Доброволець і музикант Михайло Адамчак: «Аркан» — це та сила, що загартовує бойовий дух українців»

Михайло Адамчак — музикант, фронтмен гурту «КораЛЛі», автор культурно-мистецьких ініціатив.

А ще — доброволець батальйону «Госпітальєри» у складі Української добровольчої армії (позивний «Лемко»).

Як водій-парамедик об’їздив за три роки безліч фронтових доріг і врятував чимало життів бійців.

Мишко — натура дуже цілісна, і будь-яка з культурних тем, якими живе суспіль­ство, вкладається у неї, неначе візерунок у вишиванку.

До того ж у митця багато новаторських ідей, які він завжди втілює.

Від рекорду з трембітання — до відродження лемківських казок

— Михайле, я знаю, що вашому гурту «КораЛЛі» в цьому році виповнилося п’ятнадцять років. І це «Карпатські Алігатори», тверді карпатці, чоловіки з жорстким характером.

— Кожен з нас — це особистість, попри те, що у нас є спільна ідея та мета, ми в певних ситуаціях можемо бути жорсткі, в певних ситуаціях можемо бути м’якіші, і це, я вважаю, нормально для будь-якої людини. Але карпатський дух — міцний, невгамовний і він нас тримає вкупі.

— Я читала у соцмережах про ваш новий мотопроєкт, який успішно пройшов конкурс в Українському культурному фонді. Що це має бути?

— Я маю один задум і вирішив його втілити у досить великий проєкт. І ми зараз ведемо про це перемовини з Українським культурним фондом, хочу дочекатися, поки ми все це затвердимо, підпишемо договори, тоді я зможу про це більше розповісти. А якщо коротко — зірки, які їздять на мотоциклах, будуть залучені до проєкту і розповідатимуть про свої улюблені маршрути в Україні.

— А як щодо вашого проєкту щодо лемківських казок?

— Проєкт у задумі. Ми теж його планували на конкурс від УКФ, він посів високе місце в рейтингу, та поки незрозуміло, чи достатньо високе, щоб бути підтриманим, проте це близька мені тема, і чи з підтримкою, чи без підтримки я її реалізовуватиму.

— Ви знаєте лемківські казки з дитинства?

— Так, бабуся мені розповідала такі казки неодноразово. Але водночас скажу, що вони не є дуже поширеними, вони не мають такого масового явища, як українські казки чи гуцульські казки, і їх люди мало знають, на відміну від, наприклад, лемківських пісень, які дуже люблять в усьому світі і які залюбки виконують відомі різножанрові артисти. Люди дуже люблять лемківські пісні за мелодику, а от саме лемківські казки не отримали цього поширення, і я це хочу виправити.

— А яким чином ви хочете їх поширювати? Це можуть бути казки на дисках?

— Після запису, відповідної обробки, не виключено, що ми видамо казки на дисках, але як мінімум вони будуть у доступі у соцмережах, на ютубі, на музичних платформах, щоб кожен охочий міг послухати, міг набутися цього лемківського духу.

Та найперше — треба зберегти сам лемківський діалект. Він унікальний — не схожий ні на гуцульський, ні на бойківський, ні на буковинський, і саме зберегти його я хочу за допомогою корінних жителів, які були свого часу виселені з території сучасної Польщі, — а це була територія України, Лемківщина, — проте не втратили свою говірку, традиції. Ну і, власне, за допомогою цих людей я хочу зафіксувати і зберегти для нащадків цю унікальну лемківську мову.

— У 2019 році ви організували рекорд iз трембітання — 146 трембіт і карпатських рогів одночасно вийшли у Карпатах на святкову ходу. Щось подібне ви ще плануєте?

— Ідей і планів є багато, проте зараз дуже суттєво вносить корективи карантин та локдаун, тому кожного разу мусимо відштовхуватися від сьогоднішніх умов з проведення масових заходів.

«Аркан» — це бойовий танець, це зміст нашої боротьби

— Виставу «Голоси» з виконуваним вами «Арканом» глядач теж вперше побачив у 2019 році?

— Так, але зараз ми працюємо над її перезбіркою, для того, щоб вона могла в умовах карантину теж жити і виконувати свою функцію — відкривати для звичайних людей тему війни, ця тема має бути осмислена, не треба боятись про неї говорити, і, власне, «Голоси» те й роблять.

— Там задіяні тільки ветерани та бійці?

— Так, чинні та колишні військовослужбовці. Кожен з учасників вистави розповідає свою унікальну особисту документальну історію, яку він пройшов на фронті, і таким чином ми намагаємось донести до людей інформацію, що про це треба говорити, що з ветеранами потрібно працювати, працювати для того, щоб і ветерани, військовослужбовці після демобілізації могли знайти себе повноцінно у суспільстві.

— Бойова пісня «КораЛЛі» «З золотим левиком на рукаві» стала гімном бригади морських піхотинців...

— Так, командування 128-ї бригади звернулося до нас з проханням надати пісню для використання у якості гімну морських піхотинців, і ми, звісно, охоче це зробили, нам приємно, що пісня виконує покладені на неї функції, піднімає бойовий дух.

— Я знову бачила в фейсбуці сюжет про те, як ви грали «Аркан» на фронті, ви грали «Аркан» з НАОНІ-оркестром і грали «Аркан» у «Голосах». Скажіть, будь ласка, що означає ця музика?

— Для мене «Аркан» — це бойовий мотив, це зміст нашої боротьби. А загалом за історією, за традицією, після виконання танцю «Аркан» молодий хлопець отримував право носити бартку, підперезуватися чересом, тобто він ставав потенційним опришком, — це був фактично головний обряд посвячення молодого гуцульського хлопця у парубки, в легіні, а згодом і в опришки. Тобто цей мотив, який зберігає в собі потужну силу опришків, зараз піднімає і загартовує бойовий дух українців.

Вірю в те, що в тому числі з допомогою цього переможного бойового танцю ми здолаємо нашого ворога — Росію — і назавжди відіб’ємо йому охоту до будь-яких спроб вдертися на нашу територію і загарбати нас.

Вишиванки як фронтові долі

— Згадала про випадок, що був у вашій практиці військового водія-парамедика, коли поранений боєць просив не розрізати на ньому вишивану сорочку...

— Це було ще у 2015 році, коли ми везли бійця з пораненням до госпіталю. Зазвичай медики одразу розрізають одяг, щоб не втратити дорогоцінний час на порятунок. Але на ньому була вишиванка, і він просив її не розрізати, оскільки сорочку вишивала його мати. І він вижив.

— У вашому екіпажі всі бійці були довезені живими до госпіталю.

— У нас усі, але насправді я не вважаю це чітким показником, що ми класно працюємо, а хтось, можливо, гірше. Бо бувало таке, що хтось із бійців на другий-третій день або й через тиждень помирав від важкості травм.

Непоодинокі випадки, коли бійці навіть не дочекалися, поки до них перша домедична допомога надійде. Бувають дуже різні ситуації. Чи виживе боєць, залежить від важкості травми, від відстані до найближчого госпіталю, від професійності медиків і людей, які надають першу домедичну допомогу, від дороги, тому що під час транспортування дуже часто по поганих дорогах бійцеві може стати ще гірше.

Це має бути бережна евакуація — не максимально тиснучи на газ, а дуже плавно їхати. Та, звичайно, якщо це зона первинної евакуації, територія, де обстріли, треба швидко звідти виїхати, але далі — бережна евакуація...

— Нагадайте, будь ласка, як ви потрапили на фронт.

— Це сталося на початку 2015 року. Я і раніше шукав нагоди потрапити на фронт, з тим, що я можу допомогти, як можу посприяти нашому війську, бійцям, добровольцям. Мені розповіли про потребу відтранспортувати автомобіль для бійців, я згодився, і вже далі там і залишився.

— І скільки ви років там пробули?

— Загалом активно три роки, але ми з побратимами добровольці, тобто при загостренні ситуації кожен iз нас готовий зібрати все необхідне і вирушити на допомогу своїй країні.

Зараз мій фронт — музичний. Я поміняв умовно військову форму на сопілку і на музичну арену, і працюю на цьому напрямку, який є не менш важливим, оскільки дуже велика частина того, чому на сході відбуваються бойові дії, це неосвіченість людей і той фактор, що культурі протягом багатьох десятиліть не приділяли належної уваги.

— Ваша місія як музиканта — робити наш народ культурно освіченішим?

— Так, це важливо. Це важливо за будь-яких часів.

Як привернути увагу до сопілки на всіх континентах

— У вас була присвята Небесній Сотні, ви «Плине кача» виконували з цимбалістом НАОНІ-оркестру Андрієм Войчуком — це було 20 лютого цього року. І це було вночі.

— Це була наша власна музично-емоційна рефлексія на композицію «Плине кача», на яку й зняли відео. Метою втілення даної композиції є не забути, не згубити пам’ять про Небесну Сотню.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу ініціативу Рок Сопілкар і про відповідний канал.

— Цим проєктом я хочу привернути увагу до такого яскравого інструмента, як українська сопілка, і показати, що вона дає дуже класні можливості, щоб зіграти фактично будь-які мотиви, будь-які мелодії, і українські, і світові.

І для того, щоб умовно зробити її не такою, яка відходить десь від нас, а так само, як у нас із трембітами та з іншими інструментами, зробити ці інструменти популярними або як мінімум відомими. Бо зрозуміло, що зараз етно- і фольк­музику витісняють інші стилі, більш поширені, проте я впевнений, що, грамотно вплітаючи свої рідні мотиви у будь-яку музику, саме там отримаємо достойний результат і збереження своєї історії, збереження своїх мотивів та передамо їх своїм нащадкам.

— Я дивилася ваш виступ з «Арканом» у проєкті Рок Сопілкар на Ніагарі і в африканській пустелі.

— Сопілка насправді звучала вже як мінімум на чотирьох континентах зі мною. І я вірю, що її почує ще решта світу.

— Ви зараз навчаєте людей грати на сопілці в музичному просторі СПІВ.

— Учні завзяті, у них усе виходить, і результат iз кожним нашим заняттям покращується і покращується. Це приємно спостерігати.

— А що для вас гори? Скільки разів на рік вам потрібно побувати в горах, щоб надихнутися «місцем сили»?

— Гір забагато не буває. Тому будь-яка поїздка туди, чи навіть заскочити на пару годин, так само, як і на декілька днів, це завжди надих, це завжди якісь ідеї, завжди хороший настрій і взагалі здоровий спосіб життя, тобто ти не сидиш там склавши руки, а ходиш, підкорюєш вершини, малі, більші...

—У вас є взагалі вільний час?

— Звичайно, є, тому що ти не будеш весь час в роботі, будь-яка людина повинна мати час для підтримання власного балансу сил і для власної гармонії, як для роботи, для активної діяльності, так і для відпочинку, інколи активного, інколи пасивного, по-різному. Банально подивитись цікавий фільм — це теж час на себе.

— Ви підписали петицію щодо присвоєння Євгену Коновальцю звання Героя України.

— Я вважаю, що кожна свідома людина має, по-перше, вчити свою історію, намагатися копнути, щоб докопатися до істини в історії, яка було неодноразово перекручена. Тож, вивчаючи історію, ми маємо робити кроки для того, щоб надавати нашим героям шану і те місце в Пантеоні слави українства, на яке вони заслуговують. Саме тому я і підтримав цю ініціативу.