Портрет ідеї: український маскарад біографічної прози

«Не на всі ще спомини наспів час», — якось написав Іван Дзюба про виразний брак адекватних мемуарів (і не лише письменницьких).

І далі пояснив, чому навіть наявне портретування виходить спотвореним: «Жанр літературних спогадів схиляє до мимовільної ідеалізації й канонізації.

А у нас він перетворився на нестримне змагання у запізнілому вславленні небіжчика, на іконописання.

За потоком нестямної хвали не вгадується реальний образ людини, життя якої не могло ж бути суцільним дев’ятим валом величі, праведності й непомильності, а знало й хвилини впаду, слабкості, хибливості, сумніву, компромісу зі злом; людина, яка — саме тому, що людина, — чогось у своєму житті соромиться, чимось карається... Тож залишається лише частина правди. Але нехай це буде правдива частина правди» (З криниці літ. Том ІІІ. — К.: Києво-Могилянська академія, 2007).

Іван Михайлович сформулював це далекого 1981-го. Проте його нотатка лишається актуальною, бо й нинішньо­му авторові-мемуаристу щоразу знову доводиться долати спокусу писати в жанрі «житіє святого».

Та відтоді змінилося головне: український письменник значною мірою звільнився від ієрархічного, адміністративного та ідеологічного тисків. А відтак «правдива частина правди» тепер уже домінує в сучасних літспогадах. Це добре ілюструють топ-новинки крайнього книжкового сезону: «Планета Полин» Оксани Забужко (К.: Комора) і «Треба спитати у Бога» Василя Шкляра (Х.: Клуб сімейного дозвілля).

Літературна вправність обох поза сумнівом. Але біографічний чинник вони використовують по-різному. Для В.Шкляра це не мета, а засіб. Він творить оповідання, де відома реальна постать є просто персонажем. І то головним — лише номінально. Справжній «герой» його «біографічних» оповідань — сам автор, ексклюзивний учасник описуваної події.

Ні, це не селфі з зірками. Шкляр — сам зірка. Це оприявлення резонансу: історії про те, як дві величини сходяться в одному місці й виникає синергія, ефект помноження.

Причому Шкляреві навіть не йдеться про з’ясування суті цього феномену, цього блискавичного злиття-вибуху — йому досить відчувати ексклюзивність процесу. Ба більше: він ніби оберігає езотеричну таємницю контакту, зачудований його дивним світлом. Це можна назвати символізмом — як, зрештою, і всю Василеву творчість.

Ось він розповідає про зустрічі з поетом Ярославом Павуляком і поміж розсипу цікавих побутових замальовок раптом зблискує візія: «Неможливо зрозуміти. Неможливо пояснити. Він не піддається жодним літературним тлумаченням. Його можна лише відчувати. Можна фанатично любити або роздратовано ганити як марення божевільного, в голові якого надмір стиснутого сяйва».

А далі — ще: «Дорога кричала в ньому, плакала і сміялася». Те саме і в оповіданні «про Римарука»: «Боровся не з вітряками, а з самим вітром». Так, це точно-влучно про них. Але і про себе — також. І не знати, про кого більше.

Часом Василь Шкляр розігрує зі своїм візаві веселу імпровізацію. Ось мініспіч Григора Тютюнника: «У світовій дитячій літературі є три найкращі оповідання: «Школяр» Тесленка, «Гікор» Туманяна і «Маленький грішник» Коцюбинського. Але «Маленький грішник» — з невеличкою натяжкою. — Він злегенька всміхнувся самими очима. — Якби я Михайлові Михайловичу переписав останній абзац». Сам автор-Шкляр — ні пари з вуст. Але ж ми добре пам’ятаємо, як він здійснював подібні експерименти з «Повією» Панаса Мирного, з «Декамероном» Бокаччо. Оце і є — резонанс.

До слова: у цій же книжці «Треба спитати у Бога» вичитуємо і про досі не знане: «Саме під той час... зробив із «Ревізора» Гоголя прозовий твір, перелицювавши його на сучасний лад... Друкувати її не наважилися, але один видавець викупив у мене «Репетицію сатани», і, думаю, колись вона побачить світ». Що й казати — це неабияке гаряче читацьке очікування.

«Літературні спогади» Оксани Забужко — також проза, той її вид, що зветься есеїстикою. На відміну від В.Шкляра вона прагне проаналізувати-розібратися із кожним випадком-зіткненням. Але то не логічні схеми, не чиста графіка розмислів — а ніби з додаванням акварелі супровідного емоційного стану, який ті розмисли й збуджує. «Не абстрагуючись від живої й теплої, людської конкретики протікання процесів». Сказати б, не так пише, як говорить, записує мовлене. Інтонує. Як влучно підмітила Віра Агеєва, есеїстика Оксани Забужко наповнена «міжтекстовою підсвіткою» й утворює заворожливий «світ перебіжно-мерехтливих смислів» (Дороги й середохрестя. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).

У своїх формально біографічних студіях О.Забужко не просто шукає точки резонансу з відомими персонажами — вона намагається творити спільноту однодумців, фокус-групу з «homo verbalis». Перелік тих, із ким доводилося зустрічатися, спілкуватися, товаришувати, — сліпить яскравістю імен: Чеслав Мілош, Світлана Алексієвич, Ольга Токарчук, Соломія Павличко, Леонід Плющ.

І насамперед — Юрій Шевельов, котрому присвячено не один есей, де не пошкодовано суперлативів (як на мене — цілком виправдано): «В національному пантеоні ХХ століття його ім’я має стояти поруч з іменем Михайла Грушевського... Системний мислитель, останній такий у нашій інтелектуальній історії!»

«Планета Полин» — то не лише об’єднавчий майданчик, а й такий собі пункт інфо-психічної детоксикації: кого точно не можна брати у друзі, попри навіть проштамповану геніальність.

Як-от із Нобелівським лавреатом Йосифом (Джо) Бродським, котрого наша авторка — як поетка поета — щиро поважає, але по кількох перетинаннях-дискусіях на міжнародних конференціях висновує: «Як по-звіриному точно він відчував — і як обмежено потрапляв свої відчуття розуміти».

Лишаю читачеві самому розкошувати детективною гойдалкою аналітичного розслідування, наведу тільки прикінцевий акорд: «Прикметно, що з початком війни в мережі вперше з’явився доти цнотливо приховуваний шанувальниками Йосифа Бродського відеозапис виступу 1992 р., де поет із своїм характерним жалобним підвивом декламує «На незалежність України» (перед тим русисти двадцять літ сперечалися, чи цей текст часом не підробка).

По оприлюдненню відеозапису вірш хутенько підхопила російська шовіністична пропаґанда, остаточно простивши за нього небіжчикові всі його давні дисидентські «гріхи», — і виглядає, що в кінцевому підсумку Бродський увійде в історію, на жаль, уже не як поет (поетів у його добу було багато...), а як політичний ідеолог, і то доволі токсичного штибу: саме він стояв, de facto, першим, задовго до Путіна, речником нової геополітичної доктрини Кремля — об’єднаної російською мовою, за британським зразком, всесвітньої «імперії без кордонів», інакше — «русского мира».

Так само причаровує смілива деконструкція міфу про Міхаіла Булгакова («ще одна «людина імперії» в найпрямішому сенсі слова»). Свого часу розвідка «Цей проклятий «квартирний вопрос» (Радіо «Свобода», 18.06.2015) наробила галасу поміж підсвідомих адептів «руского міра», а у книжці містяться два головні висновки: «Поневолений дух» — куди серйозніше, аніж сам тільки «поневолений розум» та «Література ніколи не буває невинною — навіть якщо дуже хоче бути такою (особливо, якщо хоче!)».

Біографічні есеї Оксани Забужко — це історії ідей. Про кого б вона не писала, усе зводиться до кристалізації інтелектуальної суті її персонажу. І це ще тільки проміжний етап, далі ті висновки лягають до її власної генеральної лінії — постколоніальних студій (із романами включно). Якби існували патенти на нові-проривні думки — пані Забужко виглядала би на Теслу від літературної аналітики. Оцініть  бодай таку спробу протверезити свідомість апологетів-фанатиків «всесвітнього значення російської літератури»: «Коли російські танки з Європи таки пішли (а російські гроші ще не прийшли!), інтерес до русистики по всьому світу враз обвалився зі стрімкістю Берлінського муру...

І якщо російськомовне населення (як у тій-таки Україні) проти обіймів імперії протестує, а то й береться за зброю, то російські поети (як не рахувати риторичних лементацій на тему «яка жахлива річ війна») перед лицем чиненого від їх імени розбою воліє відмовчуватися: як виживати в мові, за якою не стоять танки, вони не знають, в історії російської літератури такого досвіду не зафіксовано».

Фемінізм О.Забужко — лише складова її постколоніального концепту. Ось вона пише: «Коли в 2009 році Нобелівську премію одержала Ґерта Мюллер і «некоронований Папа» літературної Європи Марсель Райх-Раніцкі лютував, що її не дали Філіпові Роту, я... не без внутрішньої посмішки, подумала: що ж, панове, змиріться, ваш час минув — приходить час тих, кого раніше не чули, і вже ви нас не заткнете». Прикінцеве авторське виділення свідчить, що це не так про літературу, як про «постколоніальне» утвердження ґендерного рівноправ’я. Бо інакше слід було би з’ясувати, чи «некоронований Папа» лютував супроти жінки, а чи проти неадекватного зіставлення романних текстів.

Філософ Володимир Єрмоленко назвав свій путівник світовими світоглядними доктринами напрочуд вдало: «Плинні ідеології» (К.: Дух і Літера, 2018). На цих непевних теренах завжди небезпечно слизько. А щодо сучасних українських феміністичних студій і поготів — суцільна ожеледиця. Та ніхто не зважає, ковзанка манить.

От і Василь Шкляр не втримується від спокуси антифеміністичного стоп-кадру в оповіданні про Агатангела Кримського, коли згадує його співмешканку Олександру Каштанову: «Архівом репресованого «чоловіка» вона із задоволенням розпалювала грубу. Від листів Лесі Українки до Кримського (а їх було близько двохсот) у повітці знайшли тільки окремі обривки, затоптані козами». Це я про те, що біографічна проза обох загаданих письменників — це портрети ідей. Різниця лише в тому, що Шкляр ставить наголос на слові «портрет», а Забужко акцентує на «ідеях».