По-своєму щасливі і нещасні: чому українці пасуть задніх у світовому рейтингу щастя

Як «УМ» уже повідомляла, цього року Україна у міжнародному рейтингу щастя піднялася на 13 позицій угору, зайнявши 110-те місце серед 149 країн світу. Прогрес, звісно, радує.

Але ситуація, коли, випередивши африканців, ми пропустили вперед не таких уже й благополучних сусідів iз радянської «комуналки», викликала щонайменше легке сум’яття.

Якось не віриться, що тим же узбекам, вірменам чи, наприклад, киргизам живеться набагато краще, ніж нам. Можливо, вічне ниття, яке стало замалим не фірмовою ознакою українського суспільства, вже потребує негайного аналізу спеціалістів, об’єднаних в окрему державну структуру?

На це запитання у Харківському пресклубі спробували відповісти фахівці, які професійно оперують коефіцієнтами «щасливості».

Дискусія приємно здивувала розмаїттям думок. Виявляється, у світі не лишилося нічого, чим би не можна було управляти централізовано, але людина розумна завжди знайде спосіб лишитися щасливою по-своєму.

Не в грошах щастя?

Складаючи рейтинг щасливих країн, соціологічна група World Happiness Report 2021 аналізувала такі показники, як стабільність, гарантія зайнятості, доступність медицини, відчуття безпеки і впевненості у завтрашньому дні, рівень заможності та громадянських свобод.

Актуальність такої відбірки, з об’єктивної точки зору, ні в кого не викликає сумніву. Втім якщо врахувати ще й суб’єктивні фактори, то загальна картина виявиться не настільки однозначною.

На думку харківських аналітиків, які брали участь у дискусії, вплив власної заможності на відчуття щастя не такий уже й однозначний.

Для доказу завідувачка кафедри психології Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди, доктор психологічних наук Тамара Хомуленко навела дані психологічного дослідження щодо взаємозв’язку рівня доходів iз відчуттям вдоволення своїм життям.

Виявляється, якщо людина реально бідна, то її відчуття щастя може бути дійсно напряму пов’язане з фінансовим забезпеченням.

А ось у кого грошей вистачає на всі первинні потреби, як-то харчі, «комуналка», можливість оплатити медичні послуги та навчання дітей, то цей зв’язок у більшості випадків помітно слабшає, а можливо, й зникає взагалі. Водночас у дуже багатих людей — своя історія. Тут, за словами Тамари Хомуленко, щастя залежить від того, куди саме витрачаються кошти.

Причому найбільше вдоволення і найвище відчуття благополуччя переживають ті, хто займається меценатством, спонсорством і благодійною діяльністю. Словом, поділився своїм щастям з іншими — і сам вщасливився ще більше.

Подібні емоції можуть переживати не лише доларові мільйонери.

«Є дослідження, в рамках якого студентам дали таке завдання, — каже декан гуманітарно-правового факультету Харківського національного аерокосмічного університету ім. Жуковського, кандидат психологічних наук Максим Жидко.

— У вас є певна сума грошей. Ви можете витратити її на себе або зробити щось для когось, а після цього опишіть власні емоції.

Результати засвідчили, що сильніше суб’єктивне відчуття щастя пережили ті, хто зробив щось для інших. Хоча і тут є свої нюанси. Багато що залежить від того, любить себе людина чи ні».

Відносність щастя

А чи можемо ми бути повністю щасливими, досягнувши того фінансового рівня, який уже не робить нас нещасними?

Виявляється, і тут не все однозначно, оскільки, за словами Максима Жидка, тоді починає спрацьовувати такий фактор, як осмислення життя. І ось на ці важливі процеси може елементарно бракувати часу.

«До мене як до психотерапевта приходить багато людей, які дуже добре заробляють, — запевнив експерт.

— Але вони не мають часу витрачати ці кошти. Гроші не роблять їх щасливими. Водночас якщо ми будемо турбуватися лише про своє внутрішнє щастя, то у нас не буде мотивації виконувати соціальні функції. Саме тому суспільство нам постійно нав’язує певну модель щастя. Отож, коли ми досліджуємо цей показник, важливо розуміти, про що саме йдеться — про щастя, яке є в людини, чи про той соціальний стандарт, який нам нав’язали і про який ми думаємо, що він і складає наше щастя».

Певною мірою таку думку поділяє і професор ХНУ ім. В. Каразіна, кандидат соціологічних наук Олександр Кизімов.

За його словами, українці зараз багато подорожують Європою та Америкою, тому в них склалася певна модель пристойного життя. І все, що не вписується в цей високий стандарт, породжує відчуття нещасливості.

«Зараз існує багато країн, де потужна пропаганда переконує громадян у тому, що вони живуть добре, і люди справді у це вірять — каже він. — Але варто їм кудись поїхати й побачити краще життя, ця ілюзія швидко розвіюється».

До речі, саме такі емоції переживали «найщасливіші у світі» радянські люди, потрапляючи до Європи за туристичними путівками.

Як показали інші дослідження, рівень вдоволення життям також не залежить стовідсотково від здоров’я.

Повністю здорова людина може почуватися нещасною, так само, як і постійний пацієнт лікарень, здатний досягти такого рівня філософського осмислення реальності, коли вже саме життя для нього стає повноцінним щастям.

Вік опитуваних у параметрах радості ще відноснiший, оскільки дужий молодик зі своїми проблемами росту і становлення нерідко почувається менш щасливим, аніж літній чоловік, який пізнав мудрість життя.

Що може додати українцям радості?

І все ж, чому ми найменш щасливі за всіх вихідців з радянського табору? Можливо, в Україні вже пора створити таке собі міністерство щастя, яке б опікувалося цією проблемою до тих пір, поки ввійдемо, за версією World Happiness Report, хоча б до першої півсотні вдоволених життям? Узбеки ж змогли, а ми що, гірші?

Цю ідею в ході дискусії впевнено підтримала професорка Харківського національного економічного університету імені С. Кузнеця, доктор економічних наук Наталія Внукова.

На її думку, Україна тривалий час була частиною тоталітарної держави з жорсткою вертикаллю управління. За нас усе вирішували «нагорі», тому найбільшою проблемою і досі є повна відсутність горизонтальних зв’язків між членами суспільства. Кожен виживає як може.

Децентралізація і створення ОТГ внесли в цю нездорову практику очевидне пожвавлення, оскільки члени самостійних громад тепер вчаться самотужки, а головне — творчо впорядковувати своє життя, що додає їм оптимізму.

Вочевидь, саме вони найближчі до того, аби збудувати свою маленьку територіальну оазу щастя. Правда, за умови, що спадково архаїчна вертикаль не почне за звичкою вставляти в їхнє буття свої мотивовані п’ять копійок.

«Чому Фінляндія у згаданому рейтингу стабільно посідає першу сходинку? Тому що в них дуже розвинутий горизонтальний рух, — каже Наталія Внукова. — Нам теж потрібно налагоджувати подібні взаємодії і створювати умови для їх розвитку. Але цей процес не буде простим. У нас неминуче будуть дуже загострюватися суттєві протиріччя в різних групах. Саме тому нам не завадила б структура, яка б допомагала вирішувати подібні проблеми».

Своєю чергою Олександр Кизімов каже, що ідея створення міністерства щастя викликає у нього не надто добрі асоціації з тоталітарними режимами, де «нещасність» людини розглядається як дисидентське невдоволення, а то й відвертий протест. То ж було б добре, якби вже існуючі міністерства навчилися створювати такі умови в державі, за яких кожен бажаючий мав би гарантовану можливість стати ковалем власного щастя.

А ось Максим Жидко жартома (а може, й ні) припустив, що міністерство щастя у нас уже є, і подбали про нього глобальні корпорації Google та Facebook. Аналізуючи наші цифрові сліди у мережі, вони створюють для нас інформаційні бульбашки, в яких існувати дуже комфортно.

«Для того, аби ми особливо не напружувалися, витрачаючи свою інтелектуальну енергію, нам підсовують у формі контекстової реклами товари, які необхідно придбати, — каже пан Жидко.

— Нам також нагадують, що пора перевірити своє здоров’я, слідкують за рівнем нашого холестерину і серцебиттям. Нам пояснюють, чого ми насправді хочемо. Тобто з алгоритмом щастя там обізнані не взагалі, а в застосуванні до кожної конкретної людини. Причому ці знання ще й вигідно продають. Тому вважайте, що міністерство щастя у нас вже є. Воно має певну ідеологію. І весь фокус полягає лише в тому, що з цією ідеологією робити».

Концептуальні страждальці

Проаналізувавши ситуацію, учасники дискусії дійшли до висновку, що українців, задоволених життям, насправді більше, ніж свідчить міжнародний рейтинг «щасливості». Але при цьому ми дуже стримані в позитивній оцінці власного благополуччя.

«Можу на камеру зараз заявити: я — щаслива людина, — запевнив Максим Жидко.

— Щасливий тому, що дожив до свого віку, у мене живі батьки. У мене є люди, яких я люблю, і є люди, які люблять мене. У мене є освіта, робота, прісна вода, дах над головою і плюс-мінус певний заробіток, що дозволяє, окрім їжі, думати ще про щось. Словом, я щасливий, оскільки потрапляю до дуже невеликої групи людей, у яких також усе це є. Але водночас, якщо порівняю себе з Дональдом Трампом, то буду дуже нещасним, оскільки я не президент наддержави і в мене немає мільйонів на банківському рахунку».

Як не дивно, але «заява на камеру» пана декана здалася трохи незвичною, оскільки у нас чомусь не прийнято засвічувати свою «щасливість» на людях. Мовляв, iще позаздрять, потім наврочать, а далі — прощавай, фортуно.

«Давайте говорити відверто, — запропонував Максим Жидко. — Любимо ми постраждати. У цьому зв’язку Фрейд говорив про національний мазохізм характеру. І коли я раптом скажу, що я щаслива людина, то автоматично стану нелояльним і до свого соціального оточення, і до історії всього народу. От і виходить, що щастя — це продукт не моїх зусиль, а чогось зовнішнього, про яке згадував пан соціолог. Водночас я знаю, що моє власне щастя залежить тільки від мене. Мені його ніхто не дав, тому ніхто й не відніме. І у цьому сенсі я не боюся традиційних зурочень».