу.

Брат прибув, але ми не встигли ви­їхати. Дороги вже перекрили, зв’язку не було. Виїхали ми до Києва разом з усіма, коли оголосили евакуацію. День спекотний, в автобусі було душно. Вікна відчинені.
Коли згадую суботу 26 квітня і ранок 27 квітня, мені стає не по собі... Мили вулиці, піднімалася піна. У тих калюжах, у піні гралися діти... Що сьогодні з ними, з тими дітками? Біль крає душу.

Мій чоловік дуже хворів, але продовжував працювати на Чорнобильській АЕС. У 1988 році під час відпустки він поїхав до батьків в Уфу. Там у нього різко погіршився стан здоров’я, і його забрали «по швидкій». Причина оперативного втручання — розрив нижньої третини стравоходу.

Хірург після операції сказав: «Я такого у своєму житті не бачив. Зашиваю стравохід, а тканини розповзаються...». За життя мого чоловіка боролися всі. Лікарі весь час були на телефонному зв’язку з Московською клінічною лікарнею, що опікувалася чорнобильцями. Мій чоловік помер у реанімації через два тижні. Був йому лише 41 рік. Там, в Уфі, на батьківщині, його і поховали. Наш син пережив тоді велике по­трясіння... Тепер проживає з сім’єю у Мюнхені. Має двоє діток. Я часто у них буваю. Вони — моя радість, моя втіха».

Ці розповіді дійсно зачіпають за живе. Ніби й сам відчуваєш біль, який вразив душі цих жінок 35 років тому й не відпускає донині. Біль, який не має терміну давності. Не дивно, що Людмила Житня захотіла поділитися почутим від своїх пацієнток.

«Мої співавтори допомагали мені, чим могли: приносили фотографії, газети тих часів, книги, — каже письменниця. — Я постаралася відтворити хронологію подій у скороченому, але доступному ви­гляді для тих, хто колись, нічого не знаючи про Чорнобиль, прочитає ці сторінки і дещо зрозуміє. Бо тема Чорнобильської катастрофи буде актуальна доти, доки існуватиме пам’ять про неї».