Покарання позбавленням держави: біблійна тематика в «Кобзарі» Шевченка

Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання.

Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, і безліч трактувань.

Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань із нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу.

Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні — з росіянами, ще й намалював портрет афроамериканця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський.

Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

Псалми

Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно, саме тому наїзники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминула ця «ревізія» й Шевченка.

Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних i культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків.

Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками, далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем, побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів, є показовим.

Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів i своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р.

На той час Шевченко вже був зрілим i сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині) Шевченко написав цикл «Псалми Давидові».

Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, означає «піснеспів». Збірник псалмів «Псалтир» успадкував назву від струнного інструмента «псалтеріон», що нагадує гуслі або арфу, під акомпанемент котрих псалмоспівці ділились із народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями.

Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним із них був і цар Давид.

Тематично псалми поділяються на декілька груп: 1) благальні (котрі, в свою чергу, поділяються на особисті й всенародні); 2) подячні (також особисті та всенародні); 3) псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки; 4) царські (їх, у свою чергу, промовляв сам цар або народ молився ними за царя); 5) псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі); 6) псалми-моління; 7) процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя); 8) псалми історично-повчального змісту та суті.

Постановами перших Вселенських Соборів було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток iз них був складений царем Давидом, з часом його ім’я стало об’єднавчою назвою для всіх решти.

Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один iз коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т. Шевченко звертався до біблійних переспівів iз метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма псалмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура».

Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря».

Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. До речі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт».

Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам i подумки дедалі частіше звертатися до Господа.

Однозначно, що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Узявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

10 віршів

Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136 та гімн во славу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми.

Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства.

На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились із Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки.

Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно, що «...вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул».

Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІ ст. до н. е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим.

Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22).

Пророк Самуїл з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло.

За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою.

Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає.

Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

Неофіти

Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту.

В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті.

Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча, знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла.

Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога.

Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти.

Тут уперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «...безчестіє і зрада, і криводушіє огнем».

Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву.

Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра, що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

Богородиця

Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину.

Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «...од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все, сама поема і є тим «подячним псалмом».

Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «...убогій і чужій хатині»; породивши сина, була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці, молитовно звертається до тієї, що вилонила Христа.

Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

У сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності.

Від самих початків постання Христової Церкви богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн.

У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «...помолилась в перший раз за нас розп’ятому.

І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави.

Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу — також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх... Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися винятково його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?