«Легенда Слобожанщини»: у березні виповниться 180 років від дня народження письменниці Марії Вольвач

Життя Марії Вольвач у переказах її земляків із села Черемушна нагадують легенду про загадкову жінку, яка була іншою, ніж вони самі. І це не дивно.

До Харкова через родинні негаразди вона поїхала неписьменною безталанною 14-річною напівсиротою, а пізніше стала навідуватися у статусі поетеси, яка залюбки читала у хаті «на Кобцях» свої вірші, знала силу-силенну народних пісень, мала чудовий голос, організувала з числа навколишньої інтелігенції таємний гурток і постійно збирала в місцевому лісі лікарські трави.

Оповідки про неї десятиліттями передавалися з вуст в уста черемушнянськими знавцями давнини, як захоплююча бувальщина, допоки пошуком достеменних джерел не зайнявся односелець письменниці, відомий літературознавець Іван Лисенко (про це «УМ» вже детально розповідала у номері за 26 травня 2016 р.).

Саме завдяки його ентузіазму та коштам у 2007 році вийшла впорядкована збірка творів Марусі Вольвачівни (літературний псевдонім письменниці), викликавши чималий резонанс у вітчизняних мистецьких колах. І ось чергова новина.

До 180-річчя землячки той же автор надрукував нову книгу під назвою «Легенда Слобожанщини», до якої вперше ввійшло її автобіографічне оповідання «Один день з петербурзького життя».

Якби сталося диво і цим твором-одкровенням зацікавилися продюсери, то світ би побачила унікальна кінострічка, де красуня-юнка в українській свитці намагається вижити спочатку у зрусифікованому Харкові, а потім і в столичному Петербурзі. Час події — друга половина XIX століття, але твір ніскільки не втратив своєї актуальності.

Пригода свитки з маминого халата

За своє життя Маруся Вольвачівна написала чимало віршів і кілька напрочуд талановитих п’єс, які, на думку Івана Лисенка, можна хоч зараз ставити на сцені.

Але згадана автобіографічна оповідка має не лише літературну, а й історичну цінність. Інтрига твору полягає в тому, що вічно живий антагонізм двох різних культур авторка передала через ставлення до неї чоловіків, які траплялися впродовж усього перебування на чужині.

Після фінальної точки мимоволі виникає запитання: «А чи трапилася б та пригода взагалі, якби русява білолиця красуня Маруся Вольвач була вдягнена якось інакше?».

Усе сталося через двох старших братів, які невдало розпорядилися спадщиною покійного батька, прирікши матір і молодшу сестру фактично на тотальну бідність. Аби якось вижити, Маруся поїхала до Харкова (там проживала її рідна тітка) вчитися на кравчиню. Вже перший самостійний вихід дівчини в місто завершився доленосною подією.

«От вийшла я на Сумську (центральна вулиця. — Авт.) та стою роздивляюся на прохожих людей, — пише у своєму оповіданні авторка. — А на мене люди ще більше дивляться, бо верхня одежина обертала на себе людську цікавість. На мені була свитка дорогої шовкової матерії. Матерія була старовинна, товста, як лубок, що й не зігнеш. Поле матерії було голубувате, а на ньому заткані великі білі з розводами шовкові квітки. Вона блистіла, як срібло, і була дуже схожа на парчу. Свитка була перешита по тодішній моді з материного халата: прямий повний край з вузькими рукавами і круглий лежачий комір і рукави. Моя мати була з багатої рідні і мала у себе дороге, багате, старинне шовков’я».

Там, на Сумській, колоритну юнку («дєвочка, ти што, нє здєшняя?») й примітило подружжя з Петербурга, запропонувавши їй роботу покоївки. Після півтораденного вагання вона погодилася, бо «пан та паня» пообіцяли навчити грамоті. У довгу путь рушили з ямщиком, зупиняючись на ніч у «постоялих дворах».

В одному з таких готелів до Марусі підійшла його «держальниця» й несподівано почала сватати за свого доброго знайомого — «молодого красивого станційного смотрителя». Мовляв, побачив тебе, закохався і хоче взяти заміж.

«Та ви що, бабусю, — одказала дівчина. — Мені ж немає і п’ятнадцяти літ!». Жінка неабияк здивувалася й пішла радитися із залицяльником. Той погодився чекати, поки наречена підросте до 16-ліття, а до того часу дівчині запропонували пожити зі старою. Та відмовила й поїхала далі, хоча кавалер заламував собі руки й довго дивився услід «кібітці».

Зрештою доїхали до Серпухова, а там почалася схожа пригода. У «гостиниці» дівчину в нетутешній одежині перейняла господиня й поцікавилася, чи не кріпачка вона бува.

«На кожнім місці я чула те неприємне слово, котре до глибини душі мене ображало, — пише Маруся Вольвачівна. — Нехай їм, кажу, абищо тим кріпосним. Моя рідня і близько не була біля них».

Жінка зраділа й повідомила, що Маруся запала в душу її молодшому брату, і він готовий бодай зараз з нею одружитися. Мовляв, за нього піде будь-яка купецька донька з приданим, але він «сильно покохав тебе».

На зауваження про неповноліття і ця сваха погодилася почекати рік, бо надто молодята вже схожі один на одного, «мов від однієї матері».

«І вона показала мені на молодого, русявого москалика, котрий стояв недалеко від мене, зодягнутий по тамошньому, — пише Вольвачівна. — Високі чоботи і довгий сюртук. Я глянула на нього, і справді бачу, що він на мене схожий. Ну він чогось то мені з першого погляду не сподобався, так що я б за нього ніколи не вийшла».

Один день з петербурзького життя

Якось уже в столиці пані наказала Марусі віднести листа своєму дядькові-генералові до військового департаменту на Сінній площі. Дівчина не знала міста, тому почала розпитувати дорогу в перехожих. Петербуржці ніби й погоджувалися допомогти, але умисне чи несвідомо вказували невірний шлях.

Зрештою, вона натрапила на чоловіка, який люб’язно зголосився провести до потрібного будинку. Втім, радість була недовгою, оскільки швидко стало зрозуміло, що той «добродій» заманив її до пастки й веде на згубу.

«Геть тікайте, а то буду кричати калавур! — пригадує крізь сльози бранка. — І раптом у сю хвилину рядом зі мною, мов з-під землі, виріс другий пан, високий, огрядний, із орлячим носом. Перший пан був низенький, у короткій одежі з високим брилем на голові».

Словом, рятівником Марусі виявився харків’янин, який уже пів року служить у столиці, проте дуже сумує за батьківщиною. Він звернув увагу на неї через «харківський фасон свитки», швидко збагнув, що саме задумав той лихий чоловік, і вирішив відбити у нього довірливу землячку. Опинившись один на один зі своїм рятівником, дівчина хотіла втекти і від нього, але той зупинив. «О, це вже негарно, що ви мене боїтеся, — запевнив він. — Бачите, для того, щоб ви більше мені довіряли, я буду з вами говорити нашою рідною мовою. Ну тепер не будете мене боятися?».

Земляк провів Марусю до департаменту, хотів почекати поки вона передасть листа, аби потім провести додому, але та категорично відмовилася. І даремно! Як тільки дівчина вийшла від генерала, до неї прилип черговий москаль.

«Я жєлаю с вами познакоміться. Ви нє здєшняя?» — відповів він на запитання: «Що вам треба? Геть ідіть!». Але де там! Неподалік виникла ще й карета з візником, готуючись підхопити пасажирів. «А та проклята біржа якраз рядом іде з нами, одним колесом аж по рівчаку, повз крутовару, — панічно усвідомлює реальність юнка. — Той чоловік щось сказав йому (візнику. — Авт.) тихенько і знову мене догнав».

Кучер під’їхав ближче й собі почав умовляти дівчину проїхатись із вітерцем. Але та вибухнула гнівом: «Геть одчепися, бісів москалю, — кажу йому. — Якого ще ти, луципиря, по-собачі гавкаєш. Я кажу, що не поїду, то й не лізь на крутовар».

Двобій «сєрдітой хохлушкі» з «ворягою» тривав нескінченно довго. Дівчина то виривалася й прискорювала хід, то він знову перекривав їй дорогу. Зрештою, у москаля здали нерви і він вирішив силою упхати її до карети.

«Чоловік замахнув правою полою своєї шинелі і моя голова опинилася у нього під правим плечем, — пише Маруся Вольвачівна. — Права моя рука од плеча до пальців уздовж була притиснута його міцною рукою... Я зразу, було, рвонулася, але його рука притиснула мене ще дужче... Не те, що можна було кричати, а й слова не можна сказати як слід. Я лише тихим шепотом прошепотіла: «Пустіте мене, а то задушуся».

Світ не без добрих людей

Дівчині поталанило обдурити нападника й вирватися на свободу, проте він наздогнав її й почав силою тягти до «біржі». Ніхто зі свідків тієї трагедії не прийшов беззахисній юнці на допомогу.

Мимоволі вона згадала «того доброго, рідного харківського пана Лабінського». «От, думаю, у кого душа християнська, — пише авторка. — Чом же я тебе не послухала, мій паночку, мій батечко ріднесенький! Ти ж не хотів пустити мене одну!»

А тим часом на ґвалт поспішили проїжджі візники, влаштувавши щось на зразок нічного шабашу. «Карети з’їхалися в одне місце, — пригадує бранка, — коні лізуть одні на інших, бо звожчики хлискають їх батогами. Ті, що вже нас оточили, кричать: «Пожалуйтє, куда прікажитє, хорошо прокачу!» У деяких лакеї, навіть, поодчиняли дверці і кланяються, піднімаючи шапки».

На щастя, серед тих біснуватих візничих виявився і порядний чоловік. Він буквально вирвав дівчину з того глуму і провів додому. Але на цьому біди дівчини не скінчилися. Як тільки Маруся на поріг — «паня» прикинулася хворою й послала посеред ночі за лікарем...

А на вулиці й досі рискав отой оскаженілий москаль, що примусово випустив із пазурів свою жертву й не міг заспокоїтися. Правда, дівчині й цього разу пощастило, бо вона вже встигла було дійти до госпіталю й натиснула на дзвінок.

Після страшної пригоди юна наймичка довго хворіла, що, очевидно, і змусило панів повернути її додому. Втім поїздка до імперської столиці назавжди змінила Марусину долю.

«Неодмінно прочитайте автобіографічне оповідання «Один день з петербурзького життя», яке я публікую вперше, — порадив автору цих рядків Іван Лисенко. — Ви відчуєте, які страждання вона там пережила. Може, через це й полюбила свою знедолену Україну». І згодом стала саме українською письменницею, хочеться додати услід.

«Україна — моє життя,— писала Маруся Вольвачівна у період, коли на наших теренах діяло одразу два царські циркуляри, покликані нищити будь-які прояви національної ідентичності. — Я кохаю серцем і душею свою любу Україну. І гірко мені дивитися, що вона рік за роком утрачає усе своє рідне, що так серцю мило».