Казали, у нього золоті руки — а він не мав обох кистей: історія Віктора Устименка

Історія, яку я хочу розповісти, розпочалася 19 листопада 1943 року.

Тоді Віктор Устименко разом з іншими допризовниками працював на відновленні залізничної колії Харків — Лозова, підірваної фашистами під час їх відступу. Доводилося тягати рейки, шпали.

Ну і, звичайно ж, носити землю для насипу. Робота була важкою й виснажливою. А головне — з нею належало впоратися в найкоротші строки. Із самого верху, з Москви, був спущений наказ відновити перерваний рух залізничних потягів не пізніше, ніж за 60 годин.

Інакше хтось би за це пішов під трибунал. Але війна є війна. Фронтові необхідні танки, снаряди, жива сила. А доставити все це можна лише залізницею.

Щоб хоч трохи зекономити час, навіть спали просто на робочому місці. Тобто на залізничній колії. Сніданок і обідню перерву скоротили до десяти хвилин.

Навіть найбільш сильні й витривалі від втоми буквально падали з ніг. Одні копали — інші носили. Потім мінялися місцями. І так через кожну годину. І от коли Віктор у черговий раз узяв до рук лопату й увігнав її в землю, пролунав вибух...

Жага до життя

До тями хлопець прийшов лиш на другий день у госпіталі. Те, що він побачив, розплющивши очі, шокувало: замість рук стирчали якісь обрубки, замотані у криваві бинти. Першої миті він подумав, що цього не може бути. Це якась помилка.

На жаль, то була не помилка. Вибухом міни хлопцеві відірвало кисті рук. Від усвідомлення того, що трапилося, Віктор не заплакав — завив. Завив так, як виють дикі звірі, інстинктивно відчуваючи безвихідь. Так голосив, доки не підбіг лікар із двома медичними сестрами.

«Добийте мене! Я не хочу жити! Добийте!!!» — не то благав, не то вимагав хлопець.

Лікар виявився мудрим психологом. Він не став умовляти чи переконувати Віктора в доцільності жити за будь-яких умов — тільки щось сказав медсестрі, яка тієї ж миті кудись побігла.

А повернулася, тримаючи в руках гранчасту склянку, по вінця наповнену спиртом. Подаючи її хлопцеві, лікар сказав: «Єдине, чим можу тобі зараз зарадити, так ось цим. Випий і постарайся заснути. А зав­тра поговоримо».

Прокинувшись вранці, першим, кого побачив Віктор, був той самий хірург. Він оглядав хворого, який лежав на сусідньому ліжкові. Поруч — ті самі медичні сестри, готові будь-якої миті виконати його наказ: перев’язати хворого, зробити укол тощо. Їхній досвід підказував, що цей солдат у безнадійному стані. Вибухом снаряду йому відірвало ноги і пошкодило хребет.

Вони знали й те, що жити солдатові залишилися лічені хвилини. Тому не могли зрозуміти, навіщо лікар даремно марнує дорогоцінний час. Адже в операційній на нього чекають десятки інших поранених.

Хірург, ніби зрозумівши безмовний докір своїх помічниць, підвівся й попрямував до виходу. І раптом хворий, у якого практично не прослуховувався пульс, розплющив очі і прошепотів: «Лікарю, я житиму?».

Той від несподіванки зупинився і, вдаючи з себе весельчака, кинув: «А ти що, надумав умирати? Нічого в тебе не вийде. Будеш, братику, жити. Обов’язково будеш!».

Кожен, хто чув ту розмову, розумів, що лікар каже неправду, що він безсилий перед смертю, яка вже стояла у солдата над головою... Сказавши рятівну фразу, лікар рушив далі.

Але голос хворого наздогнав його: «Зачекайте, лікарю. Чому ви не призначили мені перев’язки? Хіба її вже не треба?». Лікар отетерів. Він не знав, що казати. Натужно вичавив із себе: «Авжеж, зроблять... Трішки пізніше...» «Мені не треба пізніше! Робіть зараз! — наполягав солдат. — Зараз! Я хочу жити! Ви чуєте?! Жити! Чорт вас забирай!..»

Багато років потому Віктор Федорович скаже, що ті слова безнадійно хворого стали найголовнішим уроком у його житті: не можна розкидатися життям. Воно посилається Богом. І за нього треба боротися. Навіть тоді, коли немає жодного шансу на виграш. Навіть коли стоїш на порозі смерті...

Немає волі — нема людини

Додому Віктор повернувся аж у березні сорок четвертого. Там на нього чекала сумна звістка — на фронті смертю хоробрих поліг його батько Федір Петрович.

Мати, обнімаючи сина, щось довго шепотіла, ніби читала молитву, а потім сказала, що тепер усі надії тільки на нього. Треба саджати город, ремонтувати хату.

Вона говорила так, ніби не бачила чи не хотіла бачити того, що в її сина немає рук. Знову ж таки через багато років Віктор Федорович скаже, що та материнська мудрість допомогла йому збагнути найголовнішу істину: є воля — є людина. Немає волі — нема людини.

А у Віктора Устименка була не просто воля. У нього була жага до життя. Йому хотілося переробити все на світі.

«Це нічого, що немає рук», — повторював він собі. Повторював, як молитву, як наказ. Можна навчитися й без них тримати й пилку, і молоток, і лопату. Варто тільки тренуватися. Але як? Для цього вирішив купити п’ять кілограмів цвяхів — великих таких, гранчастих. Майже вісімсот штук. Потім узяв товсту дошку й почав їх у неї забивати. «Якщо заб’ю всі до одного, — сказав матері, — значить, буде з мене діло».

«Ну що ти, синку, — перебила його жінка, — у тебе все вийде. Усе, я знаю!». І він, затиснувши ще безсилими куксами ручку молотка, почав забивати. Забивав довго. Не день і не два. Навіть не місяць. Але все ж таки забив. Усі до останнього. То була справжня перемога. Тепер можна нічого не боятися. Тепер можна осилити все на світі.

Першою справою, за яку взявся Віктор, була хата. Стара, згорблена. Вона аж кричала, вимагаючи ремонту. Біля неї хлопець прововтузився майже півроку. Повністю поміняв дах, вікна, двері... І хата ожила, помолоділа так, що сусіди почали приходити, аби подивитися на неї, як на якесь диво.

«У твого сина, Миколаївно, — говорили вони матері, — золоті руки».

Очевидно, і справді золоті, бо так вимазати хату могла далеко не кожна досвідчена хазяйка. Не кажучи вже про чоловіка.

А мати щодня знаходила синові нову роботу. А коли вже все було перероблено, сказала, що тепер варто подумати і про інших людей. Відтак Віктор почав працювати в колгоспі.

Спочатку розсильним, далі біля худоби, а потім голова колгоспу забрав його до себе в контору табельником... Заробітна плата була невеликою, але коли до неї добавити ще пенсію, виходило нічого.

Але ж ні, хлопцеві чогось не вистачало. Чого саме, не міг збагнути. Хто його знає, чи розібрався б він у цьому до кінця, якби одного разу до колгоспу не приїхав секретар райкому партії. Кремезний чоловік, якому було вже далеко за шістдесят, підсівши до Віктора, несподівано заговорив про себе.

«Бачиш, — сказав, — я теж почав учитися пізно.

Середню освіту здобув, коли було вже за тридцять. Але дечого все ж таки добився. Я думаю, що й тобі потрібно вчитися. Ти хлопець тямущий і неледачий. Закінчуй середню школу, і ми пошлемо тебе до університету. Повір, ти ще багато чого в житті встигнеш зробити».

Його університети

Бувають люди, які одним реченням, одним словом можуть перевернути твою душу так, що ти зовсім по-іншому глянеш і на себе, і на білий світ. І захочеться тобі не те що йти, а бігти до поставленої мети... Після розмови з секретарем Віктор пішов до школи й записався до восьмого класу.

Хоча, по суті, довелося починати все спочатку. Так минув рік, другий — і от нарешті омріяний атестат зрілості в руках. Звичайно ж, можна було на цьому й зупинитися. На той час середня освіта, особливо в селі, була досить суттєвим здобутком. Та Віктор Устименко твердо вирішив учитися далі. І не де-небудь, а в Київському університеті імені Тараса Шевченка.

Зібрав у торбинку нехитре збіжжя, поклав хлібину та шматок сала і вирушив у дорогу. Столиця вразила своєю величчю і красою. До цього йому не доводилося бути далі Лозової.

Це зараз можна побачити будь-яке місто чи навіть країну, не виходячи з хати, на комп’ютері або по телевізору. А тоді єдиним вікном у світ була кінопересувка, яка приїжджала раз на тиждень.

Навіть радіо провели до їхнього села аж на початку 1957-го. Звідки було знати хлопцеві, що місто таке велике? Та невдовзі він оговтався. Знайшов університет, здав документи, потім склав іспити й почав чекати результатів.

Хоча за сумою набраних балів було й так зрозуміло: його зарахують. Один із професорів, який приймав іспит, навіть здивувався: «Сільську школу закінчив, а які глибокі знання має».

Наступного дня Віктор з особливим хвилюванням підійшов до списків зарахованих на навчання. Там серед прізвищ сотень інших абітурієнтів знайшов і своє. Віднині  він став справжнім студентом.

До початку занять лишалося десять днів. Можна було гайнути додому й погуляти. Але він вирішив не їхати, аби зекономити гроші, яких залишилося зовсім мало. Ще вдома голова колгоспу сказав, що стипендію в університеті дадуть уже на початку місяця. Хлопець прикинув, що якось переб’ється до того часу. Правда, на одному хлібові...

Дочекавшись початку занять, він побіг до каси, але там розчарували: стипендія справді буде, але не першого вересня, а першого жовтня. Тобто аж через місяць. Що робити? Віктор згадав, що в мішечку лежало трохи сухарів, які поклала мати.

Дивовижне материнське серце, як тільки воно вміє віщувати. Він розділив дорогий припас на десять частин.

Сніданком одинадцятого дня стали крихти, витрушені з мішка. Запивши їх водою, побрів до університету. Дорога цього разу виявилася, як ніколи, далекою. Віктор зрозумів, що здолати її в нього не вистачить сили.

А якщо й вистачить, то не зможе висидіти всі лекції до кінця. Треба було щось робити. Негайно. І він вирішив добратися до Бессарабського ринку й там просити милостиню. Але так вийшло, що по дорозі до ринку випадково натрапив на приміщення, в якому було Міністерство соціального захисту. То був порятунок...

Зайшовши до приймальні, хлопець почув брутальну лайку, що лунала з кабінету міністра. А ще за хвилину звідти вийшло двоє фронтовиків. Глянувши на Віктора, секретарка сказала, що краще йому прийти завтра.

Сьогодні, мовляв, у міністра поганий настрій. Та хлопець уже відчиняв двері. Попередження секретарки виявилося пророчим. На щастя, у цей час відчинилися двері й до кабінету зайшов якийсь чоловік.

Побачивши його, міністр відразу стишив голос і почав говорити якусь нісенітницю на зразок: «Усе буде виконано. Ми для цього й працюємо. Це наш обов’язок». Від розуміння того, що міністр заговорив так, аби перед сторонньою людиною замаскувати свою байдужість, а насправді й не думає допомогти, Віктор заплакав. Тихо. По-чоловічому.

Він, звичайно, міг би відповісти цьому чиновникові так, як той заслуговував, але у хлопця не було вже на це сили. Він ледве стояв на ногах. І ось саме цієї миті на його плече лягла рука. Рука невідомого.

Забігаючи наперед, можна сказати, що той чоловік (він виявився керівником соціальної служби Києва) став своєрідним ангелом-спасителем Віктора. Він відвіз його до одного зі столичних будинків інвалідів і звелів найперше нагодувати хлопця.

А коли хлопець за одну мить висьорбав миску супу, сказав:

«Якщо хочеш, можеш залишитися тут жити. Харчування, як бачиш, не таке вже й хороше, але свіженьке і тричі на день».

Про щось краще Віктор не міг навіть мріяти. Сам Господь Бог посилав йому спасіння. Тепер можна було з головою зануритися в навчання, не відволікаючись ні на що.

Просто Марія. Просто кохання

Лекції, практичні заняття, наукові конференції. Він увійшов у такий шалений ритм, що відволікатися на щось інше, окрім навчання, не було ні часу, ні бажання. Усе, що не стосувалося навчального процесу, відкладав на потім. Не знаючи й не підозрюючи того, що потім... потім до нього прийде кохання. Справжнє. Те саме, що приходить лише раз у житті.

Марія теж навчалася в університеті. Тільки не на юридичному факультеті, як він, а на історичному. Красива, чорнокоса й чорноброва.

Той, хто не знав її минулого, нізащо б не повірив, що цій веселій, життєрадісній дівчині довелося пережити стільки горя та поневірянь, що їх вистачило б не на одне людське життя. У три роки вона лишилася круглою сиротою. Її виховували то одні люди, то  інші.

Під час війни, щоб заробити на шматок хліба, пасла худобу. Взуття не було, ходила босою. Одного разу корова забрела в болото. Марія полізла її виганяти і наткнулася на щось колюче.

Може, то була дротина, може, іржавий цвях. Варто було б відразу промити рану, залити йодом і забинтувати. Але де ти його візьмеш? Та й кинути худобу не сміла. Тож так і про­шкандибала до вечора.

А прийшовши до тітки, в якої жила, навіть не поскаржилася. На ранок нога опухла. Тітка подивилася, похитала головою, одначе звеліла гнати худобу на пасовисько... Нога до вечора розпухла ще більше. На ранок уже скидалася на колоду. Ні зігнути, ні ступити. Але тітка знову не змилостивилася.

Коли наступного дня Марію привезли до лікарні, почалася газова гангрена. Хоча врятувати ногу ще встигли б. Для цього потрібна була негайна операція. Але зробити її зашкодив випадок.

Безглуздий і нічим не виправданий. Лікаря, який уже готувався до операції, терміново викликали до обласного центру. Точніше, приїхали автомобілем і майже силоміць забрали.

Він лише встиг сказати, що скоро повернеться. Але оте кляте «але», очевидно, зашкодило. Він не приїхав ні через годину, ні через три, ні наступного дня.

Медсестра від розпачу не знаходила собі місця. Був навіть такий момент, коли вона хотіла оперувати сама, але останньої миті злякалася. Коли ж лікар нарешті повернувся до лікарні, Марія лежала без тями. Єдине, що могло її тепер врятувати, — це ампутація ноги.

Дивлячись на красиве дівоче тіло, лікар розумів, що зруйнує цю красу. І воно назавжди втратить ту цнотливість і привабливість. Але лік часу вже йшов на хвилини. І він узяв у руку скальпель...

Через шість місяців Марія вперше вийшла на подвір’я лікарні. Замість ноги в неї був протез. Лікар, який конструював його, сказав, щоб дівчина більше ходила. Так, мовляв, вона швидше звикне до протезу, а він — до неї. Теоретично то було дуже просто. Бери й іди.

Насправді ж виявилося зовсім по-іншому. На кожен крок доводилося витрачати неймовірні зусилля.

Постійно кровила рана. Біль різав ножем. Але дівчина не здавалася. Вона дибала й дибала. Допоки медсестра, яка її супроводжувала, не починала плакати. У неї не вистачало сили дивитися на те, як Марія страждає.

Так минуло півроку. Дивовижно, на що здатна людина, які страшні муки вона може витримати заради життя. І Марія не лише навчилася ходити. Вона зуміла затанцювати.

Якою силою духу вона цього досягла, один Господь Бог знає. Тепер дівчина могла йти так рівно і красиво, що на неї знову почали задивлятися перехожі, навіть не підозрюючи про протез.

Віктор теж спочатку навіть не здогадувався. А коли довідався, проникся до дівчини ще більшою повагою. Усіляко намагався їй допомогти. То книги піднесе, то ще щось. Не було такого дня, щоб їх не бачили разом.

В університеті. На Хрещатику. В Софії Київській. У художньому музеї... Нарешті настала та мить, коли він зрозумів, коли закричало серце, що це та єдина, послана долею.

Що іншої він не хоче. От тоді й зізнався Марії у почуттях, попросив стати його дружиною. Дівчина усміхнулася: «Я згодна». Рівно через рік у них народився первісток, якого за Маріїним бажанням назвали Віктором.

Пізніше вона хвалилася подругам, що щасливішої за неї немає в цілім світі. Мовляв, покохала одного Віктора, а тепер у неї їх аж двоє.

Сильні духом і любов’ю

Далі... А що, власне, було далі? Почалося, як кажуть, звичайнісіньке буденне життя. Після закінчення університету Віктора направили до Кобеляцького районного суду, а Марію — до однієї з місцевих шкіл.

Тут, у Кобеляках, у них народилася донька Ірина. Кімната, яку вони одержали після приїзду, була настільки крихітною, що жити в ній учотирьох стало важко.

Варіантів виходу було два: або купувати житло, або чекати, коли дадуть нове. Віктор знайшов третій: збудувати свій дім. Узяв земельну ділянку, завіз цеглу, ліс. Далі мусив би наймати робітників.

Але для цього потрібні були гроші. Та ще й великі. На жаль, їх ледве вистачало на харчі, ліки та одяг. Залишалося одне — розпочати будівництво власними силами.

Віктор викопує рів для фундаменту, закидає його щебенем, заливає цементом і починає класти стіни. А коли невдовзі вони були зведені, приступає до дерев’яних робіт.

Робить перекриття, дах. У це важко повірити, але майже всі роботи він виконував своїми покаліченими руками. Навіть дошки для підлоги стругав і настеляв сам. Єдине, чого не зміг зробити, так це фільончастих дверей. І то лише тому, що там багато шипів та з’єднань. Ну а щодо паркану та воріт, так ті вже за милу душу поставив.

Дивишся зараз на його хату й дивуєшся. Скільки людей живе і з руками, і з ногами, сильних, молодих, здорових, а от побудувати собі житло лінуються. Чи не вистачає клепки. Плачуть, що ніде жити, а засукати рукава й почати щось робити не хочуть.

Якби я був міським головою, то тих, хто проситься до черги за житлом, водив би на екскурсію до Устименків. Дивіться, людина побудувалася без рук. А у вас же вони є. Тож не плачте. Беріть і будуйте.

На цьому, власне, можна було б і закінчити розповідь. Хоча багато чого я не встиг сказати. Наприклад, того, як відгукуються про Устименків їхні колишні колеги. Я був і в суді, де працював Віктор Федорович, і в школі, де читала історію Марія Іванівна. Усюди на адресу подружжя наговорили стільки позитивних, теплих, прекрасних слів, що моя повага до них удесятерилася.

Обох характеризували як справжніх, високваліфікованих спеціалістів. Одна колишня вчителька, наприклад, про роботу Марії Іванівни сказала напрочуд точно й коротко: «Її уроки були справжньою казкою». Що ж до Віктора Федоровича, то дуже промовистим є такий факт. Він пішов на пенсію аж у 80 років. Хоча міг піти у 55.

Дивовижні люди. Я не почув від них жодної скарги, жодного невдоволення. Варто було бачити, з яким захопленням і любов’ю вони розповідали про своїх дітей, онуків і правнучку. Або про те, яким урожайним для них видався минулий рік. Як багато вони виростили картоплі, капусти, буряків. І які плани мають на цю весну.

Віктор Федорович вихвалявся, що дістав якийсь особливий сорт картоплі. А капусту тепер саджатиме зовсім за іншим методом, що збільшить урожайність щонайменше вдвічі.

Слухаєш Устименків і дивуєшся: стільки горя і страждань їм довелося пережити! Можна було б від цього озлобитися на весь світ. Але ж ні! Світяться щирістю й добротою. Із гідністю несуть у собі свою біду, а на людях усміхаються. Бо сильні духом і любов’ю.

P. S. На жаль, не так давно Марії Іванівни не стало. Віктор Федорович, якому цими днями виповнилося 94 роки, починає плакати, коли про неї заходить мова...

Костянтин БОБРИЩЕВ