Гірчить Чорнобиль полином та болем: спогади ліквідатора аварії на ЧАЕС Василя Дмитерка

Їх ніхто не питав, та вони особливо й не задумувались про те, чим жертвували, коли 35 років тому від’їжджали за наказом вищого керівництва в зону відчуження.

Всі вони отримали непомірні дози радіаційного ураження. Багатьох уже нема серед живих, решта — хворіють, але не здаються.

Чотири місяці на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції відслужив колишній старший слюсар Рашівського дитячого будинку Гадяцького району, голова Шишацької організації «Союз Чорнобиль», що на Полтавщині, Василь Дмитерко. Згадуючи далекі трагічні події, він ховає у вуса щиру добру посмішку та гіркоту чорнобильського полину водночас.

«Ширилися чутки, що поїдемо в Афганістан»

24 роки — той вік, коли все можливо і все попереду, коли ти вмієш мріяти і дивувати, коли стаєш мудрішим та впевненішим у собі. Василь відслужив армію, повернувся у рідне село та влаштувався працювати в дитячий будинок.

27 травня 1986 року було одним зі звичайних весняних днів, що нічим не відрізнявся від інших, проте в пам’яті молодого чоловіка він закарбувався на все життя.

...Уже вечоріло, як раптом у двері по­стукали.

Якась невимовна тривога охопила молодого чоловіка і холодок пробіг по всьо­му тілу: хто б це міг бути в такий час?
На порозі стояв директор дитячого будинку пан Волошин.

— То що, Василю, рюкзак маєш?
— Маю, — розгублено і водночас здивовано відповів чоловік.
— Сало маєш?
— Маю...
— То збирайся. Поїхали.
— Куди? — ще з більшим подивом запитав Василь.
— Викликають до військкомату як військовозобов’язаного.

Василь тільки й устиг переодягтися, нашвидкуруч зібрати у наплічник найнеобхідніше — документи, одяг, харчі — та по­прощатися з родиною. І вже за кілька хвилин він сидів у директорських «Жигулях».
Біля районного військкомату метушилися люди, в натовпі Василь упізнав кількох односельчан. Серед них був йому добре знайомий Сергій.

Медкомісії ніхто не проходив, навіть тиску не вимірювали. Усім написали, що здорові й придатні для виконання військового обов’язку.

— Ми взагалі не розуміли, куди нас везуть, ніхто відкрито не говорив. Поміж призовників ширилися чутки, що в Афганістан. Проте чи дійсно це так, ми не знали, — згадує Василь Дмитерко.

На узбіччі пункту збору вже чекала припаркована колона помаранчевих «Ікарусів», тож за кілька хвилин хлопців відправили на Лубни. Там формувалася дивізія, яка прямуватиме далі.

Василь ще раз уже подумки попрощався з родиною, залишаючи за спиною рідне село і не усвідомлюючи, куди їде. Перед хлопцем була невідомість. Тоді він ще не знав, що незабаром стане одним із ліквідаторів наслідків найпекельнішої, найбільшої в історії людства техногенної катастрофи.

У Чорнобиль Василь потрапив через кілька років після «дембеля».
 

«Видали дозиметри, виготовлені ще 1961 року»

Наметове польове військове містечко було розміщене у 30-кілометровій зоні від атомної станції в селі Окопи. У цьому радіусі не було жодної живої душі — всі були евакуйовані.

А поряд — рудий ліс. Тут хвоя сосен вигоріла від радіації, вона перша прийняла на себе випромінення, а ліс став найнебезпечнішим місцем у зоні відчуження.

Після вибуху на ЧАЕС вітер спрямував радіоактивний викид саме в його напрямку. Дозиметр зашкалював, цокотів та видавав сигнали тривоги, а цифри на табло змінювалися на очах. І ти не бачиш і не відчуваєш, як альфа-, бета- й гамма-частинки прошивають людське тіло, мов кулі...

Новобранцям видали зелену солдатську форму, загальновійськовий захисний комплект та респіратори.

— Нам було поставлено завдання обгородити тридцятикілометрову зону колючим дротом, причому сказали, чим скоріше виконаємо, тим швидше поїдемо додому.

У складі нашого полку були військовослужбовці різного віку: від 20 до 50 років. Серед них і дужі молоді солдати-строковики, і такі, як я, з числа запасу, яких називали «партизанами».

Пам’ятаю кременчужанина, який тільки звільнився з Афгану й одразу потрапив у Чорнобиль. А ще був хлопець, якого забрали сюди наступного дня після весілля... Жили у великих наметах по 15 осіб і працювали по 18-20 годин на добу, аби швидше повернутися додому.

Вважалося, що спиртне — це радіопротектор, що виводить радіацію. І наш начмед, чоловік із життєвим досвідом, який служив у Семипалатинську, де випробовували атомні бомби, змушував нас пити по 100 грамів горілки. Тоді ніхто з нас, окрім нього, ще не знав, що від радіації по-справжньому нічого не убезпечує.

Годували нас такими смаколиками, що й уявити важко: морепродукти, червона риба, фрукти «заморські», шоколад, «згущенка». У «мирному» житті це все було в дефіциті, проте ми мали ці продукти кожного дня.

Для підтримки нашого духу привозили з концертами артистів: першою була Пугачова, потім Кобзон, Лещенко, Барикін...

А ще військовослужбовцям сказали: якщо в когось рівень опромінення досягне або перевищить 27 рентгенів протягом місяця, то таких відправлять на демобілізацію.

Це згодом уже Василь та інші ліквідатори дізналися, що ця доза — найвища межа допустимого опромінювання за рік. Військовим видали індивідуальні дозиметри, але прилади, виготовлені ще в 1961 році, показували велику похибку вимірювання.

Потім видали інші, проте, щоб ви­значити дозу опромінення, необхідно було віддавати їх у спеціальну радіаційну лабораторію і за допомогою спеціального пристрою визначати цю дозу. Тож як не намагалися хлопці дізнатися, скільки ж рентгенів опромінення «нахапався» кожен із них, так нічого й не довідалися.

Серед багатьох нагород нашого героя — орден «За героїзм та мужність».

«Знімали ґрунт там, де це не могли робити екскаватори»

«Колючкою» залишалося обгородити останні кілометри... Василь уже уявляв своє повернення додому, зустріч із родиною, як будуть вони разом з односельчанином та товаришем по службі Сергієм при нагоді згадувати, як спали в лісі на мокрих матрацах, як ставили стовпчики та натягували дріт...

Та вранці військовослужбовців вишикували у шеренгу й оголосили, що їхня мобілізація триватиме ще пів року..

— Увесь полк кинули на дезактивацію навколишніх сіл. Ми знімали ґрунт на території ЧАЕС, там, де це не могли робити екскаватори. Лопатами, приблизно на лопатний штик... Потім вантажили заражену землю і вивозили на поховання до сховища, що називали могильником. Чистили колодязі, оббивали плівкою вікна будинків, мили в цехах атомної станції. А потім розпочалася одна з найнебезпечніших операцій — очищення даху від графіту. Там був найвищий радіаційний фон. Дві хвилини роботи на даху прирівняли до двох років служби в армії.

Василю довелося побути на станції на різних роботах 8 разів.

...Територія ЧАЕС — гігантських розмірів, а всі приміщення настільки заплутані, що нагадували лабіринт. Василь та його товариші по службі вже завершували роботи на станції, як раптом хтось спохопився: Сергія, Василевого односельця, серед них не було. Військові обійшли кілька цехів — проте хлопець мов крізь землю провалився. Аби не отримати критичної дози, діяти необхідно було миттєво, тож розділилися на групи.

Сергія знайшли у віддаленому приміщенні станції, як виявилося, він заблукав у численних цехах і не зміг знайти вихід. Його обличчя мало колір неприродної засмаги, подекуди з червоними плямами. Було видно, що йому дуже зле.

Сергій отримав дуже велику дозу опромінення, втратив волосся й зуби. Невдовзі хлопець помер.

Це була у Василя перша втрата побратима... А пізніше пішли з життя Андрій, Сашко, Степан... І багато інших хлопців, яким не було навіть сорока...

Вони йшли на війну, де не стріляють, проте на неминучу смерть, де «невидимий ворог» підступно чатував скрізь. Та ніхто про це не думав, хлопці виконували військовий та громадянський обов’язок перед своїм народом.

Сьогодні діяв би так само

Сьогодні з усього взводу, де служив Василь, а це 25 осіб, залишилося живих троє. Тож для тих, хто вижив, головне питання — як зберегти рештки здоров’я.

Та, на жаль, держава не надто дбає про тих, хто на ЧАЕС залишив свою дужість та молодість, щороку урізаючи їм пільги та позбавляючи оздоровчих путівок. Не всім ліквідаторам удалося отримати й «чорнобильські» пенсії...

Проте Василь Дмитерко говорить, що якби час повернувся назад, то діяв би так само: не роздумуючи, пішов би рятувати своїх людей та Україну.

Свого часу, до 26-х роковин із дня аварії на Чорнобильській АЕС, телерадіокомпанія «Лтава» відзняла фільм «Повернення в Чорнобиль» (автор і режисер Костянтин Яхновський, оператор Євген Ковальчук), у якому розповідається про Чорнобиль колишній та нинішній.

Василь Дмитерко та інші ліквідатори аварії з Полтавщини їздили разом із журналістами на місце трагічних подій та брали участь у зйомках.

Нині спливає 35-та річниця... Проте ще не одне покоління буде чути відлуння дзвону Чорнобильської трагедії, а в пам’яті ліквідаторів назавжди закарбується чорне сонце Прип’яті та шалене цвітіння бузку в 1986-му в зоні навколо атомної станції...