На краю прірви

Розпочну з класики.

Хай вибачать мені потенційні читачі, але авторів двох відомих літературних сюжетів, хоч убий, не пам’ятаю. Та, гадаю, головне зміст.

Сюжет номер один.

Отара розумних, ба, навіть мудрих, як годиться великій нації, овець, яких пригнали на забій до м’ясокомбінату.

Там існує своя технологія: щоб від страху в овець не отруїлася кров і не зіпсувала якість м’яса, придумали господарі простий та ефективний спосіб: отару овець очолює штатний баран.

Розгублені вівці, які перед тим розтоптали свого старого ватага, з радісним беканням — «Нове обличчя! Кінець епохи бідності! Беее, нарешті кінець війні з вовками, беее!» — кинулися в єдиному пориві за своїм новим, ними ж обраним, супербараном під ніж.

Як здогадується читач, Господар був не зух: передбачив, як уберегти цінного кадра від гострого ножа різників, бо хто ж буде ризикувати цінним кадром? Тим паче біля воріт стоїть наступна отара.
Сюжет номер два.

Зібралося плем’я: високі, гарні і, головне, мудрі. Чи хотіли такими здаватися. Збудилися і обурилися: «Як так? Нас очолює недостойний Ватаг? І на війні з сусіднім братнім племенем людоїдів він заробляє, і ціни на банани он як виросли! «1+1» та інші правдиві медіа показують».

Тож уявляє мій дорогий читач, як обурилося плем’я, почувши таке. І вердикт справедливий — оберемо іншого вождя. Достойного, гідного нас самих. Обрали. Симпатичного, дотепного і такого ж розумного, як і більшість племені.

То плем’я якраз проживало між Сциллою і Харибдою і потрапило під чари співу Сцилли. Але факт є фактом — не додивилося мудре і досвідчене плем’я, що їхній коханий обранець сліпий. Та не звинувачуйте їх у недбалості.

По-перше, на обранцеві були фірмові і такі ж гарні окуляри, як і в спiвплемінників, хіба що не рожеві, а чорні — кажуть, під колір душі обранця. Танцюють, співають, новий племінний гімн обирають, як і годиться, всенародним референдумом.

Спинилися на відомому шлягері сусіднього племені: «Двє шагі налєво, двє шагі направо, шаг впєрьод і двє назад». Далі не пригадую, та суть ясна — текст більш як достойний бути гімном та прямим дороговказом для племені з новим обличчям.

«А як же далі розвивався сюжет?» — спитає доскіпливий читач. Просто і банально — чи то йдучи до нових перемог, чи то втікаючи від уже згадуваного племені людожерів, але опинилося наше плем’я на краю прірви.

«Ойойой, — заверещали, — та він же сліпий, куди він нас завів, він же з агентами племені людожерів!»

Далі автор опускає руки, бо негоже перекладати нелітературну лексику. От бо й виходить дурна ситуація: автор знає, чим усе закінчилося, а розповісти громадянському суспільству не годен. Та й не зовсім безпечно, бо вціліли ще немало вірних слуг Вождя, що живцем мене з’їдять, навіть не підсмаживши. А такий варіант мені не до вподоби.
Сюжет третій.

Геть класику! Дайош нові обличчя!

Не перекладаю свідомо, щоб передати цимес (пора й вам переходити на мову Видатного Літератора Cучасності) новітньої епохи. Мову я дійсно вивчаю, а от суть подій не годен осягнути, довелося звернутися до авторів третього сюжету, бо, на щастя, вони живі, а може, й невмирущі.

Не я це сказав, але хтось iз мудрих: «Дуже незле мати приятелів не лише в раю, а й у пеклі». Тож скористаюся нагодою і телефоную.

Скромно так і чемно кажу: «Це я, Микола Матусевич, чи не роз’ясните мені ситуацію», — розповідаю їм усе написане вище. Прошу, по старій дружбі, роз’ясніть мені що і як? Хто автор сценарію, як обирали актора на головну роль, скільки це коштувало?

І тут відповідь на мою тираду: «А, ето ти, Мікола, давно нє відєлісь. Ну как же, ми нє забиваєм старих друзєй. Ми іх іскрєннє любім», — одним словом, суцільна лірика.

Щиро сказати, я був зворушений і переконався — стара дружба таки не іржавіє: «Може, ти в чьом нуждаєшся, может путьовочку, дорогой Мікола, гаварі, нє стєсняйся».

— Не потрібна мені ваша путівка, остання була по теплих краях Уралу і Сибіру, хоча й надто цікава і захоплююча, та все ж 12-річна подорож. І хоч iз відомим комфортом, усе ж ніби затривала.
— Ну, Міколо, ти, как там гаварят па-хахляцкі, «вєрєдуєш», — може, вони й праві, може, я дійсно вередую, бо гріх скаржитись — турбота і увага таки є.

Рідна українська влада, яка стає все ріднішою та й турботливішою, мене не забуває — то папєрєднікі медальку почеплять, то півкіло гречки до Дня політв’язня, а нинішня…

Поки що повертає побратимів до українських ГУЛАГів. Привіт, Ріфмастере! Зустрічай гостей, нас повертають «до свого дому». Та й, зрештою, наші українські в’язниці кращі набагато за кацапські тюрми.

Далі зв’язок обірвався, передзвонював раз і другий, але нічого не вийшло. Видно, орли Баканова вже замочили всіх тих колег, хто співпрацює з вражеской страной.

Тому все мені сказали мої старі друзяки. Зiзнаюся, не все і я вам розповів iз почутого (нічого не вдієш, такі закони жанру).

Але і я залишився в дурнях, бо пообіцяв читачу розповісти деталі третього сюжету, а, бач, не зможу. Як додзвонюся до фірми послуг ФСБ, то запитаю їх. Хіба завадять їхні колеги, чи то підлеглі, з СБУ.
На кінець сам собі побажаю, щоб потенційний читач перетворився на постійного читача.

А зелених прошу не читати моїх текстів, бо з’являться сумніви, зникне любов до вождя і повернеться здоровий глузд. Скажіть, воно вам треба?

Микола МАТУСЕВИЧ, дисидент, співзасновник Української Гельсінської групи