Карнавал перевтілень: реквієм відміняється

Маючи чималий досвід спілкування з «книжками про книжки», мушу визнати — нічого подібного мені досі не траплялося: Лія Прайс, «Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки» (К.: Yakaboo publishing, 2020).

Професорка Ратґерського університету США, де викладає теорію роману, гендерні студії та історію книги — вона вищою мірою компетентна.

А як редакторка веб-журналу Publik Book і популярна авторка престижних книжкових часописів Нью-Йорка, Лондона та Парижа, залюблена у сміливі метафори, — по-літературному ваблива. Мікс чи не гарантовано бестселерний.

Лія Прайс не належить до записних «патріотів книги». Дослідникові не годиться бути пропагандистом. Вона бачить, що немає «жодної можливості провести будь-який чіткий контраст між книжковою доброчесністю та цифровим гріхом».

А далі парадоксальне, як часто у неї, припущення: «Можливо, друк співвідноситься з цифрою так само, як Мадонна з повією: ми поклоняємося одній, але використовуємо іншу».

У книжці історикині книги немає «ганьби» і «зради». Лише статистика, що скасовує апокаліпсис:

«У США 2011 рік став першим роком, коли електронних книжок продалося більше, ніж книжок у твердій палітурці, однак станом на 2016 рік книжки у твердій палітурці знову випередили книжки електронні... Кількість американців, які читали склеєну або зшиту деревну масу, вдвічі перевищувала кількість тих, хто читав електронні книжки».

Щорічне зростання продажів паперових книжок фіксується від 2014-го. І знову несподіваний висновок: «Електронна книжка книжці у м’якій обкладинці насправді не ворог».

Власне, книжки завжди почувалися у комерційному середовищі як риба у воді:

«Вони не лише є невід’ємною частиною споживацького капіталізму — вони, власне, дали йому старт... Книжки стали першими товарами широкого вжитку... Перші штрих-коди з’явилися саме на книжках». Навіть так: «Друковані книжки — переписувані вручну, декламовані вголос, передавані в подарунок або в обмін — були першою соціальною мережею».

Авантюрне Ґутенберґове дитя швидко пустилося берега, «скромна, але працьовита деревна маса та непоказний масовий друкований продукт, витіснили більш гламурні, церемоніальні, багаті на вигляд носії на кшталт каменю та пергаменту». Але надмірну пронирливість нового мас-продукту попервах вітали мало, ба більше — ганили.

«Увесь час протягом перших декількох століть існування друку експерти виходили з того, що він приніс у наше життя кардинальні зміни — але, окрім випадків, коли йшлося про декілька священних текстів, ці зміни найчастіше вважали змінами на гірше». Розвиток небажаного з тодішньої точки зору феномену спробували обмежити податками на папір (між іншим, ті ренесансні збори були цільовими — ішли на гонку озброєнь).

Не допомогло, книжки ширилися світом зі швидкістю пандемії. Власне, їх і сприймали за інфекцію: «Від епохи масляних ламп до епохи жарівок допізнє читання романів вважалося безпомильною ознакою божевілля. Перші ілюстратори «Дона Кіхота» зображали його в нічному ковпаку, тим сигналізуючи, що «з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох!».

В інший бік — вважати книжки за ліки — маятник хилитнувся лише у наш час. На початку 2000-х психіатри Вельсу забили на сполох: черги до них сягнули років, а дозволу на антидепресанти доводилося чекати місяцями. Виникла програма «Книжки за рецептом».

«Станом на 2011 рік вельські лікарі виписували тридцять тисяч рецептів на книжки щорічно... Лікарям, які брали участь у програмі, платила Національна служба охорони здоров’я. Лише за три місяці бібліотеки в Британії видали понад сто тисяч примірників книжок за рецептами — на двадцять тисяч більше, ніж примірників «П’ятдесяти відтінків сірого».

Лія Прайс згадує низку дослідницьких проєктів, фінансованих закладами охорони здоров’я різних країн: виділяють кошти на дослідження впливу читання на здоров’я (індекс маси тіла, безсоння, хвороба Альцґаймера), на вивчення кореляції між зниженням рівня насильства і читанням художньої літератури, розлучення і читання. І вже навіть «Книжкова аптека» в Берліні продає косметичні засоби в одній упаковці з книжками, «спеціально дібраними за їхні очищувальні, заспокійливі та відновлювальні властивости».

Та не все так райдужно і сьогодні. Фіксуються і геть негативні для здоров’я наслідки читання:

«Трансформація друкованого слова, яке тепер замість підштовхувати до дії слугує чимось на кшталт пледа, є частиною ширшої тенденції — інфантилізації читання. У цифрову еру дослідники ніяк не можуть пояснити, чому стільки дорослих людей в Америці читають літературу, призначену для дітей. 2012 року 55 відсотків книжок для старшого шкільного віку було куплено людьми, старшими за 17 років, з яких дивовижна частка — 78 відсотків — повідомила, що купила книжку не як подарунок... Так само, як книжки замість збурювати читачів тепер їх заспокоюють, змінилося і відношення між читанням і віком. З виду діяльности, який прискорював час, перетворюючи підлітків на дорослих, читання перетворилося на каталізатор психологічного регресу».

Здатність книжок до соціально-економічної мімікрії — подиву гідна: вони хутенько подолали відстані «від священного до комерційного, від монументального до портативного, від дорогоцінного до універсально доступного і від позачасовости Декалогу до дочасности того, у що завт­ра можна буде загорнути бутерброда».

На цьому шляху чим тільки вони не займалися: лобізмом («вбудовані книжкові полиці особливо поширені в будинках, побудованих у 1930-х роках і пізніше, коли Едвард Бернейс, батько піару, лобіював інтереси видавничої індустрії перед архітекторами»), спекуляціями («центральна будівля Нью-Йоркської громадської бібліотеки... найфотогенічніші сходи у Мангеттені.

З 2003 року НЙГБ здає їх для проведення заходів. Після того як героїня фільму «Секс і місто» обрала ці сходи ареною свого так і не зреалізованого весілля, початкова ціна стрибнула до 50 тисяч доларів»), таксуванням (Uber для книжок» — служба одноденної доставки бібліотечних книжок»), туристичним бізнесом («LitCity: уявіть собі, що ви йдете вулицею якогось міста і раптом ваш телефон починає вібрувати від пуш-сповіщення.

Але це не сповіщення про щось на твіттері й не рекомендація про ресторан — прекрасний уривок з якогось літературного твору, пов’язаний з цим місцем»).

Відтак «з приходом цифрової ери ці зшиті або склеєні блоки обдрукованого паперу аж ніяк не вирушили на вихід, а радше набули нової гламурности. Як домашніх тварин розпещують більше, ніж сільськогосподарських, так і довгоформатний друк стали цінувати більше, коли він перестав бути робочою конячкою нашого щоденного збору інформації».

І тут Лія Прайс рішуче розмежовує історію книги й історію читання. Що людині важливіше: зберегти перше чи друге? Книга, з усього видно, вкотре пристосується до нової ситуації. Але «якщо ми бачимо в обдрукованому папері не інертний колекційний експонат, а сигнал або каталізатор, тоді фетишизація деревної маси та ниток або клею, за якими іноді причепом ідуть уважність, цікавість та уява, означає, що ми шукаємо не там».

Занепад читання, реальний і загрозливий, — ось де виклик. Настільки неабиякий, що діти батьків-засновників ІТ-імперій учаться у приватних школах, де заборонені ґаджети. А «співзасновник Google Сергій Брін — Робін Ґуд, що переводить прибутки цифрового світу в субвенції для світу деревної маси».

Чого бояться ті, хто заробляє гроші, атакуючи книжку? Щоби їхні діти «не втрачали нитку складної думки»? Аби не занепала «сила тексту звільняти розуми»? Може, «коли світ, що тебе оточує, хилитається, мов на хвилях, книжки видаються чимось на зразок якоря»? А що як «лише коли ми все ще посередині книжки, ми справді живемо»?

Причина нинішнього занепаду читання банально-економічна: бізнес загарбує увесь наш вільний час. Ось як це виглядає в історичній ретроспективі:

«Трансформація освітлення та транспорту у ХІХ столітті зробили очікування в черзі та їзду в автобусі привітною можливістю для легкої читанки, тоді як комунікаційні інфраструктури ХХІ століття удоступнили їх для виконання оплачуваної праці... Робочий етос двадцять першого століття означає, що тепер ніхто й ніколи не має справді вільного часу... Той самий офісний працівник, який, можливо, колись заповнював хвилини, проведені у громадському транспорті, за читанням біографії якогось президента, тепер може використати цей час, щоб відповісти на робочі імейли... Читанню відкриваються широкі простори лише там, де нема втраченої вигоди від альтернативних йому занять... Художню літературу найбільше читають ті, хто замолодий або застарий для оплатної праці».

І тут ми втикаємося у глухий кут актуального з антич­них часів питання: скільки людині грошей треба? І навіщо? Надлишок, певно, для купівлі різних розваг. А самих розваг потребуємо, аби «випасти» на якийсь час із коловерті заробляння грошей.

Усі ті розваги — так чи так — конкурентні до читання. Зовні вони зазвичай яскравіші й принадніші за «склеєні блоки обдрукованого паперу». Але ж, як подумати, маємо до діла хіба з «блідими електронними копіями характеристик, наявність яких у книжках давно є буденністю».

Лія Прайс суворо контролює авторські емоції. Хіба в одному місці дозволила собі дещицю ностальгії: «Я завжди любила читати. Але до того, як досягнення статевої зрілости принесло із собою конкуруючі форми прив’язаности, я також читала, щоб любити. Спочатку це означало любити слова, потім любити літературних персонажів, потім любити уявного автора і любити інших людей, які теж усе це любили». Чи можна навчитися любити людей у фейсбуці?

Й насамкінець — про магію оцієї «деревної маси»: «Сама ідея книжки має більшу силу, ніж будь-які ідеї, які в ній містяться».