Шевченко і Канів: де поет хотів побудувати хату і як з ним прощалася Ликера Полусмак

До «Святині», якщо ніколи й не сумнівався в її величі, треба дорости: щоб уміти відрізняти справжнє від показного та чітко уявляти контексти, навіть якщо перед тобою і так грубезна книжка на понад пів тисячі сторінок. Видана ще 1998 року.

З її авторкою — маленькою жвавою жінкою, якій нелегко давалася хода навіть із двома допоміжними палицями, — я познайомилася ще 2015-го в Києві на дуже помітному культурницькому заході, де було багато розумних доповідачів.

Утім саме слова Зінаїди Панасівни Тарахан-Берези найбільше привернули увагу. З нею — науковою співробітницею Канівського заповідника «Тарасова гора» — ми тоді проговорили понад годину, яких, зрозуміло, мало, щоб розказати про захоплення і роботу всього життя — скрупульозне вивчення канівської історії генія Тараса Шевченка.

До речі, це саме канівчанка Зінаїда Тарахан-Береза встановила місце спочинку норовливої і зрадливої у молодості Ликерки Полусмак до кохання старшого Тараса Шевченка, яка згодом до кінця життя спокутувала свою провину, доглядаючи за його могилою.

Загалом нині 81-річна шевченкознавиця — авторка тематичних чотирьох монографій та понад 300 наукових статей у вітчизняних і зарубіжних виданнях.

Омріяний ґрунт біля Дніпра

Історія взаємин Тараса Шевченка і Канева почалися понад 161 рік тому: коли повний енергії, гіркого досвіду і незмінної любові до України 45-рiчний письменник, художник і мислитель плив улітку вниз по Дніпру на великому човні, так званому дубі, до свого щирого приятеля-українофіла — нетривалий час, але першого ректора Університету святого Володимира, професора Михайла Максимовича.

Зачарований краєвидами митець, народжений у Моринцях, причалив на лівому березі могутньої ріки, напроти нині усім відомої Чернечої гори — і пером, олівцем та тушшю замалював дивовижу природи на папері.

Малюнок Тарас Шевченко власноруч підписав «Коло Канева» з поміткою 1. Біографи датують зображення 12.06-27.07.1859 року. І знову ожила тоді мрія уродженця Звенигородщини: «Я тільки хаточку в тім раї// Благав, і досі ще благаю,// Щоб хоч умерти на Дніпрі,// Хоч на малесенькій горі».

А виплекав непереборне бажання осісти на рідній, поневоленій Російською імперією землі, нескорений Українець на засланні. Запроторювали митця, згадаймо, подалі від людей двічі від імені царату держави-окупанта: до Орська (1847—1850) та на острів Мангишлак (1850—1857). Цитовані рядки — з поезії «Не молилася за мене...» 1850 року.

«Мені його треба коло порога», — писав про Дніпро у листі 2 листопада 1859-го Тарас Шевченко. Він навіть придбав землю на правому, гористому березі могутньої ріки між Каневом і селом Пекарі, правда, не для себе.

Вибирали разом iз лісником Самсоном Самсоновичем, про якого переповідала місцева мешканка Ганна Бузницька — його некровна родичка через кілька поколінь. Місцевість мала назву Бесарабія. За землю Самсоновича, біля родинного обійстя, і заплатив Тарас Шевченко.

«І з того часу став дід Самсон та його нащадки жити значно краще і ніколи не забували того, хто подарував їм цю землю...» — читаємо у книжці «Святиня» переказ, записаний у Каневі від Ганни Бузницької.

А ще приглядався до красивих місць для саме своєї оселі Тарас Шевченко разом із селянином, «побережником, козаком, який стеріг ліса», як сам себе називав, — Мусієм Селюком. Про це свідчать записи з кінця ХІХ століття, зроблені відомим археологом, етнографом та мистецтвознавцем Миколою Біляшівським. І нині можна за великого бажання пройтися тим шляхом, яким ходили від села Пекарі до села Межиріч і до Канева (тепер це Черкаська область). Щоправда, вершини гір тоді були не заліснені.

Зо дві десятини землі, які припали до душі Тараса Шевченка, побіля Дніпра-Славутича, належали до власності поміщика Никодима Парчевського. І влада Російської імперії зі службістами таємних відділів доклали усіх зусиль, щоб учергове обрізати крила українолюба Шевченка: землю йому не продали, натомість втретє заарештували. Не вдалося купити для свояка ділянку і троюрідному братові Варфоломію Шевченку, бо поміщику не треба було проблем на свою голову.

І вже з Петербурга Тарас Шевченко годен був на землю побіля Трипілля чи Ржищева, сіл Стайки чи Рудяки, аби лише неподалік Дніпра. Утім ніде не складалося.

А з 1 липня 1860 року в листах iдеться про землю на Чернечій горі. «На ґрунт» Тарас Шевченко посилає усередині літа Варфоломію 1 тисячу карбованців, а вже у серпні — й план майбутньої­ хати. Сподівається, що сестра Ярина з сином також переїде в Канів і стане йому порадницею у сільських справах.

Уже 29 січня 1961 року — коли за пару місяців до того, у середині листопада, погіршився стан здоров’я, — Тарас Шевченко писав своякові: «Кончай швидше у Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити весною».

Дуже сумним уже зовсім­ скоро стало, без перебільшення, для тисяч людей завершальне слово з того листа: «Прощай!..» За старим стилем, Тарас Шевченко не дожив до весни — серцевий напад у Петербурзі стався 26 лютого о 5.30 ранку; за новим стилем це 10 березня, наступного числа після дня народження, коли виповнилося 47.

Ликера Полусмак: 20-річною її зобразив Тарас Шевченко та 71-річна на фото.

Посиротіла Україна...

А в першому листі до близького друга Тараса Григоровича Михайла Лазаревського (народженого на Конотопщині) 17 березня Варфоломій Шевченко не погоджувався з думкою про поховання у Видубицькому монастирі у Києві родича, письменника і, як би сказали нині, лідера про­українських сил.

«В одному лише дозвольте мені розійтися з Вашою думкою, саме, поховати Тараса, по-моєму, слід на тому місці, яке я купив йому в Каневі; він марив цією позицією, що на цю тему прислав маленький шматочок написаних ним віршів». На тоді це була Київська губернія. Високий пагорб над Дніпром у лісі з чудовим видом ген аж на Полтавську губернію. «Напроти цього місця влітку пристають пароплави...»

Щоправда, документи свідчать, що куплено землю було лише через 30 років після смерті Тараса Шевченка. (А відведена землеміром таки 1859-го, тільки в іншому місці, кілометра за півтора від Чернечої гори, де Велике городище, на горі Мотовило чи Мотовиловщина).

І в другому листі до Михайла Лазаревського Варфоломій уже погоджувався надіслати інше прохання — про перепоховання свояка саме на території Видубицького монастиря.

Однак більшість петербурзьких друзів небіжчика, незалежно від згаданого листування, відстоювали Канів як місце постійного спочинку письменника-генія. А Пантелеймон Куліш скаже: «Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками».

Про втрату для багатьох говорили некрологи та статті про Тараса Шевченка у російських, польському та німецькому періодичних виданнях.

Уже 26 лютого (10 березня) о 12-й годині дня надійшла сумна телеграфна депеша з Петербурга у Київ від видавця творів Шевченка Данила Каменецького. Кияни відразу звернулися до петербурзької громади з проханням перевезти прах великого Поета в Україну, беручи на себе всі витрати. Бо заповіт: «Як умру, то поховайте// Мене на Вкраїні...»

Зібрані відразу доброчинних понад тисячу карбованців (пожертви від 3 до 100 крб.) дали змогу організувати поховання Тараса Шевченка в Петербурзі 28 лютого (12 березня) на Смоленському кладовищі (у дубовій домовині, яку поставили у дощану скриню, вкриту зсередини свинцем), а потім перевезти та захоронити його прах у Каневі 10 (22) травня 1861 року на Чернечій горі. До речі, зберігся до нашого часу оригінал фотографії «Шевченко в домовині».

Промови на прощанні у Петербурзі перервала поліція. Усі прощальні виступи, і не озвучені, у березні надрукував часопис «Основи», окрім поетичного за змістом прощального слова Ганни Барвінок — дружини Пантелеймона Куліша, в яких Шевченко на Чернігівщині у січні 1947-го був старшим боярином на весіллі. Його текст можна почитати у книжці «Святиня», як і «Голосіння українок» Ганни Барвінок, яке з’явилося в «Основах» №3.

П’ятдесят вісім днів перебував прах Тараса Шевченка у Петербурзі. А 26 квітня того ж 1861 відправився на Вкраїну милу на спеціальних дрогах під червоною китайкою, бо, як сказав Пантелеймон Куліш, «ні один вільний козак не сходив з сего світу без сеї останньої честі». І додав: «Нехай наш Батько з’явиться на Вкраїні лицарем щирим, що жив і вмер, побиваючись про добро, про честь і волю нашу...»

Ця скорботна подорож, як і вся творчість Тараса Шевченка та його життя, пробудили пам’ять багатьох українців про незалежність і свободу, які придушувала Російська імперія.

Наречена біля могили

...У знаменитому Кролевці на Сіверщині (тепер Сумщина), де Тарас Шевченко побував у серпні 1859 року, за переказами, він замовив червоно-білі весільні рушники з півнями, які згодом виткав Демид Кошук. Чи правда, чи легенда: вражений звісткою про смерть поета, майстер їх поклав на його домовину, яка у Кролевець прибула на початку травня 1861-го...

Шевченкознавиця Зінаїда Тарахан-Береза окремим розділом подає розповідь «Скорботна постать на Шевченковій могилі» про Ликеру Полусмак — колись наречену Тараса Шевченка, теж спочатку кріпачку, яка народилася на Ніжинщині, а потім була перевезена у Петербург. Познайомилися вони у 1860-му, у червні. Шевченко мав намір одружитися з на 26 років молодшою Ликерією.

Та через зрадливість обраниці остаточний розрив стався у вересні. Різниця у віці й швидкість розвитку почуттів не налаштовують на осуд у цій історії, утім подальше життя Ликери, яку 20-річною намалював Тарас Шевченко, засвідчує, що вона каялася, у Каневі.

Після розставання спочатку працювала швачкою у французькому магазині, пізніше переїхала у Царське село. Вийшла заміж за перукаря, пияка Яковлєва. Мали багато дітей, жінка тяжко трудилася.

Після смерті чоловіка у 1904-му Ликера, коли їй було уже за 60, кілька літ приїздила у Канів, а потім залишилася тут назавжди плакати у чорному вбранні, схилившись на пам’ятний хрест своєму нареченому.

У книжці для приїжджих на могилу Шевченка «Тарасової світлиці» є такий відгук: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

Ликера Іванівна і в поважному віці любила співати пісні. Шевченкова «Ой одна я, одна...» по-особливому звучала з її вуст у Каневі, нагадуючи про її власну, гірку сирітську долю.

Відомо пів десятка осель, у яких у Каневі мешкала жінка, не маючи власного житла. Займалася постійно шиттям. Стара і немічна, врешті-решт, потрапила до канівської богадільні недалеко від Преображенської церкви, де постійно усіх запевняла: «Він прийде! Скажіть йому — я його чекаю». Померла 4 (17) лютого 1917 року.

У збереженій метричній книзі написано, що спочиває на кладовищі Сельце десь за 3 км від Чернечої гори. А 10 липня 1982 року Зінаїда Тарахан-Береза фактично випадково натрапила на чоловіка, якого малим, коли захворів на запалення легень, виходила Ликера Полусмак. Тоді канівчанин Панас Бондаренко 1911 року народження і показав могилу нареченої Тараса Шевченка, яку доглядав разом із батьківськими.

Залишився майже 4-метровий заквітчаний рушник Ликери з першою буквою її імені та півнями — Тарас Шевченко хотів на весілля оберіг саме з ними, такий замовляв і в Кролевці...

Читайте також: «ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ ВСЕ СПОДОБАЛОСЯ»: ЯК ПРІЗВИЩЕ ТА ІМ’Я КОБЗАРЯ ДОПОМАГАЮТЬ У ЖИТТІ ЙОГО ТЕЗКАМ