І відверті «ляпи»: чому в «колотнечу біля підніжжя Шевченкової гори» потрапила книжка літературознавця Станіслава Росовецького

Так уже склалося, що і в природі, і в людській цивілізації є просто авторитети, а є й святині.

Світил і планет у небесах мільйони чи й мільярди, але Сонце серед них є саме святинею. Бо завдяки йому існує все живе на нашій планеті.

Хоча астрономи й одвічно шукають на ньому плям, а часом і спекулюють щодо визначення впливу на них космічних променів, але про святість його не забувають. Хоча йому самому від того, як кажуть, ні холодно ні жарко.

Відшукування деталей у біографічних фактах

Тарас Шевченко, хоч би що про нього писали любителі всіляких «суничок», для українців був і залишиться святинею.

Це помітили вже його сучасники, і не тільки такі високочолі, як Квітка-Основ’яненко, Микола Чернишевський чи Пантелеймон Куліш, а й так званий найпростіший люд.

Зокрема, ота дівоча половина українок, яка, будучи, мабуть, майже не освіченою, квітами та зламаним гіллям дерев устеляла дорогу, якою несли на Канівську гору труну з тілом Тараса.

Та й оте студентство Київського університету, яке несло на руках Шевченкову труну від церкви Різдва Христового на київському Подолі до кораблика, який мав доправити її до Чернечої гори.

Ні згадані дівчата-українки, ні київські студенти не мали тоді ніякого уявлення про значно пізніше підпорядкування Шевченка під, наприклад, народницьке епігонство чи компартійне заангажування його; вони душею відчували, що хоронять когось дуже дорогого для всіх, через що його називатимуть і «батьком нації» (фольклорне визначення), і «володарем у царстві духа» (І. Франко), і «генієм-пророком» (як посередником між Богом і людьми) тощо.

Не всі ці характеристики щодо Шевченка можна вичерпно пояснити, але й заперечити їх не можна так само, як і самого поняття святості.

Особливо, коли воно пов’язується із, власне, словом, словом художнім, яке, як знаємо, виділило людину з-поміж живих організмів в окремий вид, було для неї святістю з самого її початку, і було Богом, і було в Бога. Беручись, відтак, за аналіз слова чи біографію творця того слова Шевченка, про це слід пам’ятати насамперед, інакше бо потрапиш, м’яко кажучи, в дуже незручну ситуацію.

Історія літературного слова має ту властивість, що якість і зміст його з роками «підростає», і тому кожне людське покоління вдається до його «перепрочитання». Так само «перепрочитується» і біографія творця художнього слова. Але винятково під тим кутом зору, як вона, біографія, пов’язується із, власне, його творчістю. Бо буває так, що окремі твори його залишаються незрозумілими для цілих поколінь дослідників чи й просто випадають із їхніх обсервацій.

Досі, наприклад, немає відповіді на питання, чому Шевченко не включав у жоден свій «Кобзар» вірша-ораторії «На вічну пам’ять Котляревському»?

Або чому в жодній академічній «Історії української літератури» немає аналізу глибоко філософської поезії «Чи то недоля та неволя»?

Не кажучи вже про те, що так звані російські повісті Шевченка досі академічно не пов’язані з європейським бідермаєром (міщанським романтизмом), який хибно називають перехідним стилем від класицизму до романтизму? Адже він насправді «закінчував» собою романтизм і починав реалізм... Так само не висвітленим залишається зв’язок Шевченкової поезії з пізнім бароко, ренесансом та високим Середньовіччям (із його вершиною «Слово про Ігорів похід»).

Тарас Шевченко в Києві навпроти Університету його імені. 15 вересня 1991 року.
Мітинг Народного руху України.

Думалось, що ці питання зацікавлять автора книжки «Шевченко. Сучасна біографія» Станіслава Росовецького як відомого знавця і фольклорної, і професійної літератури.

Утім, як видно, перший план роботи зайняло відшукування-коментування деталей у біографічних фактах, котрі відомі з багатьох хрестоматій. Про деякі з них ґрунтовно нагадала Роксана Харчук у рецензії «Сучасна біографія Шевченка: реальність і міфи»; її в певному розумінні доповнила доцент Світлана Задорожна під час обговорення книги, організованого літературною кафедрою ІФ КНУ імені Тараса Шевченка.

Модерував обговоренням доцент М. Конончук, критично й не дуже взяли участь у ньому також професори Н. Бернадська, Л. Грицик, О. Сліпушко, М. Шаповал, доцент О. Сінченко й ін. Дехто, правда, робив це по-малороськи, без позиції (і «вашим» і «нашим»), а одна («найстарша») навіть тупала ногами в бік модератора, що той не стежить за регламентом. Так, ніби вона продовжує перебувати на компартійних зборах, а не на науковому обговоренні дуже важливої проблеми.

Тим часом сайт «Історичної правди» про видання Станіслава Росовецького вигукнув: «Ой, а де тут сучасна біографія Шевченка?»

І кандидат історичних наук, завідувач літературно-меморіального музею Тараса Шевченка Мирон Гордійчук, зокрема, зауважив: «Безумовний позитив книги — вона читається як літературний твір. Натхненно, з елементами детективних вкраплень в основну канву оповіді. Наприкінці кожного хронологічного розділу наявний екскурс в мітотворення навколо Шевченка, яке автор доречно назвав «паралельне шевченкознавство».

Пам’ятник Тарасу в Римі (1973).
Фото з Вікіпедії.

Про Шевченка і Пушкіна

Я під час згаданого обговорення, організованого літературною кафедрою, теж дуже засумнівався, чи запропонована «сучасна біографія» є справді сучасною? Краще було б назвати дослідження «штрихами до біографії» чи щось у такому дусі, як назвав свого часу професор Григорій Клочек книжку про Шевченкове слово «спробою наближення».

Йдеться про те, що поставити «останнє слово на папері» про постать Шевченка — річ ще довго буде бажаною, а не дійсною. Донині майже кожна студія про поета викликає більше запитань, ніж дає на них відповідей.

У книжці Станіслава Росовецького, крім усього, є чимало натяжок і приблизностей, які суперечать відомим фактам. Наприклад, акцентується на якійсь любові Шевченка до Пушкіна.

А не зайвим було б згадати спомин художника Михайла Мікешина, ілюстратора «Кобзаря», з яким Тарас Григорович познайомився 1858 року: «Сидячи в гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна, і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, оклепаного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що зi своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як і Шевченко, в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його».

Попри це, між іншим, одну Пушкінову думку слід було б Станіславу Росовецькому взяти на озброєння. Як метод. Коли відлетів у вирій Джордж-Гордон Байрон, багато хто (переважно з обивателів) бідкався, що той не залишив спогадів про себе, якихось щоденникових записів і т. ін.

На що Пушкін роздратовано сказав (цитую з пам’яті): «Байрон залишився великим у своїх великих творах, а ви хотіли ще побачити його на горшку?».

На жаль, у «сучасній біографії», написаній Станіславом Росовецьким, Шевченка, образно кажучи, показано дуже часто саме «на горшку». Забуваючи, що це зов­сім не нове, а тим більше — не сучасне. Шукачі плям на Шевченковій творчості та на постаті самого автора вже з’явилися після виходу його першого «Кобзаря» та поеми «Гайдамаки».

Чого вартий «неистовый Виссарион», який після арешту поета сказав, що зробив би з ним таке саме. Потім його доконували епігони, які, як писав Іван Франко, також любили неньку, рвали кайдани й кликали до сокири, але стати в рівень із цим генієм так і не спромоглися. Потім плюгаві борзописці почали публікувати свої «Кобзарі», аби понизити головну Шевченкову вершину — його власний «Кобзар».

Траплялося таке і в 20-х роках ХХ століття, і зовсім недавно — вже в 1990-х, коли Україна стала незалежною державою і дехто завважав, що може почуватися в усьому вільним. Зокрема — і в нарузі над літературними святинями.

Тоді ж з’явилося кілька спроб принизити лесбіянством Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, реанімувати Стебунову фальш про «буржуазну» дволикість Михайла Коцюбинського, не кажучи вже про розгортання тоді «чорної археології» в дослідженні Шевченкової біографії.

Одному здалося, що він не вдячний царській сім’ї, зокрема — «першій леді» царя-батюшки, за викуп його з кріпацтва, іншому (більш відомому як «бузинівське українофобство»), що в автора «Кобзаря» і в залицянні до жінок був явний перебір, і в пристрасті до алкоголю спостерігався надмір.

А один запустив качку, що в Тараса Григоровича, мовляв, і з сексуальною орієнтацію не все гаразд. От, мовляв, як він пристрасно пригортав афроамериканського актора Айру Олдріджа чи написав щось там «одностатеве» про побратання з якимось степовиком.

Усе це подавалося як вияв вільного, не заангажованого ніким мислення, до якого зараховує себе й автор книжки «Шевченко. Сучасна біографія». Повторюючи оті зади про Шевченка як випивоху та залицяльника до чужих жінок, обнімальника Айри Олдріджа й ін.

А в заключному слові на згаданому обговоренні навіть розписав по годинах, коли Шевченко пив чай, коли в Лазаревського випивав скількись там чарок, коли відсипався і лише тоді щось там писав чи малював. Ой, як це все не серйозно для професорської роботи!

Портретом Шевченка прикрашали навіть упакування цигарок, 1920-ті, Херсон (з колекції Потапенка В. Д.).
Фото з Вікіпедії.

І відверті «ляпи»

Станіслав Росовецький, між іншим, сказав у заключному слові ще й про те, що «сучасна біографія» розрахована на четвертокласників чи семикласників.

А на початку обговорення наголосив (повторю), що писав усе це як вільна людина. Питається в задачі: «Вільна від чого?»

Чи автор — член спілчанських колективів у галузі літератури чи живопису і може вільно в своїх писаннях фантазувати на будь-яку тему; чи є кимось таким, як Сашко Лірник, котрий розказує дітлашні різні баєчки про зайчика й лисичку, що нібито мали б уплинути на міцність їхніх снів, і т. п. Виявляється, що ні те, ні друге.

Станіслав Казимирович Росовецький — професор Київського університету, що здобувся на довічне ім’я Тараса Шевченка.

Професори, звичайно, теж можуть бути вільними у своїх розмислах. Але коли ти ті розмисли ставиш на папір, то думай завжди, крім усього, ще й про заклад, який вів тебе від студента до професора, про молодше покоління викладачів та студентів, які від професора чекають насамперед професійного слова про предмет його мислення: про творчість та життєву біографію поета, яка стала частиною біографії його Вітчизни і тому найбільше виявила ознаки його святості.

Київський університет — це теж святиня; він не є загумінковим утворенням, що виросло з якогось учорашнього ПеТеУ, а університетом-лідером в українській вищій освіті та науці і чекає він від своїх професорів теж лідерських позицій в усьому. Насамперед — у науковому мисленні про знакові постаті української науки й культури.

Один із пасажів твоєї книжки, пане-колего, опускає її вже навіть не на горщик, а на парашу. Ти (зважаючи на різницю у віці дозволяю собі таке звертання) пишеш: «Віддача в солдати Шевченка і вбивство його зоїла Бузини явище одного ряду».

Як можна ставити в «один ряд» велетня світової літератури і — українофоба, який зажив «слави» на нарузі над постаттю Шевченка, бо так хотілося, очевидно, його наставникам. А можливо, це витвір і його власного дурисвітства та ядучого характеру (десятки разів міняв посади й місця роботи і став, швидше всього, жертвою нетерпимості його в численних інтригах).

Для якогось пом’якшення свого пасажу ти б, Станіславе Казимировичу, хоча б навів стислу думку з цього приводу одного з авторитетів сучасного літературознавства і мучнів недавньої кадебешно-совкової системи:

«Ще не так давно як «піонер» новітньої шевченкофобії уславився Олесь Бузина — київський літератор того новітнього типу, що «ради красного словца не пожалеет ни мать, ни отца». Він позиціонував себе як аристократ духу, що не зносить мужиць­кого поета та, зрештою, і всієї мужиць­кої — української — літератури. Доволі штучний ажіотаж навколо його «викриттів» швидко вигас, але ім’я його не забулося і час від часу зринає в нових колотнечах коло підніжжя тієї гори, на якій височіє Шевченкова слава» (І. Дзюба).

Мені прикро, що в колотнечу біля підніжжя Шевченкової гори потрапляє і книжка загалом освіченого літературо­знавця. Я ж бо, пригадуєш, Станіславе Казимировичу, сприяв тому, аби відволікти твою увагу від не дуже кар’єрної для тебе русистики і зайнятися українською фольклористикою та заодно — й українською літературою, яка в тебе вимушено, думаю, протягом певного часу перебувала на другорядних ролях.

Як видно, ти ще не зовсім відійшов від психології колишнього «старшого брата» в її гіршому варіанті і не зовсім наблизився до культури суто української.

Через те, зокрема, з’явилися й такі несподівані «одруки» в твоїй книжці: ти не розрізняєш Волинь і Галичину, Платон Лукашевич у тебе є чимось на зразок білоруського «бацьки» Лукашенка; Нечуєву Параску ти приписав чомусь Квітці-Основ’яненку і т. д.

Всього цього міг би не помітити головний редактор видавництва «Дух і літера» Леонід Фінберг, але сам автор такі «одруки» помічати зобов’язаний за визначенням.

Ця сучасна біографія Тараса Шевченка викликає полеміку.
Фото з сайту duh-i-litera.com.

Поет всіх міст, всіх сіл, всіх народів

Наостанок — про заявлену в анотації до книжки її мету: вона (книжка) руйнуватиме «численні стереотипи культу поета». Нагадаю: руйнувати культ свого генія — не в традиціях жодної світової культури.

Піди запитай, чи греки мають намір зруйнувати культ Гомера, італійці — Данте, грузини — Руставелі, всі кавказькі народи — Саят Нову, англійці — Шекспіра, іспанці — Сервантеса, німці — Гете, поляки — Міцкевича, словенці — Прешерна?

Нерозуміння цього має, як я думаю, не тільки літературознавчий характер. Бо під виглядом демократичного нібито вільнодумства щодо центральної постаті українства відбувається по суті розхитування ментальності того українства.

Культ Шевченка як святині творився, звичайно, насамперед самими українцями, але й світовою літературною громадою. Вона поставила, зокрема, йому (починаючи з 1881 р.) близько 1400 пам’ятників у 44 країнах світу.

Один із них стоїть навіть на найвищій гірській вершині Кавказу, а другий (у папській тозі) в Римі. Над цим задумався у згадуваному обговоренні книжки професор Григорій Клочек, поставивши водночас і запитання: «Чому?».

Чому це більше, ніж усім іншим поетам планети разом узятих, чому Шевченків «Кобзар» перекладено всіма провідними мовами зарубіжжя, чому його «Заповіт» існує в понад ста п’ятдесяти перекладах іноземними мовами?

Часткові відповіді на ці «чому» прозвучали й на згаданому обговоренні твоєї книжки, Станіславе Казимировичу. Зокрема, в цитованих виступаючими висловлюваннях про поета деяких авторитетів світового мистецтва. «Є поети одного міста, одного села, одного народу. Але є поети всіх міст, всіх сіл, всіх народів. Шевченко саме такий поет» (Назим Хікмет, Туреччина).

«Я американський художник і американець плоттю і кров’ю, але те, що я бачив iз творів Шевченка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає найглибші чуття щирого захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немов би я сам українець. Ваш Шевченко — це мій Шевченко» (Рокуелл Кент, США). Йому «Бог позавидовал» (М. Нєкрасов, Росія); «Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Мар’ян Якубець, Польща).

«Шевченко знав усе. А коли чогось і не знав, то відчував» (Максим Горький, Росія). «Кобзар» цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки, і, перекидаючи їх між пальцями, прикурюють» (Олександр Довженко, Україна).

Подібні висловлювання можна множити й множити. Вони хоча й почасти, але все-таки відповідають на згадане питання «Чому?». Найбільше, мабуть, тому, що Шевченко, як ніхто зі світових поетів, наблизився до володіння сказаними вголос Словами з великої літери, що були таки в Бога. Він зафіксував це і в одному з власних поетичних міркувань: «Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люди».

Саме звідси, Станіславе Казимировичу, треба виходити, наближаючись до біографії і творчості Шевченка як святості. А те, що він залицявся до багатьох жінок, то вони ж для цього й створені Богом; що міг випити зайву чарку, то ж він — жива людина, якій інколи треба чимось тамувати неймовірно нестерпний біль (від кріпацтва, солдатчини, заборон писати й малювати тощо).

Не всім, мабуть, відомо, скільки цистерн випили Фолкнер, нобелівські лауреати О’Ніл і Хемінгуей, наші «не лауреати» Стефаник, Хвильовий чи Тютюнник-молодший... Ну й що?

«Спиртне, — як писав дослідник поширеного вживання алкоголю серед письменників Піт Хемілл, — було великим засобом розслаблення, воно вбивало нерішучість, народжувало мрії і сміливість».

Всі згадані, крім усього, не були, як Шевченко, уособленням нації, народу, країни. Йому для цього ой як потрібно було здолати нерішучість і зважитись на сміливість.

Здолати нерішучість допомогла Стефанику так писати про найнижчого в нашій громаді, що його тесть застеріг: «Не пиши так, бо вмреш». Хвильовому сміливість потрібна була, аби в умовах чергового московського уярмлення України проголосити: «Геть від Москви!».

Шевченкова сміливість допомогла йому не тільки стати на прю навіть із найсильнішими світу цього, а й сказати про них таке слово, від якого тремтіли і досі тремтять усі їхні трони:

О люди, люди-небораки,
Нащо здалися вам царі!
Нащо здалися вас псарі —
Ви ж таки люди, не собаки!

Коли (в 1964 р.) на Світовому конгресі з нагоди 150-річчя Шевченка від імені численної грузинської делегації на Конгресі поет і неперевершений оратор Карло Каладзе двічі прочитав українською мовою цей катрен, літератори першої руки з усіх континентів здійняли в залі сучасної (та й тодішньої) Верховної Ради України такий шквал овацій, що головуючі Микола Бажан та Олесь Гончар втратили всі «бразди правлєнія».

Значно пізніше Олесь Гончар казав мені, що вони з Бажаном тоді перелякалися не на жарт; їм здалося, що от-от Конгрес буде зірвано і вина впаде на них обох — голову Спілки письменників (Гончар) та найбільш партійного поета (Бажан), що був розпорядником у президії.

Адже в тій президії сиділо чимало тодішніх компартійних царів-псарів не тільки з українського, а й з московського ЦеКа партії, яка, за 6-ю статтею Конституції СРСР, визначала всі параметри управління радянською державою.

Я сидів тоді в першому ряду балкона Верховної Ради, дивився згори на той шквал у залі та плескав у долоні до тих пір, поки мене ледь не виставили за двері кадебешні наглядачі за Конгресом. А їх було повно і в залі, й на балконі, і в усіх шпаринах приміщення Верховної Ради. Виставить не виставили, але таки вгамували, і я далі вже сидів, як миша під віником.

А про те, як наші сучасники розуміють святість і сонячність постаті Шевченка, найпереконливіше, як на мене, довела й доводить поетично-музична ораторія на слова Героя України Юрія Рибчинського «Шлях до Тараса» — музика Олександра Осадчого, виконував її Василь Зінкевич:

Крізь вітер злий карбую кроки
І чую серцем кожну мить,
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
Щоб розбудити всіх, хто спить.
Ой червона рута на чолі твоїм,
Ой крута та круча, де Тарас стоїть.
Ой крута та круча, де стоїть Тарас
І крізь роки кличе, кличе, кличе нас!
Я не один іду до нього,
Ідуть до нього тисячі.
Іду крізь свята, і крізь будні,
Крізь глум юрби, і суєту
Ні, не в минуле, а в майбутнє
До тебе я, Тарасе, йду.

Станіславе Казимировичу, Шевченку, звичайно, від твоїх аберацій щодо його біографії, як і Сонцю щодо плям на ньому, ні холодно, ні жарко. Він у світовій літературі, оминаючи «глум юрби і суєту», стоїть, «мов скеля — непорушний» (П. Тичина). Але крапку в дорозі до нього не ставимо. Туди нам ще йти та йти. Аж поки справді, як він сподівався, у світі —

Врага не буде, супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Михайло НАЄНКО,
професор, директор Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії