Трагедія з чужої волі: театр ім. І. Франка представив прем’єру вистави Івана Франка «Украдене щастя»

У перший день після локдауну, який зупинив театральне життя в країні, Національний драматичний театр ім. І. Франка представив прем’єру вистави Івана Франка «Украдене щастя».

Вперше роль Михайла Гурмана зіграв народний артист України Євген Нищук, а роль Анни — народна артистка України Анжеліка Савченко.

«Украдене щастя» — знаковий твір української культури, вписаний в історію яскравих театральних постановок. І сьогодні в пам’яті глядачів п’єса асоціюється з Амвросієм Бучмою та ще більше, либонь, із Богданом Ступкою, який грав Миколу Задорожного.

Можливо, тому режисер-постановник вистави Дмитро Богомазов увів у постановку «кіно-елементи»: вистава, зрештою, завершується так, ніби все це було в старій виставі-кіно, яку колись бачили наші дідусі й батьки з екранів телевізорів (кадри з Богданом Сильвестровичем).

А Михайло (Є. Нищук) в одному епізоді перемикає канали, в яких чуємо сучасні новини про те, що всі дороги позамітало й надворі — стихійне лихо (прийом, який на пострадянському просторі чи не вперше в театрі використав С. Юрський в ­антрепризних гоголівських «Гравцях» із Є. Євстигнєєвим у 1992 р.).

Перша мізансцена на сцені-трансформері — важка праця чоловіків, які несуть на собі стовбури дерев — «дерев’яні хрести», приготовлені для кожного в цьому світі.

Далі епізод діалогу, в якому Анна стоїть біля хати, а перед нею — крива дорога життя, на якій важко не впасти (окремо варто відзначити роботу художника-сценографа Олександра Друганова). Сцена обертається, показуючи внутрішній та зовнішній бік хати-життя, і гра відбувається ніби водночас в різних площинах життя.

Образ хреста представлено також в інших мізансценах, і цей хрестологічний мотив ще більше загострює питання про те, чому Бог не втручається в цей світ страждань. Щоб підсилити момент щастя, яке, як говорить Михайло, може тривати лише місяць, день, хвилину?

Тобто щастя нетривке в часі, натомість стражданню людському немає меж. І часом людина страждає з волі іншого, хто «вкрав» твоє щастя, бо вважав, що в такий спосіб буде жити краще.

Тільки от краще не стає, а дорога життя скеровує людину до прірви. Біль дає очищення, але короткочасне, як останній ковток повітря перед неминучою смертю (для Михайла життя всіх завершується однаково — смертю й дорогою до пекла з чортами). Тільки от чому чорти в людській подобі з’являються вже за життя?

У виставі гротескно показано роль «громади» — натовпу, який дає в руки сокиру; який нашіптує, наче злий дух, — убий! Цей натовп ховається навіть в епізоді, коли війт розмовляє з Миколою.

«Громада» у виставі — ніби зграя, що не готова свідчити чи відстоювати правду, яка прагне видовищ і хліба (горілки — точніше визначення для вистави); це колективне несвідоме, яке обманює, підштовхуючи душу до гріха.

То хто ж сильніший: Бог в образі промінчиків світла, що спадають із-під стелі, чи змій-спокусник в образі народу-громади, яка прагне встановити «порядок»? Хто несе відповідальність за те, що Микола бере зброю і скоює убивство?

Нехай воно і буде полегшенням для Михайла, нехай тільки так, за Франком, можна розв’язати цей гордіїв вузол трагічної ситуації... Але ж Микола стає убивцею. І громада уподібнюється жорстокій і цинічній масі, котра штовхає людину до зла, нібито переконуючи в тому, що так буде добре. Майже як Мефістофель у «Фаусті» Ґете.

За режисерським задумом Д. Богомазова, Анна у виставі — архетип жінки: від скромної дівчини (майже святої) до блудниці-«курви». Останнє слово під вікнами хати пише та сама юрба.

Анна не має фізичної близькості з Миколою, не має глибинної інтимної єдності з чоловіком. Натомість із Михайлом Анна — як Маргарита Булгакова або ж героїня «Червоної літери» Натаніеля Готорна. В ній просинається жіноче єство, яке прагне кохати й бути коханою. Михайло — її мужчина, якого прагне, але щастя не збудувати.

...Телевиставу завершено; на сцені, що перетворюється в глядацькому сприйнятті на екран старенького телевізора, знайомі з дитинства звуки, що свідчать про брак сигналу. Канал більше не працює. Історію мистецької гри завершено, але життя вистави в свідомості глядачів тільки розпочато.