«Не забудьте пом’янути...» Як змінювалось вшанування і ставлення до Тараса Шевченка у «тюрмі народів»

Ставлення суспільства до праху своїх пращурів, духовної спадщини значною мірою характеризує моральний стан його членів.

Воно буває різне, навіть полярне. Навряд чи знайдеться хтось iз дорослих, який не був би на цвинтарі, особливо старому, й не бачив цього контрасту: збереженої, впорядкованої та занедбаної могили.

Причин кілька. Одна з них — бездержавність упродовж віків українського народу, окупованого чужинцями, котрі упокорювали його смертними вироками, голодоморами, депортаціями із заходу й сходу, засланнями на сибірські мерзлоти або вимушеною еміграцією для уникнення переслідувань, репресій. Багато з тих, хто опинилися на чужині, хотіли спочити в рідній землі.

Далеко не багатьом судилося.

У цьому сенсі до історично значимих подій віднесемо перепоховання Тараса Шевченка.

Його заповітні слова були почуті, вони ніколи не відійдуть у минуле в українській національній родині, кожний їх рядок, неначе програмна настанова, визначає не стільки особисте Поета, скільки суспільне, звернене в майбутнє. Друзі, земляки виконали його заповіт, поховали «на Вкраїні милій».

Кобзареве ім’я зачаровувало лемків, бойків, гуцулів

Перенесення в травні 1861 року домовини з покійним Тарасом Шевченком iз Петербурга в Київ, далі по Дніпру на місце вічного спочинку на Чернечій (тепер Тарасовій) горі біля Канева описане, відоме. Напрошується лише додати, що цей меморіальний шлях, який супроводжувався людським потоком, без сумніву, став першим i найвеличнішим виконанням заповіту — «не забудьте».

Уявімо неймовірне, що прах Тараса залишився на Московщині, як десяткiв інших українських видатних діячів дер­жави, науки, культури (Петро Калнишевський, Петро Дорошенко, Олександр Довженко...), доступ до останків котрих завжди був спорадичний, проблемний, а тепер, у роки агресивної путінської Росії, — й поготів!

Шевченкова слава долала кордони, вона генетично вкорінювалася у свідомість галичан, які усвідомлювали себе єдиним народом з наддніпрянцями, себто українцями.

Показовий факт: у Перемишлі 10 березня 1865 року заключним концертним номером, присвяченим Тарасові Шевченку, прозвучала мелодія композитора о. Михайла Вербицького на вірш «Ще не вмерла України», авторства, як відомо, Павла Чубинського; проте тоді, коли Кобзареве ім’я зачаровувало лемків, бойків, гуцулів, подолян, волинян тощо, вважали, що це слова Шевченка, а проведений захід набув популярних загальноукраїнських світських «вечерниць у пам’ять Тараса».

Популярність Шевченка як Поета, Художника, зрештою, Пророка ставала природною, народною, вона виражалася в різних формах i засобах; за нього боролись справжні патріоти, ним маніпулювали політикани, водночас панівні режими вдавались до жорстких заборон, як це вчинив царизм, відправивши його в солдати без права «пісать і рісовать».

Повторив царизм заборонний захід щодо відзначення 100-річчя від дня народження Шевченка, чим скористалися більшовики, наголосивши, що «з точки зору кращої агітації проти уряду» «і уявити собі не можна», бо після цього «мільйони й мільйони «обивателів» стали «перетворюватися на свідомих громадян і переконуватися в правильності того, що Росія є «тюрма народів».
І це правда.

Як правда й те, що ці «ревні вболівальники» за Шевченка, їхні послідовники стануть такими ж царськими чорносотенцями, практично доводитимуть, що СССР є та ж «тюрма народів».

Монументальна Шевченкіана

Не протиставляючи різним та іншим формам вшанування Кобзаря, вкажемо на особливу роль засобів монументальної пропаганди: пластичним знакам, пам’ятникам, меморіалам.

Вони — творіння для площ, майданів, парків, вулиць — найдоступніші у повсяк­денному спілкуванні маси людей, водночас недешеві, якщо йдеться про матеріали, творців, гонорари; проте не забуваймо, що вияв всенародної любові до нього починався з безкорисливих учинків i був найдешевшим, бо фактично починали монументальну Шевченкіану народні умільці, аматори без якихось конкурсів, ухвал художніх рад, на скромні народні пожертвування тощо.

Маю на увазі ту ж Галичину, де на честь 100-літнього ювілею Тараса Шевченка в низці місць з’явились такі символи, погруддя (пам’ятники), витесані з каменю або виліплені з розчину, навіть глини. Очевидно, вони не претендували на мистецькі витвори, це були (в доброму значенні) примітивні роботи, проте місцевий житель, «не розбещений» високоестетичними смаками, сприймав їх як святині, пишався, що в селі «маємо Шевченка». Домінувала не форма, а зміст.

17 таких робіт дійшли до нас із цього національно-патріотичного зсуву в Галичині; його зупинила російська окупація краю в Першу світову війну, ба більше: старожили оповідали, як її солдатчина вправлялася в прицільності, розстрілюючи з гвинтівок ці мистецькі невибагливі народні святині.

У пропонованому матеріалі його автор не ставить перед собою завдання висвітлити історію створення пластичних образів Кобзаря, долю окремих iз них та художні їхні вартості; поділяє заклики творити знакові роботи, не уподібнюватися колишньому народному умільцеві, котрий в умовах національного гніту й убогості карбував у камені річ, що сприймалася громадою як реліквія, тим паче тепер, коли ця річ уціліла, дійшла до нас. Їй ціни немає. Часи кардинально різні й оцінюватися мусять iз позицій історизму.

Тема велика, складна та цікава, не один дослідник працював над нею, її висновки значною мірою прислужилися мені у з’ясуванні питання «Монументальна Шевченкіана у Державному реєстрі об’єктів культурної спадщини та поза ним», приуроченому 200-літтю уродин нашого Генія (Вісник Львівської національної академії мистецтв. Вип. 25, 2014, с. 161-174).

Відтоді їх кількість змінилася. У березні цього року відкрито бронзовий пам’ятник в італійській Флоренції. Романтичну постать молодого Тараса з пером та папером у руках, наснажену на творення чергового шедевру, віднесемо до вдалої роботи українського скульптора Олега Пінчука.

Інформувалося, на сьогодні нараховується 1 тис. 168 пам’ятників Кобзареві, в тому числі 100 — в 44 iнших країнах («УМ», 2021, 12-13 березня).

Це безпрецедентний кількісний світовий рекорд, жодна нація не може по­хвалитися в цьому подвижництві. Облік не остаточний, він динамічний.

Тенденція до «молодого» Шевченка у модерних шатах як європейця приваблювала завжди, найбільшого визнання в цьому сенсі здобули відомі мистці Леонід Молодожанин (Лео Мол) та Іван Гончар у 50-60-х роках минулого століття.

Новація не оминула й Центральний банк. Він замінив на стогривневiй купюрі «літнього» Тараса Григоровича в шапці та кожусі, що викликали алергію в когось з інтелектуалів, на безвусого, молодих років, Поета й Художника.

Як на мене, суть не у віковому цензі особи, навіть коли їй «тринадцятий минало». Повторимо давнє та завжди актуальне: громадянський загал чекає від майстрів пензля і різця мистецьких творів, психологічно глибоких, змістовних та графічно виразних, реальних.

Село Андріївка у сучасності Роменського району Сумщини, 1917 рік. У центрі — портрет Шевченка.

Як більшовики робили Тараса «своїм»

Більшовизм, що повалив «тюрму народів», вдаючись і до шевченківського етичного потенціалу, не міг залишати його поза увагою, пропагандою. Замовчувати всенародну велич Шевченкової слави було безперспективним, означало шкодити собі.

Єдиний спосіб — зробити його «своїм»: революціонером-демократом, поборником дружби з великим російським народом, противником українських націоналістичних проявів, мрійником жити у «сім’ї вольній, новій», яким афішувався Совєтський Союз.

Скільки списано паперу, аби в ці фальшиві міфи повірив обиватель, від яких нудить! На моїй книжковій полиці, окрім багатьох інших праць, двотомник «Шевченківський словник» (1976 р., 1977 р., назвати його «Енциклопедією» Москва не дозволила, бо ще не було відповідної праці про Пушкіна!), щорічники «В «сім’ї вольній, новій» (1984—1989 рр.).

У них вміщено величезний, цікавий фактаж, написаний відомими й знаючими вченими, діячами культури (окрім репресованих), але з позицій панівної ідеології та під контролем цензури.

Дорікати авторам дописів не гоже, вони, між іншим, засвідчили, якою була ситуація в Україні в час так званого «развітого, зрєлого соціалізма», а по правді «застою», — як пролог падіння «імперії зла».

Тоді, після більшовицького перевороту, вийшли декрети режиму, в котрих передбачено встановлення «пам’ятників великим людям», серед них і Т. Г. Шевченку. Активність у цій справі проявив знаний діяч культури, художник Іван Кавалерідзе, створивши в роки українізації в дусі мистецького новаторства пам’ятники в Ромнах, Полтаві, Сумах.

Очевидно, вони не могли задовольняти режим масштабністю, провінційністю місць, тим паче, політичним навантаженням. Треба було більше «любові» до поета-борця, наповнити його сутність класовою ідеологією «більшовика» та «атеїста».

Ці наміри простежуються у встановлених потужних, бронзових монументах, особливо в Харкові (1935 р.), а також у Києві та на Тарасовій горі (1939 р.) — статичні фігури, без динамічних ознак, наче ілюструють шевченкові «думи мої, думи». Усі троє — у «зрілому віці».

Їх автор — один із метрів соціалістичного реалізму з Росії Матвій Манізер, він дослухався до замовлень, щоб у творах було закладено ідейно-естетичне підґрунтя совєтської монументальної Шевченкіани, котру режим перетворив в офіційну практику святкування шевченківських ювілеїв на державному рівні, й це на тлі тодішніх жахливих чисток і Великого терору, що викосив цвіт української інтелігенції.

Чи зворушували ці монументи в Україні? Однозначної відповіді немає. Режим переслідував свої політичні цілі, визначивши «червоні лінії», за які переступати не вільно; українці розглядали цілі з позицій заклику самого Кобзаря: «Свою Україну любіть, / Любіть її... Во время люте, / В остатню тяжкую минуту, / За неї Господа моліть».

Практичні справи не забарилися.

Століття Кобзаря й опісля

Критика Микитою Хрущовим культу особи (Сталіна) на партійному з’їзді (1956 р.), попри її непослідовність та суперечність, сприяла лібералізації режиму, названа «відлигою», пожвавленню національного життя, появі «шістдесятництва» тощо.

Поштовхом у цій справі були 100-ліття від дня смерті (1961 р.) та 150-ліття від дня народження (1964 р.) Тараса Шевченка, — проведені помпезно, масштабно за партійними настановами та сценаріями.

У Києві набував звичай, за ініціативи активістів Клубу творчої молоді, приходити до пам’ятника, покладати квіти, співати патріотичних пісень, читати вірші в день перепоховання Кобзаря, тобто 22 травня.

Звичай став традицією, популярним, він приваблював усе більше людей, що не могло не турбувати можновладців. Проведення «першого покосу» у 1965 році — арештів тих, хто противився кадебістському свавіллю, було пов’язано з ротацією «вождів» у Кремлі — усуненням «волюнтариста і суб’єктивіста» М. Хрущова, згортанням десталінізації, за якою наставали «заморозки».

Вживались заходи, особливо в навчальних закладах, серед студентства, аби утримувались від демонстративного навідування до пам’ятника Т. Шевченка.

Початок 1972 року розпочався активізацією політичних репресій в совєтській імперії, відомий як «генеральний погром». Десятки «неблагонадійних» громадян Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя тощо опинилися в слідчих ізоляторах, дехто з них: В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Плющ, Василь Стус та інші — у таборах iз тривалим терміном ув’язнення «за антирадянську діяльність». Картина з жертвами відома, досліджена, описана, переповідати в даному разі немає потреби.

Чистки зазнала й вища партійна верхівка УРСР, її перша особа Петро Шелест. У березні того ж року його та партійний апарат гостро критикували в центральному комітеті КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих, примиренське ставлення до проявів націоналізму».

Цей «кримінал» був розкручений, персоніфікований та деталізований 26 травня у Києві, де поставлено крапку в партійній його кар’єрі.

Кого цікавить «кримінал націонал-комуніста» П. Шелеста, рекомендую розгромну статтю на його працю «Україна наша Радянська» під промовистою назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги» в партійному журналі («Комуніст України». 1973, №4). Розправа Москви над її автором дає однозначну відповідь на питання суспільної орієнтації П. Шелеста і яке місце повинно належати йому в історії України.

Про «кінець» П. Шелеста чутки поширювалися до повідомлення в пресі, анонсом стала неофіційна заборона збиратись біля пам’ятника Тарасові Шевченку 22 травня.

Мені поталанило спостерігати за дійством цього незабутнього дня, достеменніше вечора. Органи влади вжили заходів, аби жодного вшанування Т. Шевченка біля пам’ятника не відбулося.

Був це понеділок, початок трудового тижня, проте заняття в Університеті ім. Т. Г. Шевченка відмінили. Входи у «червоний» та «жовтий» корпуси, а також бібліотеки, що поруч, теж закрили.

Тоді, у першому півріччі (лютий-червень), я перебував на п’ятимісячних курсах в Інституті суспільних наук підвищення кваліфікації при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка, що містився у «жовтому» корпусі.

Тут, у Києві, навчався в аспірантурі мій однокурсник з історичного факультету Львівського університету ім. І. Франка Олександр Андрушко, значно обізнаніший у київських (і не тільки) справах.

Тож запропонував удвох податися у той день до пам’ятника, радив бути обачним, спостерігати збоку, щоб не потрапити в руки міліціянтів. Останні стояли на визначених місцях навколо парку, ліниво переминалися на ногах, радили перехожим обходити парк. Потрапляли на очі особи в «цивільному», які швидко пересувалися, перемовлялися. Хто вони та якi їхні функції — здогадатися не важко.

Пожвавлення почалось, коли засутеніло, закінчився робочий день. Люди прибували, йшли головною доріжкою від «червоного» корпусу, їх не перепиняли, абсолютна більшість iз них святково одягнені, у вишиванках, поодинокі, парами, з дітьми, покладали квіти до постаменту пам’ятника, хтось хрестився, промовляв, мабуть, молитву.

Фотографи, наче приліплені до пам’ятника, старанно фіксували кожного, користуючись «фотоспалахом». Те, що це були «фотоспеци» — сумніви не виникали.

Частина тих, що вшанували Кобзаря, збиралися в правому затишному затемненому кутку парку. Тоді парк був, скажемо, «природніший», зберігав елементи свого первородства, згодом «зайві» дерева, кущі прибрали, доріжки розширили, вимостили бруківкою, поставили лавки, освітили, й парк набув сучасного вигляду.

Повернемось до того кутка, де невдовзі залунав «Заповіт», ставав щораз гучнішим, бо приєднувалися нові голоси, потім «Реве та стогне Дніпр широкий», далі ще й ще, репертуар не обмежений, патріотичний, він чергувався читанням поезії. Наступного ранку, йдучи на заняття, я заглянув у парк — жодної квіточки біля постаменту пам’ятника Т. Шевченку не було.

Переповідали, що згодом під прикриттям темряви правоохоронці спробували розігнати учасників, когось затягнули у «воронок», що очікував на свої жертви поблизу парку; невдовзі «специ» встановили імена низки учасників, карали, навіть когось відрахували з числа студентів Університету.

Львів, Київ і Канів

Те, що вчиняли репресивні органи у Львові того ж 1972 року над меморіалами, притягнення до відповідальності їхнiх захисників тощо, заслуговує окремої мови. Без сумніву, цих карних справ було б набагато більше, якби в духовній столиці України був пам’ятник Великому Тарасові.

Намагання українців встановити його відмовляв польський окупаційний режим ще до війни під різними причинами. Головна з них — «немає відповідного місця», тоді як у місті нараховувалося понад 20 різних пластичних символів, у тому числі 6 статуй своїм діячам держави, культури.

Керманичі совєтських «освобо­ді­тє­лєй», які прийшли після війни, офіційно запевнили: пам’ятникам Т. Шевченку та І. Франку, популярність імен яких серед найширших шарів населення міста й області величезна, — бути! На «Франка» чекали 20 років, «Шевченка» не дочекалися.

Партійні органи найвищого рівня знали, що можна очікувати в разі встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у завжди ненадійному для них Львові. Лише зi здобуттям незалежності мрія львів’ян здійснилася.

Проте центральним у політичному житті залишався пам’ятник у столиці України, не беручи до уваги в цій ситуації монумент на Тарасовій горі в Каневі.

Верховні керівники самостійної України крокували до пам’ятника, як зазвичай, рано, першими, без масового супроводу, клали квіти, як завжди, у березні, були «збої» щодо 22 травня.

Поведінка окремих iз них виразно свідчила, що виконують вони цей публічний ритуал, наче панщину, вимушено, щоб подобатися українському, так званому, електорату.

Їм «конкурували» національно-патріотичні, націоналістичні партії, що збирали під свої прапори численних прихильників. Спроби окремих діячів організувати підхід єдиною урядово-партійною колоною до пам’ятника Тарасові Шевченку не вдавалися. Пам’ятник не став консолідуючою силою полярних ідей.

Не забувся прикрий випадок, коли під час акції «Україна без Кучми» його противники знищили покладені ним квіти з національною символікою до пам’ятника. Цим вони заявили, що чинний президент не має морального права вшановувати ім’я людини, яка є совістю нації. Випадок неоднозначний, спричинив гостру полеміку.

Прихід на владний олімп «нових облич» без ознак ідеологічної орієнтації підтверджує їхню практичну діяльність у ставленні до Кобзаря: засоби масової інформації не зафіксували жодного кроку в напрямку до його пам’ятника в цьогорічні березневі дні, можливо, це буде в травневі?

Володимир БАДЯК, професор, доктор філософії в історичних науках