Лізли в саме пекло: хто першими з українських журналістів потрапив у Чорнобиль та як склалася їхня доля

Cкорботна дата 26 квітня 1986 року стала чорним днем у календарі української долі.

Як тільки трапилося лихо на Чорнобильській АЕС, одними з перших, поряд з ліквідаторами, пожежниками, на місце трагедії прибували кореспонденти, журналісти різних видань, аби з місця події вести репортажі.

Без перепусток, редакційних відряджень, правдами і неправдами, намагаючись добути хоч якусь інформацію про те, що відбувається.

Сьогодні важко сказати, що саме гнало журналістів у Чорнобиль: професійне бажання бути першими чи прагнення чесно виконати свій громадянський обов’язок.

Перші післяаварійні пів року

Суцільна завіса секретності, якою Чорнобиль був відгоро­джений від усього світу, не давала можливості керівникам ліквідації наслідків аварії, провідним спеціалістам повідомляти будь-яку інформацію. Та й не до журналістів їм тоді було!

І все ж попри всі заборони й перешкоди кореспондентам вдавалося робити вражаючі знімки, на яких зафіксовані уламки колишнього четвертого енергоблока, сумнозвісний розвал, а головне — розповідати про людей, учасників ліквідаційних подій. Перші післяаварійні пів року були дуже складними для журналістів.

Хто тоді з колег задумувався над наслідками? Порушуючи найсуворіші заборони, лізли, що називається, в саме пекло — без дозиметрів, будь-яких захисних пристосувань.

Зараз вони хворіють, стали інвалідами, а багатьох із них уже немає серед нас, хоча вони ще мали б жити і жити.

Спливають роки. Ось вже й 35 минуло.

Нам, нині живущим, варто не забувати те героїчне і сумне минуле, згадати тих, хто закривав собою біду, зберегти для майбутнього світлу пам’ять про колег, яких уже немає.

Протягом десятків років ми визбирували інформацію, що торкалася журналістів-чорнобильців, повсякденно спілкувалися з ними, знайомилися з архівами. Намагалися не пропустити жодної події.

Саме пам’ять є рушієм людського поступу й оберегом найвищих моральних цінностей. Час показав, що журналісти ніколи не мають супокою і сумління не дає їм забути про ті чорні дні 86-го. Адже все, що надійно не зафіксоване, приречене на забуття.

Літописці

Поспілкуймося ж подумки чи наяву, знаючи, хто є хто. Відчуймо дружнє плече один одного. Хай це допомагає нам об’єднатися у справді велику родину, аби не виживати, а жити, щоб майбутні покоління не забували, кому вони мають завдячувати за сьогоднішнє сонце.

Це наш обов’язок не полишати чорнобильську тему, а продовжувати той жахливий літопис. Так силами київських журналістів побачили світ книжки «Открытая зона», «Біль і тривоги Чорнобиля», «Чорнобиль: Довге і болісне відлуння». Це книги-пам’ятники гіркої полинової пам’яті, скорботи і тривоги.

Одному Олегу Гусєву, заслуженому журналісту України, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС належать дванадцять книжок про боротьбу ліквідаторів за живучість атомної станції після вибуху 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці, подальший перебіг подій, пов’язаних із діяльністю і закриттям цього аварійного ядерного об’єкта підвищеної небезпеки.

Це «З Чорнобилем ми пов’язані навіки», «Атомний синдром Чорнобиля», «Кайдани Чорнобиля» і решта інших.

Книгу «Брат, ты братом силен» підготували силами журналістів об’єднання «Чорнобиль-прес» (голова Вадим Шкода). Книга Анатолія Демського «Чад» — це об’єктивний погляд безпосереднього учасника ліквідації, який з 1986 по 1993 рік був у складі оперативної групи Інституту ядерних досліджень АН України.

Тамара Хрущ — відомий телевізійний журналіст. Значну частину свого творчого життя присвятила екологічній і чорнобильській тематиці, зокрема телемарафонам «Дзвони Чорнобиля». Чорнобиль Тамара пропустила через своє серце.

Евакуація

Наші вінницькі колеги присв’ятили світлій пам’яті учасників героїчних і трагічних чорнобильських подій книгу «Вінничани і зірка полин».

Чимало зусиль для того, щоб ця книга побачила світ, доклав колишній редактор чорнобильської районної газети «Прапор перемоги», член Національної спілки журналістів України Микола Лаціс.

«Родинні корені мої на Полтавщині, а душа — в Чорнобилі», — говорив Микола Петрович.

Там напризволяще залишилися його домівка з квітучою черешнею, яка пнеться до сонця, не всихає і щовесни зустрічає білими пелюстками свого господаря.

2 травня 1986 року Миколі Лацісу було доручено еваку­йовувати село Машів, яке розташоване за 10 км від АЕС. З великим болем розповідає він у своїх книжках про випробування, які випали на долю чорнобилян.

«Третього травня підійшла колона автомашин. Це вже для домашньої худоби селян. Господині на прощання гладили, обіймали, цілували своїх корівок, просили водіїв не гнати машин, обминати вибоїни...

Плакали люди, плакали й корови... Та як же не плакати, коли залишаєш напризволяще і збудовану, може, ще дідом чи батьком хатину, і вирощену своїми руками яблуньку, і нажите власним горбом майно, і виплекані під вікнами троянди. Залишаєш рідну землю і рідні зорі над нею.

Люди хрестили свої садиби, ніби передчували, що не повернуться сюди вже ніколи...»

Кладовище під Москвою

Повідав нам Микола Петрович і трагічну долю родини Лопатюків із Чорнобиля. Іван Григорович працював керуючим чорнобильського районного об’єднання «Сільгосптехніка». Його син — на 4-му енергоблоці.

У ту зловісну суботу батько встав раненько, мав намір перевірити, чи надійно працює техніка на посівній. Сів на свого «уазика», виїхав на трасу Чорнобиль—Прип’ять. У напрямку Копачів мчали міліцейські і пожежні машини, прокотився бронетранспортер. Проїхав кілька кілометрів — пост ДАІ: «Далі їхати не можна, — пояснив міліціонер. — На атомці зірвався четвертий блок...»

У грудях Івана Григоровича похололо, серце стислося і ніби зупинилось, та відразу застугоніло, кров ударила в скроні: «Там же на тому блоці Вітя, синок». Батьківське серце вже віщувало: з сином біда, біда, біда...

«Не можна машиною» — пішов пішки через ліс. Не йшов — летів. Ось і четвертий блок. Та сина там уже не було. Його забрала «швидка допомога» знесиленого, майже непритомного.

А далі аеропорт Бориспіль, спецрейс на Москву, шоста клініка. Саме туди відправили найбільш уражених радіацією... Вічний спокій знайшов Віктор Лопатюк на Мітинському кладовищі під Москвою.

У відомому ювілейному фотоальбомі вміщено фото: на бордюрі перед могилою сидить сивий чоловік. Змарнілий, убитий горем. Не людина — сама скорбота. Це зустрічаються батько і син.

«Незручна» медична таємниця

До речі, всі ліквідатори, кого в перші дні аварії відправили лікувати в Москву, померли. Операції з пересадки кісткового мозку не допомагали.

Натомість усі, кого доправили на лікування до Київського інституту радіології та онкології, — вижили. Такі незручні таємниці Чорнобиля.

Треба віддати належне героїчній праці в ті дні головному радіологу України, який лікував променеві хвороби Леоніду Кіндзельському, його заступнику Валентину Ганулу, онкологу Анні Губарєвій. Цілодобові, виснажливі чергування врятували десятки життів.

Помер лікар Леонід Петрович Кіндзельський 19 квітня 1999 року у віці 68 років, похований в Києві на Байковому кладовищі.

Робота на передньому краї боротьби з мирним атомом, що вийшов з-під контролю людини, тривала вдень і вночі. В зону прибували машини, цементовози, самоскиди, бульдозери, мікроавтобуси, автокрани з усіх куточків країни. І так цілодобово, безперервно.

Всьому цьому давала лад служба ДАІ. Споруджувалися ґрунтові дороги, мости, розміщувалися дорожні знаки, відпрацьовувалась схема руху транспорту по зоні. Виникала потреба в адресно-довідковій службі.

Пропуск транспорту та людей здійснювався через три КПП, розміщених у селах. Коли поряд були медпрацівники — це надавало людям впевненості, і небезпека від заподіяної біди не здавалася такою страшною.

Переосмислюючи наші спілчанські архівні записи, переконуюсь: представники різних професій: пожежники, працівники атомної станції, пілоти, водії, правоохоронці, шахтарі, медики, енергетики, котрі перебували в ті дні у зоні Чорнобильської трагедії, не рахувалися ні з чим, без відпочинку, в екстремальних умовах з честю виконували поставлені завдання, ціною власного здоров’я і життя захистили мільйони людей від страшної біди.

Пам’ятаймо і шануймо їхні воістину величний подвиг і самопожертву.

Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на виски опадає,
Годинник життя безупинно іде...
Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає...
Скільки їх відійшло за межу з плином 35 років?

Правда коштувала життя

Саме київські журналісти зібрали найбільше фотосвідчень про цю трагедію. Авторів низки знімків — Валерія Зуфарова, Ігоря Костіна, Івана Лисенка, Анатолія Піддубного, Володимира Рєпіка, Володимира Самохоцького — на великий сум, уже немає з нами...

...Початок травня 86-го.

Спеціальний кореспондент Валерій Макаренко «Актуальної камери» каже: «Ми починаємо цей репортаж на борту вертольота, який іде курсом на Чорнобиль. Під нами поля і ферми, села, що в 30-кілометровій зоні навколо АЕС...

На цих територіях розпочато дезактивацію ґрунту і споруд. Проходимо над автотрасою на Чорнобильську АЕС. По ній весь час мчать автомобілі з терміновими вантажами. Підлітаємо до АЕС...

Тепер — увага! Ми проходимо над реактором 4-го аварійного енергоблока... Увесь діаметр кратера перекрито зверху товстим шаром піску, свинцю, глини...»

Знімав усе це у відчинені двері вертольота Валентин Юрченко. Мало не за ноги тримали, щоб він міг це робити. І він зміг. Зняв! Ті кадри побачив увесь світ, захоплюючись мужністю телеоператора. Тільки хто знав, що потім, після зйомок, його одяг так «світився», що його негайно конфіскували?

А скільки було ще й ще таких зйомок і «реакторів»! Не зважав, рвався, знав: треба, щоб люди якомога скоріше знали правду. Йому ця правда коштувала життя. Через пів року.

А чи варто було головному редакторові популярної газети «Говорить і показує Україна», яку в журналістських колах називали «ГПУ», Івану Лисенку бути одним із перших у Чорнобилі? Бажання побачити на власні очі і чесно відтворити для людства трагедію Чорнобиля в перші дні тижня приводило Івана на місце катастрофи.

Помер Лисенко Іван Кузьмович через шість років після тієї катастрофи, не доживши двох місяців до свого 50-ліття.

Схилімо низько голови перед мужніми героями.

Алла МАЛІЄНКО