За заповітом: мемуари Юрія Мушкетика надрукували після його смерті

Письменник Юрій Мушкетик вважав, що не ми обираємо собі життєві дороги, а дороги вибирають нас.

Концепція, звичайно, дискусійна; але це його погляд, і він обґрунтовує його досить переконливо в мемуарних «Дорогах, які нас вибирають» (Харків: «Фоліо», 2020).

Відповідно до заповіту автора, книга, писана ним в останні роки творчості, мала бути опублікована після його відходу за обрій. Так і відбулося. Упорядником і автором передмови до видання значиться дочка письменника Леся Георгіївна Мушкетик.

Після читання книги мені здалося, що її можна було публікувати і за життя Юрія Михайловича (1929—2019). «Пікантні», на його думку, факти, що наводяться в книзі, нічого «страшного» не містять. Вони викладені делікатно, з розумінням ситуацій, і так би їх, думаю, сприйняли і дійові особи.

Виростав і не знав, що українець

Він старший від мене на менш як на десяток років. Але ми належимо практично до одного покоління. Чималенько-бо літ проживали в однакових радянських умовах.

Автор схарактеризував їх чи не ось цими словами: «Міра речей і совісті втрачена». Інакше кажучи, нам довелося жити за винятково фальшивої влади. Довкруж не правда, а брехня, довкруж не спокій, а страх.

Унаслідок, як пише мемуарист, я виростав і не знав, що я українець; виростав неподалік станції Крути і нічого не знав про Крутянську трагедію; не знав, що в України є своя історія, бо і в школі, і в університетах нам розказували про чужих, російсько-імперських, царів, про війни, які велися не в ім’я України, а ради зміцнення «братнього російського народу», який обов’язково характеризувався як «лучший в мире».

Людяність за таких умов рятувалася в народі завдяки лиш одному: звичаям. Вони заміняли закони та беззаконня, і тому в нас обох зберігалося відчуття святковості у різдвяні чи великодні дні, на душі тепліло, коли на якомусь кутку села дівчата заспівають народних пісень, збираються вечорами на призьбах чи колодках і там залицяються або правлять теревені...

Враження від «колгоспної роботи» в нас були теж майже однакові: виснажлива експлуатація, втомливі дні і ночі, хоча в одному ми різнилися.

У своїй мемуарній книжці «Вечірні світанки...» (2015) я писав, що наш (у моєму селі Гуляйполі) колгоспний бригадир чи голова вилив відро води в піч, у якій моя мама готувала для нас, трьох дітей, якийсь супчик на обід. Юрій Мушкетик двічі згадує, що його мама, будучи головою колгоспу, не заливала вогонь у печах, а намагалася залишатися людяною і виконувала свої обов’язки без конфліктів з колгоспниками.

Отже, автор мемуарів виростав як син голови колгоспу, хоча нічим не відрізнявся від так званих рядових сільських хлопчиків: у печі й на столі в них були дуже скромні наїдки, на ногах — шиті з сукна валянки в ґалошах-чунях, яких він страшенно соромився і через них, клятих, навіть не навчився танцювати з дівчатами в сільському клубі.

Дещо спільного було в нас із Юрієм Мушкетиком і в часи навчання в Київському університеті. Адже в ньому продовжували працювати практично ті ж самі викладачі, що й десять літ тому (за Мушкетика), і так само «атмосфера була спресована до чадного похлипу». Дисиденти (зокрема Євген Сверстюк) називали «червоний» університет глухонімим.

Юрій Мушкетик, Михайло Наєнко і Петро Кононенко на презентації роману «Гетьманський скарб».

«Страх ходив поміж нами»

Юрія Мушкетика, як і мене, «виключали» (та не «виключили») з комсомолу, нам дорікали непослідовністю в поведінці «радянського студента», хоча причини всього цього були різними, і тому по-різному в нас склалися подальші шляхи-дороги після університетського навчання.

Юрій Михайлович пише, що в ньому дедалі глибше вкорінювався страх; доводилось боятися компартії (перебуваючи в ній), і це, мабуть, найбільше зумовлювало факт його життєвого вибору: не він вибирав дорогу, а вона вибирала його. Характерно, що суто історичних відхилень у всьому цьому навряд чи слід шукати.

Володимир Винниченко в публіцистичному романі «Слово за тобою, Сталіне», писаному в кінці 40-х років ХХ ст., дуже переконливо показав: радвлада і її підневільні трималися на «трьох китах»: страх, брехня і репресії.

Страх і брехню Юрій Михайлович відчував, як кажуть, на власній шкірі («Страх ходив поміж нами, серед нас, жив у нас»), а про репресії більше дізнався лиш тоді, коли вже працював головним редактором молодіжного журналу «Дніпро».

Це було за так званої «хрущовської відлиги», і відомості про розстріли письменників, просвітян, священиків чи т. зв. куркулів можна було почерпнути не тільки з розмов «на кухні», а й із публікацій у пресі, які стали з’являтися внаслідок розвінчання новим після Сталіна партійним лідером СРСР Микитою Хрущовим «культу особи Сталіна» (1956-й і подальші роки).

Про нерішучість і відстороненість

Юрій Михайлович пише про труднощі в журналістській роботі, про неможливість опублікувати в керованому ним журналі «Дніпро» художньо правдивий роман чи вірш, про складність взаємин із працівниками редакції та авторами-письменниками, про напружені «будні» у зв’язках зі Спілкою письменників України, але найважче, мабуть, писалося Юрію Михайловичу про свою часом нерішучість і відстороненість від вирішення конфліктних ситуацій.

«...За дещо, — читаємо в мемуарах, — пече сором. І — каяття. За те, що мовчав, нахиливши голову, коли виключали зі Спілки колег. А мав би підвестися, сказати, запротестувати... Мовчав, сховавшися у куточок. Руки не підносив, але мовчав. «Мене ось самого звільнили з роботи...» У мене батьки, дружина, діти. Либонь і сам себе любив вельми, і страх великий мав у душі. А тепер не випекти з душі того тавра вогнем».

Мало хто, а може, й ніхто з недавніх письменників не написав так правдиво про себе, про своє каяття за не зроблене. Більшість виставляє себе з задертим носом, як борця за правду і т. д., а тут — чесно і без таємниць: не вистачило рішучості і тому — сором.

Через це й віриш написаному і погоджуєшся, що Мушкетик — це зовсім не та людина, про яку писав Микола Вінграновський: «Душа наїлася і бреше!». До того ж бреше в кількох компіляторських томах і не втомлюється брехати.

Юрій Мушкетик уклався в своїх мемуарах у триста сторінок; як робили це Олександр Довженко в «Зачарованій Десні», Михайло Стельмах у «Щедрому вечорі», як, зрештою, й Пантелеймон Куліш у «Моєму житті» чи Ромен Роллан у «Кола Бруньоні».

Все це мемуари, хоч викладені і в наближеній до художньої формі. Через те й видно, що писали їх письменники, а не компілятори по-узбецьки: узбек, як відомо, їде на ішаку і «співає» про все, що бачить довкола себе. Справжній письменник вибирає ж із навколишнього життя-буття тільки найбільш типове (прошу пробачення за хрестоматію) і надає йому вигляду, що характеризує і себе як особу, і епоху, в яку та особа жила.

Мушкетикова епоха в його мемуарах прочитується достатньо виразно. Обравши «портретний» шлях її характеристики, він ні на кого не схожий. В останні роки з’явилося, щоправда, іще кілька «портретних» мемуарів, але в них власне «портрети» ніби пізнаються, а епоха не прочитується.

Останній підрозділ книги Юрія Мушкетика («Жмут спогадів: принагідні записи з різних років») змусив мене усе ж декого подібного згадати; я довго думав, кого саме, і припустив, що схоже стрічалося почасти у Віктора Гюго (Мушкетик кілька разів повторює його вислів: «Література повинна творити народ!») чи й у Мішеля Монтеня («Проби»).

Може, це й занадто сміливі припущення, але вони не без підстав: принагідні замітки Юрія Мушкетика (як і в «Пробах» французького ренесансника) являють собою своєрідну філософію його думання, погляд на світ, який був у СРСР та, зокрема, в Україні дуже похмурим, а часом і цілком нелюдяним. Ну скажіть, про яку людяність можна говорити, якщо в Україні бачимо «невпинний, послідовний хресний шлях нації.

1. При Петрі І заборона в Україні торгівлі з зарубіжжям, заборона Церковних видань на Україні, вбивство Полуботка, нищення Запорозької Січі та настановлення над Україною Малоросійської колегії.

2. Остаточне знищення при Катерині II Січі, гетьманату, обернення українців у кріпаків, заслання Шевченка, розгром Кирило-Мефодіївського товариства.

3. Емські, Валуєвські циркуляри на заборону української мови.

4. Окупація України червоною Москвою, знищення, репресії проти відомих українців незалежно від їхньої політичної орієнтації: В. Чумака, С. Петлюри, Скрипника, Шум­ського, Єфремова, Грушевського, Косинки, Підмогильного, Плужника, Курбаса (і всіх інших митців), послідовна русифікація (у всі часи).

5. Голодомори 1933-го, 1947 р.

6. Післявоєнні депортації селян Західної України, гоніння на українську культуру (Сосюра, Яновський, Рильський, Смілянський...)

7. Захоплення влади купкою кровопивць-плутократів (олігархів), непомірні їхні збагачення і жахливе зубожіння народу, зокрема села, потоплення культури і зокрема літератури, і де той Геракл, який відірве їх від їхніх награбованих багатств.

Важко орати, коли нічим сіяти. Важко говорити про позитив, коли кругом самі негативи, ми всі їх бачимо і мусимо про них говорити».

Та все одно, наголошує Юрій Мушкетик, і за таких умов українська культура, література залишалися живими і намагалися бути виразником душі свого народу. Дехто зламувався, дехто цілком запрягався в ярмо панівної колоніальності і тоді перетворювався на майже блазня.

Мемуарна книга.

Радянські корифеї

На очах мемуариста, який тривалий час редагував письменницький журнал «Дніпро», а потім очолював Київську і Всеукраїнську письменницьку організації, відбувалося практично падіння поета європейського рівня Павла Тичини («Я був дурний і дикий», — як писав Максим Рильський»); ставив інколи своїх героїв на котурни суперечливий, але масштабно геніальний Олександр Довженко; часом, аби вижити, фальшивив у бік сталінської партії глибоко ерудований, висококультурний Максим Рильський.

І Тичину, й Рильського арештовували, Довженка не зважувались через його всесвітню відомість, але, як пише мемуарист, «то були корифеї, підносилися над загалом, як підносяться віковічні дуби над лісом. Не кожен невіглас одважувався вилізти на трибуну, коли в залі сиділи Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Малишко. Не зараховую сюди Корнійчука. Він ніколи не сидів у залі з «письменницькими масами». І зараховую Малишка... Він приходив до університету і ярів віршами зі сцени, був гострий, протистояв офіціозу...».

Але й у нього на одних партійних зборах вирвалось звинувачення на адресу Володимира Сосюри про його нібито зловорожу діяльність у вірші «Любіть Україну». «І Сосюра плакав. Так само... зі сльозами в кутиках очей після подібних зборів, де розвінчували за антирадянські вірші «поміщицького» поета, стояв у пивничці Максим Рильський, запиваючи гіркоту почутого і глухоту друзів...».

Компартія за халтуру в літературі на гонорари не скупилася

Підколоніальні умови життя, наголошує Юрій Мушкетик, ставили українських людей нерідко в безвихідь, але зрідка породжували і спротив. Юрій Смолич свої «Розповіді про неспокій» писав спочатку ніби об’єктивно, а потім переінакшував на «так, як треба»; Олесь Гончар не виконав вказівку кадеб’ятників виключити зі Спілки письменників Ліну Костенко; не втрачали порядності Іван Сенченко, Леонід Смілянський, Кость Гордієнко чи талановитий до божевілля Василь Земляк.

Хоча були серед старших письменників і дуже рівні в ідейно-радянському плані (Вадим Собко, Натан Рибак), однак тримали в Москві «бардачок, і це їм пробачали за високу ідейність».

Не уточнив Юрій Михайлович лише те, що впіймана на гарячому московська повія, коли її соромили, що вона вступає в нестатутні стосунки зі старим та інвалідним письменником, виправдовувалася перед міліцією в такий спосіб: «Це єдиний клієнт (про одного з них), який ніколи не рахував гроші. Діставав зі спід­ньої кишені піджака пачку купюр і «за послуги» віддавав їх мовчки». Компартія, як знаємо, за виробничу халтуру в літературі на гонорари не скупилася.

Несподівано новим вітром повіяло від молодшого покоління літераторів, які ввійдуть в історію з назвою «шістдесятники» (І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Гр. Тютюнник, В. Дрозд, І. Жиленко, Р. Іваничук, Р. Андріяшик, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, Р. Федорів, В. Шевчук, Євген Гуцало, О. Лупій, Р. Третяков та ін.).

Їх (після певних вагань) підтримали старші письменники — Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко й Олесь Гончар, а «друкований шлях» у письменство певною мірою відкрив їм Павло Загребельний як редактор «Літературної газети» (згодом «Літературної України»). Але чи не він кинув і перший камінець у їхній город, коли в журналі «Вітчизна» опублікував статтю «Три краплі смутку».

Утриматись шістдесятникам на своїх позиціях, протистояти панівній ідеології і пропонувати нові форми творчості (особливо в час т. зв. сусловсько-маланчуківських гонінь на мистецтво, початок 1970-х років) удавалося не всім.

Дехто замовк і почав писати «в шухляду» (Ліна Костенко, Валерій Шевчук), Микола Вінграновський вдався в творчості до «дитячої тематики», найактивніших літературних критиків Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу та поета Василя Стуса було кинуто за ґрати, «на гачку» почали тримати навіть найбільш ідейних (Юрій Збанацький), на безхліб’ї опинився перекладач-ерудит Микола Лукаш, Борис Олійник захопився компартійною кар’єрою і т. ін.

Щоб вижити в умовах матеріальної скрути, Юрій Мушкетик допомагав деяким шістдесятникам друкуватися під псевдонімами, за що одержував наганяй від деяких (на зразок «Н») дуже партійних критиків, хоча й пробував вести з ними «довірливі» бесіди.

Я можу, пише Юрій Мушкетик, бути суб’єктивним у своїх су­дженнях про колег-письменників, зокрема й стосовно Бориса Олійника, але така, мабуть, природа людська: переступити через суб’єктивізм вона не завжди може.

Юрій Мушкетик (стоїть праворуч) з батьками — Михайлом Петровичем та Уляною Онуфріївною, яка була свого часу головою колгоспу, дочкою Оксаною і драматургом Олексою Коломійцем.

Романтизм історії

Міркування письменника про творчість і його власна творчість — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Коли Юрій Мушкетик писав якісь твори «на злобу дня» чи в дусі суто радянської історіографії («Семен Палій», «Рубіж», «Позиція»), то елементи реалізму там були справді домінуючими, і вони, ніде правди діти, зійшли вже з літературної арени разом із тією «злобою дня» й «радянською історіографією».

Коли ж брався письменник за історичну тематику в науковому її розумінні, то реалізм у нього відходив десь на двадцять п’ятий план, бо «предметно» зобразити події дуже далекої давнини практично неможливо.

У романах «Гетьманський скарб», «Яса» чи «Брат на брата», які письменник і сам називає серед кращих своїх творів, події відбуваються за триста й більше років, тому і для зображення їх у дусі правди й реальності — це все одно, що стрибати з літака без парашута. Потрібна для цього обов’язкова романтична фантазія, якою, між іншим, позначена практично вся українська література.

Такий уже в неї менталітет, і нема на те ради. Це з усією очевидністю мемуарист продемонстрував у новелах-повістях останніх років життя, де осмислено ним життєві уроки і класичної античності («Смерть Сократа», «Правда про Прометея», «Правда про Сізіфа»), і вітчизняної Хмельниччини («Страх підстарости Чаплинського»), і ближчої до нас гоголівської пори (трохи раніший «Жовтий цвіт кульбаби»).

Усе це твори романтичні, бо лиш романтик може нафантазувати, що Сократ досі живий, що Прометей (після звільнення його Гераклом зі скелі розп’яття) перетворився на тирана, що Сізіф не уявляв свого життя без щоденного викочування на гору злощасного каменя, що, зрештою, Чаплинський, який украв у Хмельницького найбільшу його цінність — дружину Гелену — потрапив відтак у пащу страху і позбутися його зміг тільки своєю смертю.

Все це ніякий не реалізм, а «чистий» романтизм, як романтикою повіває і від незакінченої повісті про Марусю Чурай («Недоспівана пісня»), яку вміщено в книзі спогадів письменника як додаток до мемуарного її змісту.

Утім мемуарний жанр не є чимось застиглим, що не піддається трансформації. Своєрідним він постав, зокрема, у Габріеля Гарсіа Маркеса («Жити, щоби розказати про життя»). Він опублікував свої спогади за 12 років до смерті, надавши їм, по суті, художньо-белетристичного вигляду.

Художньо-оповідна манера властива спогадам Анатолія Дімарова «Прожити й розповісти», які мають підзаголовок «Повість про сімдесят літ» і опубліковані за 17 років років до відходу письменника за межу.

Олесь Гончар ніби не створив своєї мемуарної книжки, але його «Щоденники» (в трьох томах) можуть сприйматися і як спогади. Подібно до щоденникових записів Олександра Довженка, Сергія Єфремова чи Павла Тичини.

У гостях у Шолохова, який не писав «Тихий Дон»

У Мушкетикових спогадах дуже рідко вловлюється хронологія. Лише зрідка якийсь епізод вписано в певну дату, бо про нього, зокрема, збереглися відомості з літературної періодики. Один із них — письменницьке зібрання «на чай» в обійсті «самого» Михайла Шолохова (станиця Вешенська).

«...У газетах писали, що у Вешенській чотири дні «шёл крупный литературный разговор». Насправді чотири дні тривала пиятика... Я ходив по подвір’ю, де кілька гаражів, величезний пташник, сад, погріб. Вийшов з будинку Васілій Бєлов і сказав: «У отому погребі сидів казачишка, який писав «Тихий Дон». Нігті повростали в стіни».

Не уточнив Юрій Мушкетик, що тим «козачишком» був тесть Михайла Шолохова П. Я. Громославський, який не «писав» «Тихий Дон», а компонував його з рукопису старшого письменника Ф. Крюкова, на який (рукопис) Громославський натрапив у майні вбитого на фронті офіцера царської армії Крюкова й елементарно поцупив його.

Про це вже існують і публіцистичні дослідження на зразок «Cудьбы романов» М. Мезенцева (Саратов, 1994), і текстологічний аналіз Зєєва Бар-Селли усієї «творчості» М. Шолохова з назвою «Литературный котлован.

Проєкт «писатель Шолохов» (Москва, 2005). Повсюдне штрикання в бік Шолохова, що його «Тихий Дон» написаний не ним (зауважує в іншому місці Ю. Мушкетик), призвело до того, що він «виродився в примітивного алкоголіка».

Для написання його «нових» творів, як відомо, залучалися інші письменники; А. Платонов, зокрема, доклав свого таланту до створення незакінченого роману «Они сражались за Родину»  тощо.

Юрій Мушкетик потрапив у гості до Михайла Олександровича ще будучи редактором журналу «Дніпро», а в пізніші часи, як я казав, він протягом 16 років очолював письменницьку організацію України: розпочав головування в СПУ за радянського часу, а завершив у роки Незалежності.

Можна було б простежити еволюцію діяльності цієї організації за роками чи за етапами, але він чомусь проігнорував такий спосіб фіксації спогадів, у чому є, можливо, й свій позитив. Багато про що Юрій Михайлович не розповів і вже, як знаємо, не розповість.

Про посланця Бога

Окремий трактат Юрій Мушкетик у своїх мемуарах присвятив постаті Тараса Шевченка. Це, можливо, найпереконливіша відповідь на питання, яким «печеться» не одне вже покоління літературознавців: «Чим Шевченко великий?». Про це ще в сторіччя від дня народження поета опублікував дуже ґрунтовну студію Гнат Хоткевич.

Відтоді з’явилися сотні досліджень, серед яких є чимало кон’юнктурних і навіть наклепницьких. М. Семенко і брати Капранови поназивали свої писання теж «Кобзарями», як і перша його книжка, але все це, крім здвигу плечима, нічого не викликає.

Юрій Мушкетик називає Шевченка «посланцем Бога.., бо він був усіма: він увібрав у себе увесь біль панщини, наймів, біль од усіх батогів, він увібрав у себе всю ненависть варнаків і галайд, осягнув огром несправедливості всієї імперії... зумів узагальнити всі кривди світу і всі пориви до свободи... не хитнувся жодного разу, жодного разу не покривив душею... Його творчість — вище мірило людини на землі, його мета — у першу чергу мета українця ота, як нині ми кажемо, українська ідея».

Найприкріше, приходить до висновку Юрій Мушкетик, що Шевченкові уроки творчості й поривань залишилися незасвоєними: «Село, про яке писав Шевченко — «село неначе погоріло», — сьогодні виглядає так само, як у його дні, і люди так само йдуть на панщину до орендарів-олігархів.

І нового Вашингтона ми не ді­ждалися, Наші коклеси і брути плазували і плазують перед імперським троном. І способи управління у нас такі самі, як у Шевченковому сні: «Та й давай місити недобитків православних».

...Юрію Мушкетику зірку Героя України вручав президент Віктор Ющенко. Письменника не стало через два з половиною місяці після 90-ліття. У Києві, на Байковому кладовищі, він — неподалік письменників-сучасників Анатолія Дімарова, Павла Загребельного, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника...

Михайло НАЄНКО,
літературний критик,
лауреат Шевченківської премії