360 років Львівському університету: як таврували ректора Євгена Лазаренка та чому радянська влада урочистості проводила 7 жовтня

Один із найдавніших вищих навчальних закладів Європи Львівський національний університет ім. Івана Франка відзначає свою дату — 360 років.

Стільки збігло літ відтоді, коли 21 січня польський король Ян Казимир затвердив привілей, яким надав Львівській єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету».

Дата аж не надто «кругла» та й нинішній карантинний час не сприяє проведенню традиційних науково-святкових масштабних заходів.

Проте ці фактори не можуть бути перепоною у вирішенні проблем, що стоять перед колективом вишу, в тому числі, з’ясуванні призабутих подій, особистостей, які залишили помітний слід у тривалій його історії. З нагоди цієї дати створено авторський колектив, котрий повинен написати відповідний нарис про навчальний заклад.

Починали з філософії і теології

Про Університет написано багато та різного, водночас залишається чимало «білих плям», вартих уваги. Аби збагнути їх суть, природу, окреслимо головні етапи його становлення та розвою. На початках діяли в ньому два відділи — філософії і теології.

Після приєднання Галичини до складу Австрійської імперії, цісар розпустив наступного, 1773, року орден єзуїтів та закрив Університет, лише 1784 року його, реорганізованого, розширеного, відкрив.

Розпад Австро-Угорської імперії після Першої світової війни, підпорядкування Галичини Польщі, діяльність Університету від листопада 1918 року спрямовано в чітке шовіністично-антиукраїнське русло.

Прихід червоних «визволителів» 1939 року торкнувся корінної реорганізації вишу: відокремлено медичний факультет, ліквідовано теологічний факультет, зосереджено навчання на гуманітарно-фізико-математичних та природничих факультетах. Наступного року Університету присуджено ім’я Івана Франка.

Війна перервала навчальний процес, у листопаді 1944 року його відновлено, він супрово­джувався структурно-кадровими змінами, відповідно до централізованих совєтських приписів.

За час діяльності Університету в ньому працювала та вийшла з його стін велика плеяда видатних діячів науки і культури, нині він є одним із провідних вищих навчальних закладів в Україні. 11 жовтня 1999 року йому надано статус Національного.

У часи хрущовської «відлиги»

Ректор Євген Лазаренко.

Словом, пишатися, що ти закінчив Університет у древньому граді Лева, маєш підстави. До них належить й автор цих рядків. Мої студії на історичному факультеті (1960—1965 рр.) припали на цікавий та суперечливий період хрущовської «відлиги».

З найважніших тогочасних подій було відзначення 300-річчя заснування Львівського університету (1961 р.) та оцінка діяльності ректора Лазаренка Євгена Костянтиновича (1912—1979 рр.)

У підготовці до ювілею залучили й мене з небезпідставними професійними мистецькими здібностями як художника студентського клубу, про що нагадують «Похвальний лист» міської структури та нагрудний значок із зображенням головного корпусу Університету з цифрами «300».

Урочисту частину свята проведено 7 жовтня у Львівському театрі опери та балету, його залу заповнили запрошені, себто вибрані. Перебіг та зміст дійства, привітань, промов, кого відзначили тощо опублікувала місцева преса; особливо наголошувалося про вручення Університетові найвищої совєтської нагороди.

Політична маніпуляція прочитувалася навколо ювілею, котрий проходив під партійно-керівним патронатом УРСР, але без участі перших осіб.

Москва обмежилася надісланим чиновником з мінвузу; всіляко наголошувалося, що досягнення університету здобуті винятково під зорею радянської влади, водночас замовчувалося, що він найстаріший на території СРСР, бо це принижувало б «національну гордість» великоросів, котрі спромоглися на свій, московський, університет майже на сто років пізніше! Ми, українські студенти, мали сатисфакцію не від імперської нагороди, а, власне, від того, що вища освіта таки веде із заходу, зі Львова, що зринула нагода робити кпини москаликам з їхнім чванством на «першість» в усьому.

Значно менш офіційною подією було 50-річчя ректора Є. Лазаренка, що припало на кінець наступного року. У переддень ювілею Дмитро Павличко, талант якого розвивався у стінах університету, де мав всебічну підтримку в його керівника, опублікував 25 грудня в «Літературній Україні» подячний вірш «Ректор».

Він починається з рядків: «Прийшов-таки за триста літ / Великий ректор у мою святиню...»; поздоровляли ректора в цей день i ті, які не розраховували на участь в урочистому засіданні вченої ради університету.

Про ювілей загал довідався зі статті «Вчений, вихователь молоді» в університетському багатотиражному листку «За радянську науку», що вийшов 26 грудня, себто в день уродин. У ній, iз фотопортретом, стисло описано життєвий шлях ювіляра, його наукові здобутки, вченого з мінералогії світового рівня, носія наукових вітчизняних та зарубіжних дійсних і почесного звань, автора понад 300 наукових праць, у тому числі 3-томного підручника з мінералогії, вперше написаного українською мовою.

Галицький край «перевернув» світогляд

Для повноти образу Є. Лазаренка додамо: він, випускник Воронезького університету (геолого-географічний факультет), прибув з русифікованого Харкова 1944 року в галицький край типовим «східняком», що відповідало кадровій політиці системи.

Його прийняли в партію, швидко просували по службовій драбині: завідувач кафедри, декан, проректор, від 1951 року ректор. Просували небезпідставно.

Наділений організаторськими здібностями, чудовою пам’яттю, він багато читав, знав, у 35-річному віці захистив докторську дисертацію зі свого фаху, а ще вражав ерудицією у гуманітарній царині (література, музика, мистецтво, історія тощо), міг годинами декламувати Т. Шевченка, Лесю Українку та інших дозволених українських класиків. У ньому професійно поєдналися точні науки з гуманітарними, тодішній популярний диспут «фізики чи лірики?» для нього не був дискусійним.

Майже невідомий справжній Галицький край буквально «перевернув» світогляд молодого, талановитого й допитливого вченого, захопив культурно-історичною аурою.

На це «працювала» й імперська ситуація в краї. Уже в червні 1953 року (після смерті Сталіна) Є. Лазаренко засвідчив на обласному партійному пленумі, що він рішучий противник тієї політики, яку проводять тут партійні та радянські органи, подібну до колонізаторів, перерахував факти «огульного недовір’я до місцевого населення», студентства, наявність в університеті на людей списків («чорних»), «які треба спалили й згадувати про них як ганебну нашу поведінку» репресивної практики, безпідставного звинувачення багатьох у «буржуазному націоналізмі», безцеремонного втручання органів держ­безпеки в життя вишу.

Образно й переконливо він говорив про виживання української мови з університету. Надалі його менше запрошували до виступів, частіше він вислуховував критику на свою адресу за «недоліки», «помилки» тощо.

Практично, Є. Лазаренко працював під «дамокловим мечем». Але, пообіцявши «виправитися», не міняв стратегії. Його оточення, здається, так і не збагнуло, чи він недооцінював небезпеку, чи поспішав якнайбільше зробити для вишу як українського закладу.

У партійному апараті, напевно, сподівалися, що їхній висуванець займе «правильну партійну лінію», принагідно хвалили, нагороджували, присуджували звання. Якщо по правді — було за що. Лише перелік зробленого в ділянці навчально-наукового процесу, зміцнення матеріальної бази, забезпечення віддалених гірських і волинських районів вчительськими кадрами, спортивно-оздоровчого дозвілля і т. д., і т. п., займало б багато місця в цьому дописі.  

Особливо дратувало парт­функціонерів меценатство ректора стосовно української культури. Під його протекцією створено фольклорно-етнографічний ансамбль пісні і танцю «Черемош», засновано навчальні кабінети, аудиторії, музеї українознавчого змісту, а також кабінет мистецтво­знавства у престижній залі головного корпусу, яким завідувала знавець мистецтва Христина Саноцька, вона подбала, аби відкрити образотворчу студію, де обрали мене старостою; нам, історикам, читали спецкурс з історії мистецтва.

Принагідно проводили зустрічі з відомими діячами літератури й мистецтва, прихід яких в Університет перетворювався на резонансну, національну подію.

Маються на увазі Максим Рильський, Андрій Малишко, народний артист Олександр Гай, кияни-шістдесятники Іван Дзюба, Іван Драч i Микола Вінграновський та інші, за участі ректора, його присутність на традиційних студентських наукових конференціях, де він виявляв талановитих і підтримував їх, про що згадує Михайло Косів — один iз народних депутатів, які проголосили незалежність України.

З таким багажем прийшов Євген Лазаренко до свого ювілею. Нашу увагу привернув не стільки газетний аркуш, скільки велика кількість святково вбраних людей, жінок iз квітами, які вщерть заповнили актову залу Університету.

Урочисте засідання пройшло за усталеним сценарієм: доповідь про ювіляра, промова найвищого представника від владних органів — голови облради депутатів трудящих Семена Стефаника, привітання від партійних, державних і громадських установ, учених, діячів культури тощо.

Невеличка інформація про вшанування Є. Лазаренка в газеті «Вільна Україна» (27 грудня), представництво нижчого ешелону посадовців міста, області, не говорячи про відсутність від республіки, скромні відзнаки на університетському та цьому ювілеях дозволяли припускати: посада ректора під загрозою. Але його оточення, здається, так і не збагнуло ситуації, або він недооцінював її, або поспішав зробити якнайбільше для вишу як українського закладу.

Навіть Маланчук приструнив словесні пасквілі

Наступна та гучна подія не забарилася. Перебуваючи в червні 1963 року в Ковелі на конференції з приводу 50-річчя від дня смерті Лесі Українки, Є. Лазаренко вкотре висловив невдоволення зі стану українських справ (утиск української мови, недовіра до місцевого населення тощо), його терміново викликали в Центральний комітет Компартії України й, відповідно до висновку «Доповідної записки про серйозні недоліки в керівництві Львівським державним університетом ім. І. Я. Франка», звільнили з посади.  

Припущення підтвердилися. Вони могли відбутися й раніше, але на заваді були ювілеї.  

Я опублікував «Доповідну записку...» з коментарем та викладом стенографованого протоколу партійних зборів університету 9 вересня того ж року (Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2000. Вип. 35-36. С.625-637).

Повторюватись не буду, зосереджу увагу на найсуттєвішому. На зборах виступило 15 осіб. Якщо виступи представників точних наук відзначалися стриманістю, намаганням бачити в діяльності ректора й позитивне, то представники гуманітарного циклу, історії партії буквально змагалися у дошкульнішому обзиванні колишнього «шефа»: нескромність, плекання підлабузників, невиправдане витрачання державних коштів, створення геологічного товариства, вияв національної обмеженості та ін.

У критиці недоліків Є. Лазаренка своєю брутальністю, оперуванням жаргонами з більшовицького лексикону (мерзотник, іудушка, шахрай, хапуга тощо) перевершив усіх філософ Олександр Ковальов, що змусило другого секретаря обкому партії, одіозного Валентина Маланчука, який проголосив основну доповідь, заявити: немає меж для критики, але є межі для висловів, навіть людину, яку судять, не дозволено так ображати.

Доповідач звинуватив усіх, хто дозволив  Є. Лазаренку стати «таким», у тому числі секретаря парткому університету, недавнього декана історичного факультету Петра Челака, бо він «підтакував» йому, не давав принципової оцінки.

Поведінка Є. Лазаренка під час обговорення цього питання в Києві, за словами його посланця, «била із ряда вон виходящєй», він усе заперечував.

Звинувачували в тому, що «він протиставив себе партійній організації університету, Львова, прославляв окремих діячів культури, ставив пам’ятники, закуповував твори мистецтва поза думкою громадськості, намагався створити у Львові другий центр, який би конкурував з обкомом партії.

І це головна провина комуніста Лазаренка, котрий очолював університет».
Євген Лазаренко визнав, що помилки були, можливо й більше, ніж згадано, але хотів зробити університет «справжнім центром науки, осередком підготовки висококваліфікованих спеціалістів, безмежно відданих партії, соціалістичній Батьківщині».

Підсумовуючи обговорення, В. Маланчук заінтригував залу інформацією: напередодні ювілею до Лазаренка з’явилось 5 молодих людей, випускників університету, подарували йому книжку творів Шевченка 1911-го чи 1912 року видання з дуже щирим написом, котрий може мати подвійний зміст. «...Я не знаю, — продовжував Валентин Юхимович, — наскільки точно, але ці 5 молодих людей пішли в Ботанічний сад і посадили дубок на честь ювіляра. Вони там і пізніше говорили, що після Шевченка вважають Лазаренка другим поборником української культури».

Ректор тепло прийняв їх, розцілувався з ними й сказав, що цей подарунок йому, мабуть, ближче до серця, ніж ті, які будуть завтра під час офіційної частини. Зараз одного з цих молодих людей заарештовано як організатора підпільної групи. Зробіть, мовляв, Євгене Костянтиновичу, висновок для себе: знайте, з ким цілуватись...

Опального ректора відправили в Київ

Євген Лазаренко належав до тієї плеяди українців, котрих не віднесете до відвертих борців iз режимом, але його критика недоліків передусім проукраїнська позиція була неприйнятною для влади та вирішальною в усуненні з посади. Зрештою, уявляти його як ідеальну людину суперечило б істині.

Автор цих рядків, що оформляв університетський оздоровчо-спортивний табір «Карпати» (с. Чинадієве на Закарпатті) в червні 1962 року, певною мірою має підстави на таке міркування, коли приїхав ректор, цікавився, як ведеться підготовка табору до сезону, поділяє сказані згодом слова декана факультету журналістики Володимира Здоровеги, котрого в 28-річному віці ректор висунув на цю посаду, що Є. Лазаренко «був сином свого часу», «ніщо людське не було йому чужим». «Але був патріотом, Людиною, діяльним Українцем». «Тому в ті часи університет залишався українським і зберіг свою самобутність, своє обличчя. То був справді великий Ректор».

Перебування опального ректора у Львові було небажаним, і влада відправила його в Київ, в Академію наук геологічної структури. Напевно, розправа над ним, за свідченням сучасників, позначилась на здоров’ї, й 1 січня 1979 року його не стало.

Детектив про подаровані твори Шевченка

Дисидент Іван Гель студентом був учасником згодом детективної історії.
Фото з «Вікіпедії».

Збігли роки, комуністична імперія «зла» «канула в Лету», на волю вийшли політичні в’язні, серед них Іван Гель. Він, обіймаючи посадове місце у Львівському облвиконкомі, переймаючись відновленням Греко-Католицької церкви, став відомим.

Якось однокурсник Степан Барщик нагадав, що Гель — це той студент-вечірник історичного факультету, з яким вони зналися, зайшли осіннього вечора 1961 року до мене в гуртожиток (тепер вул. Дорошенка, 41), де ми, усамітнившись у куточку буфету, говорили про наболілі питання, передусім репресивно-русифікаторського тиску Москви, висловлювалися відверто, бо зі Степаном ми однодумці, а отже, таким є й Іван, як представився гість

. Він познайомив з позицією (програмою) «незгідних», надруковану на цигарковому папері, котру, без сумніву, ми поділяли, але вдаватися до практично-організаційних дій вважали безперспективним: імперська потуга, якої боявся світ, здавалась нездоланною, водночас мережа «сексотiв» (сєкретниє сотруднікі), котрою, наче павутинням, обплутав країну режим, виявляла  змов­ників, запроторювала у табори. Очевидно, Іван розраховував на іншу нашу дієву позицію, але...

Навідуюсь у кабінет до І. Геля, повертаю його пам’ять до тієї далекої зустрічі, він пригадує, радо зустрічає, таких, як ми, каже, називав «пасивними націоналістами», дарує книжку «Грані культури», написану в таборі, я теж прийшов не з порожніми руками.

Розговорились, мова зайшла про альма матер, знаменитого ректора, й несподівано для мене Іван каже, що в переддень ювілею «його вітало нас п’ятеро», зокрема Ігор Кудин (потім заступник голови Львівської організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури), Роксолана Зорівчак та Люба Попадюк (потім викладачі факультету іноземних мов університету), подарували йому 9-томник творів Т. Шевченка 1911-1913 рр. видання, написавши «Ректорові українського народу». Прізвище п’ятого відмовився назвати, бо «він цього не вартий».

Щоб знати більше, зв’язуюсь із єдиною здрастуючою Р. Зорівчак і чую неймовірне: її там не було! Іду до І. Геля. Він, заскочений, телефонує їй і чує те саме і застереження, щоб її прізвище не згадували. У цій абсурдній ситуації мене охопило жагуче, але нездійсненне бажання поїхати в Київ, знайти доньок ректора, щоб глянути на подаровану з підписами книжку, аби знати правду.

Загадкова поведінка Р. Зорівчак не похитнула впевненості І. Геля: у статтях під різними назвами («Ректор чину університетського» // Молода Галичина. 2002, 19 верес.; «Ректор українського народу» // «Академік Євген Лазаренко» (збірник спогадів) Львів, 2005; «Ректор» //Україна молода..., прикро, але це число газети десь запроторилося), проте пам’ятаю, викладений фактаж у названих публікаціях майже ідентичний, важливо (для мене), що названі всі особи, які вітали ректора ті ж самі плюс Роман Головин та Євген Чабан; Любу Попадюк не називає. Вони подарували, як йому «здається», 12-томник зібрань творів Т. Шевченка, виданих у роки століття Кобзаря.

Працюючи над цим текстом, коли І. Геля не стало (березень, 2011 р.), я побачив розбіжності між сказаним мені раніше та пізнішими його публікаціями. Очевидно, деталі давньої події не закарбувалися в його пам’яті, тим паче мій «візит» застав його зненацька, не мобілізованого. По-перше, щодо подарунка, мова може йти «Про повний збірник творів Т. Шевченка» за редакцією Дмитра Дорошенка (1914 р.), по-друге, з’ясовується, для І. Геля всі п’ятеро осіб були «національно свідомими українцями», його соратниками, на жодного не кидає «тінь».

Донедавна я вважав, тоді арештували І. Геля, але ні — його загріб невдовзі «перший покіс» (1965 р.) Питання, хто доніс ювілейні подробиці «куда нада», залишалось для мене відкритим.

Теперішня річниця Університету, особливо знайомство з активною в туристсько-літературознавчих справах Дзвениславою — донькою 90-річного Є. Чабана — дещо привідкрили завісу до події майже півстолітньої давнини. Тоді арештували його, Євгена, — найстаршого, аспіранта Політехніки, у 1991 році виїхав у Канаду, спілкується з донькою; його думка про І. Кудина (помер 1992 р.) та Р. Зорівчак (померла 2018 р.) неоднозначна, її поділяють й окремі львів’яни, Р. Головин (теж покійний) не запам’ятався, але він, учитель, відзначався знавцем і поборником української мови.

Львівський національний університет ім. Івана Франка відзначає 360 років.

Мій висновок: хто «сидів» — не обов’язково був джерелом первинної інформації, тим паче в тій «привітальній справі», що не тягнула на кримінальну статтю, але була для спецорганів «гачком», яким підчепили жертву, котра доносила «куда нада».

Євген Чабан, за словами доньки, каже, що суть їхньої діяльності полягала в захисті української мови, протесті проти совєтського закону, що дав (русифікаторське) право батькам обирати мову навчання для своєї дитини (1959 р.), що він і такі ж однодумці відвідували історичні місця, висловлювалися на болючі проблеми, були на Чернечій горі, де теж посадили дубок як пошанування ректора — послідовника Великого Кобзаря у захисті української мови, культури.

Без сумніву, за ними стежили, назбирали фактаж, аби оголосити вирок. Українознавча спадщина Є. Лазаренка теж зазнала відчутної корекції; натрапити на сліди подарованих йому творів Шевченка не вдалось, на жаль...

Проте пам’ять про цю видатну Особистість зі славної Слобожанщини вдячні галичани не дали затерти. У Львові одна з вулиць названа ім’ям «Академіка Лазаренка», встановлено художньо-меморіальну таблицю на головному корпусі Університету, видано колективні збірники спогадів, досліджень (1992, 2005, 2012 рр.), долучаю до них і цей жмуток, що зберігся на все життя.

Володимир БАДЯК,
кандидат історичних наук, доктор філософії, професор