Стосується кожного, навіть президента: рецензія на книжку «Як перемогти Росію у війні майбутнього» Володимира Горбуліна

На самісінькому початку книжки «Як перемогти Росію у війні майбутнього» Володимир Горбулін згадує Вінстона Черчилля.

Тепер, коли розвіялися чари російської пропаганди, добре видно, що саме цей британець був головним героєм Другої світової війни.

А нині чимало поважних аналітиків схиляються до думки, що Росія готова розв’язати (чи вже?) Третю. То «чому нас учить інтелектуал Туманного Альбіону? Тому, що коли настав час обстояти свої цінности — можна пожертвувати всім».

Це — прямий месидж усім, хто «утомілся». А надто — обраному ними президентові. Ситуація — попри повінь розважальних телерадіоефірів і навіть попри тарифну кризу — направду така:

«Росія намагається задушити Україну невоєнними засобами, використовуючи її внутрішні слабкости, але розширення агресії до використання військового важелю доконечно відбудеться, коли решта методів не спрацює. Тим паче, що Росія давно готується до війни зі США та НАТО, а Україну може використовувати за полігон для відпрацювання нових способів ведення війни... Російська агресія не має часових та географічних меж... Хоч там як, а загроза спланованої Росією масштабної воєнної операції, нехай і з формальною метою забезпечити Крим питною водою чи з іншої зачіпки, перетворилася на перманентну... Будь що, а позицію Росії слід сприймати лише як відтерміноване нашестя».

Власне, тут немає відкриттів — тільки компактне резюме топ-аналітика. Зрештою, можна обійтися й наведеною ним цитатою зі статті в московській газеті «Независимое военное обозрение» за квітень 2020-го: «Україна може бути або частиною Росії, або її ворогом». Як-то кажуть, що не ясно?!

І комусь треба доказів? Та будь ласка: «На початку березня 2020 року, згідно з даними ГУР МО України, угруповання ЗС РФ уздовж державного кордону України на окупованій території в Донецькій, Луганській областях та у Криму складали близько 87-90 тисяч військових.

Щоби усвідомити масштаб загрози, варто деталізувати: це 1100 танків, 2500 бойових броньованих машин, 1600 артилерійських та ракетних систем, 340 бойових літаків і 240 бойових гелікоптерів, понад 50 кораблів та 6 підводних човнів».

Постачити на лінію фронту бодай таку ж кількість техніки та рівнятися з росіянами у числі солдатів, яких «баби ще понароджують» (за висловом маршала Жукова, улюбленця недавнього мера Харкова),  ми апріорі не можемо. Тому В.Горбулін і пропонує «змінити усю філософію побудови оборони». Назва відповідної книжкової глави провокативна: «Сучасна війна без правил, або Що таке асиметрична протидія».

Ще більш контраверсійна назва іншої глави: «Приватні військові компанії РФ: кривавий досвід, вартий ретельного вивчення». Застереження автора для «цнотливців»: «Поставитися до створення арсеналу протидії без сентиментальних церемоній».

Насамперед у книжці йдеться про те, щоби не випадати зі світових трендів. Не лише технологічно-військових, а й філософських. «Ми навіть не помітимо, як до реального світу зійдуть зі сторінок Станіслава Лема, Рея Бредбері й Айзека Азімова залізні герої, котрі практично самостійно вестимуть сучасні війни... Автоматизація, роботизація та запровадження штучного інтелекту зрештою зведуть до нуля ідею ядерного стримування».

В.Горбулін переконливо показує, як недавня зброя другого плану — дрони, наприклад, — стає домінантною. Ось коментар до подій у Саудівській Аравії 2019 року: «Бойове застосування лише десятка дронів, нашпигованих вибухівкою, призвело до скорочення наполовину щоденного видобутку нафти в країні».

А ось свідчення із Сирії 2020-го: «За одну ніч атаки турецька армія обстріляла дронами понад 200 цілей і знищила 5 гелікоптерів, 23 танки, 10 бронемашин, 23 артилерійські системи, зенітні ракетні комплекси «Бук» і «Панцир», а також 309 солдатів сирійських військ».

Далі В.Горбулін прогнозує: «Одного чудового дня ми дізнаємося, що безпілотники перевершили за своїми характеристиками пілотовані машини, і він не за горами».

Авжеж, не за горами: сьогодні новітній американський ударний безпілотник коштує 16 млн доларів за одиницю, що зіставно з витратами на винищувач п’ятого покоління, але ціна виробництва дронів падає. Україна ніколи не виробляла власних винищувачів, а ті, що дісталися від СРСР, невпинно втрачають на тактико-технічних характеристиках. Дилема: закуповувати нові моделі на Заході чи розробляти власну лінійку безпілотників? Наш автор вважає, що маємо всі шанси на успіх власної ініціативи.

Питання новітніх озброєнь — це не лише показник обороно­здатности, а й світової конкурентности країни взагалі. «Варто підкреслити, що жодна дипломатія не матиме глобального успіху, коли вона не спирається на фундамент адекватної військової могутности, реального інституту стримування».

Що пропонує В.Горбулін, окрім альтернативного розвитку авіації? Розвиток ракетної оборонної індустрії, у якій він є неабияким експертом — саме за його участи на порубіжжі 1980-х у КБ «Південне» розробили дві міжконтинентальні ракети, що встановили тоді паритет у Холодній війні.

«За умов скасування Договору про ракети середньої та малої дальности Україна не зв’язана будь-якими обмеженнями щодо ракет, які створюються нею для власної безпеки».

Зараз, нагадаю, ми «дотримуємося» скасованого Росією Договору, згідно з яким маємо право лише на ракети до 500 км дальности. Більший радіус дії наших ракет — менша вірогідність агресії сусіда-злочинця.

«Разом із ракетним щитом стримування — добре підготовлена система спеціальних операцій», — веде далі В.Горбулін. Знов-таки, без сентиментальних церемоній: «Активне використання парамілітарних груп, приватних воєнних компаній та диверсійно-розвідувальних структур, насичених сучасними озброєннями... Розвиток асиметричних дій стосовно агресора на його території або території третіх держав, де присутні інтереси останнього».

Задля реалізації попередньої тези конче потрібно реорганізувати СБУ у щось на кшталт ЦРУ. «Правильно вибудована контррозвідка разом із розвідувальним співтовариством може стати головним аргументом і справжньою стіною стримування потенційної агресії... Розгорнутий Москвою інформаційний терор... змушує українську владу сконцентруватися на розвитку контррозвідки, розвідок та спеціальних інформаційних структур... Розвідка має вирости до структури, здатної самостійно впливати на уряди іноземних держав».

Усе це, напевне, шокує непомірно численну «п’яту колону» в Україні. І деякі «толерантні» ліберали приєднаються до хору. Володимир Горбулін слушно значить: «Кожний із нас — посильний учасник війни». Нікому не вдасться «пересидіти». Якщо, звісно, ти не з тих, хто «росіяпрійді».

Цю заразу все одно прийдеться вичистити, і що раніше, то краще, бо зволікаємо тридцять років,  і ця «толерантність» коштувала Україні війни. Ще 1991 року Володимир Пилипчук, академік з економіки, «пропонував переселити з колишніх республік в Росію росіян-шовіністів... шляхом розробки в ОБСЄ і прийняття Європейської програми добровільного переселення народів колишнього СРСР: «Росіян в Росію, нацменів Росії — в національні республіки!» (25 років: Заповіти незалежності України. — К.: Саміт-Книга, 2017).

Про «рішуче і швидке зменшення чисельності п’ятої колони» говорив  й інший економіст і банкір Олександр Савченко: «Російська мова гальмує економічний розвиток, культивує науково-технічну відсталість та вбиває українську культуру, український дух, український характер... Для України «русскій мір» більш небезпечний, ніж ІДІЛ... Розпочати активну діяльність по зменшенню чисельності прихильників «русского міра»... За моїми розрахунками, їх в Україні налічується 6-8%... Стимулювати прихильників «русского міра» позбавлятись українського громадянства і від’їжджати до Росії. Таким людям українська держава за свій рахунок має купувати квитки до Росії і надавати вихідну допомогу — 30 євро... Вигода від очищення українського суспільства набагато перевищить витрати на цей процес» (Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020).

Безрезультатність цих волань про національну безпеку, а також «збанкрутіла і шкідлива ідея «мультикультуралізму» стосовно мігрантів» (В.Пилипчук) змушує В.Горбуліна пропонувати більш радикальні санкції до внутрішнього ворога — прихильників «шовіністичного проєкту «русскій мір»: позбавлення громадянства і навіть інтернування. Бо «для організації оборони України неоднорідність її суспільства досі є найуразливішою точкою».

Проте — «не варто стерегтися критики надто неприємного для іноземців контррозвідувального режиму. Досвід Ізраїлю промовляє на користь того, що безпека важливіша за комфорт заїжджих гостей». І ще одна цитата: «Кожному з нас хотілося б, аби наша армія була спроможна відбити будь-яку зовнішню агресію, навіть такого сильного й підступного ворога, як РФ. Та існує й вищий ступінь, коли рівень розвитку оборонного потенціалу змушує агресора утриматися від воєнного сценарію проти України». Це також, вважай, про Ізраїль, котрий змусив рахуватися із собою довколишній арабський світ, не менш токсичний за російський.

Книжка пана Горбуліна — майже виключно про українські гальма. Але наприкінці він цитує виступ президентки Литви Далі Грибаускайте від 2014 року: «Україна захищає не лише свою територію, але і всю Європу та її цінности». І формулює останній висновок: «Тому цілком виправданою для України може бути реалізація такої амбіції, як перетворення на яскраву, достеменно озброєну вітрину Західного світу. Це, вважай, найкращий спосіб уплинути на росіян».

Усі свої попередні книжки Володимир Горбулін віддавав на переклад. Ця крайня з’явилася російською — він поспішав: це таємне знання має вийти якнайскорше, діяти треба вже позавчора! Власне, це аналітична доповідь, що сягає рівня сценарного трилера. Але це не Ден Браун — це «версія, опрацьована групою експертів за моєю ініціативою та участю». Коли ви подивитеся на імена згаданих експертів, то переконаєтеся, що все надто серйозно. Але й автор тексту чого вартий: один із послів США в Україні прямо звітував своєму урядові: якщо хочете знати, що насправді відбувається в Україні, — спитайте у Горбуліна.

У передмові до однієї з попередніх книжок В. Горбуліна вчений секретар Національного інституту стратегічних досліджені О. Ляшенко писала, що «його головний герой — Майбутнє», а тексти «схожі на дію антибіотика», а ще — це «демо-версії, а точніше — монографії в мініатюрі» (Хроніки передбачень: 2006—2017. — Х.: Фоліо, 2017).
Вимагати від президента читати монографії — безглуздо. Але ж їхні демо-версії з питань національної безпеки — мусить знати. А громадяни-виборці мусять знати, як той президент реагує на нову філософію оборони. Поки що — ані гу-гу. Навіть по тому, як автор пише про «штучну стриманість влади» в організації територіальної оборони, концепцію якої підтримують бойові генерали (генерал Михайло Забродський, перший зам Комітету ВР з питань національної безпеки, оборони і розвідки: «Треба створити другу армію в тилових районах нашої країни»).

Як на мене, президент мусив би бодай раз на тиждень звертатися до своїх громадян: мовляв, мої експерти опрацювали такий-то розділ книжки Горбуліна, я, відповідно, видав такі-то доручення  та розпорядження, обороноздатність країни зростає у такий-от спосіб. У книжці є один-єдиний сумний мемуар: «2002-го, вісімнадцять років тому і за дванадцять років до воєнної агресії Росії проти України, я виступив за створення професійних Збройних сил чисельністю 140 тисяч вояків». Якби так сталося — «переконаний, Путін не ризикнув би посунутися на Крим і Донбас». Так гадають і європейці — після російсько-української війни члени НАТО стрімко змінюють призов на професію.
А Україна?!