Івангород: історія рідного села дипломата Володимира Чорного в його книзі «Облога»

Книга мого доброго й давнього знайомого Володимира Чорного «Облога» — це понад 600 сторінок.

Тож було б наївно опанувати, як мовиться, «з ходу-маху» цей документально-публіцистичний твір. Зате після уважного, неспішного прочитання виніс однозначний вердикт: якби в українській журналістиці сьогодні проводили конкурс на найкращий твір, я би віддав первенство саме цій книзі з вельми інтригуючою назвою і підзаголовком до неї — «Від Переяслава й донині».

Як засвідчує автор — якому нещодавно виповнився поважних 91 рік — спершу книжка задумувалася як звичайна історія рідного села Івангород Христинівського району на Черкащині.

Однак у процесі роботи, яка тривала впродовж років, він, відданий журналіст і дипломат, громадський і політичний діяч, зібрав таку кількість життєвого матеріалу, що просто вимушений був вийти за рамки первісного задуму, себто перевів оповідь про свою малу батьківщину в контекст всеукраїнської історії, на основі свого рідного села, долі свого роду-первороду, спробував відтворити картину непростого минулого й сьогодення нашої країни загалом.

Саме такий підхід до вирішення задуму й дає читачеві змогу глибше усвідомити борню багатьох поколінь українців за гідне майбутнє нашої нації.

Сходження селянського сина

У далекому дитинстві Володимир Чорний і гадки не мав, що в майбутньому стане відомою людиною. Селянський син, він ще змалечку був призвичаєний до роботи на землі й біля землі.

Це й не дивно, адже свята земелька була вічною справою життя його батька — колгоспного комбайнера Лазаря Івановича (його ще називали Лазур) і матусі — рядової колгоспниці Ксенії Никифорівни, шанованих трудівників Івангорода. Отож і їхнiх дітей, зокрема, й сина Володю, змалечку захопила звичайна селянська справа.

«Дуже часто доводилося чути, — зізнався мені якось Володимир Лазарович, — як батьки деяких моїх знайомих були такими мудрими й прозірливими, що мало не з пелюшок, замість співанок-колисанок, читали своїм дітям хто Шевченків «Кобзар», а хто й Марксів «Капітал». Я ж навіть казок не знав, тож ні тим, ні іншим похвалитися не можу, хоча вплив батьків визнаю винятково важливим в усьому, що вдалося в житті. А з малолітства тільки й чув: поле, робота, ланка, бригада... Частенько прокидався — батьків уже дома нема, засинав — їх ще нема...»

Однак селянином хлопець пробув недовго, бо після закінчення семирічної школи вступив до Київського річкового технікуму на гідротехнічне відділення, де здобув звання матроса першого класу, швидко дорісши до техніка-лейтенанта. Не стільки полюбилась йому плавба, як спостереження за нашими казковими берегами.

Та натішитися цим дивом йому досхіч не довелося: ще зі студентської лави башковитого хлопця забирають на роботу завідуючого відділом кадрів та організаційної роботи Подільського райкому комсомолу столиці.

А потім була служба в тодішній Радянській армії, навчання на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Опісля вісім років Володимир віддав головній газеті республіки «Радянська Україна». А потім попробував хліба на посаді завідуючого відділом преси та інформації Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном. Був у 1981—1993 роках начальником відділу преси МЗС України. У складі делегацій брав участь у роботі кількох сесій Генеральної Асамблеї ООН.

Працював радником-посланником, Тимчасовим повіреним у справах України в Латвійській Республіці. То саме він заснував, будував і чотири роки очолював перше українське дипломатичне представництво в Балтії (дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посланник України 2-го класу).

Івангород — село козацьке

Сповідь Володимира Чорного про свій рідний край (про малу й велику Батьківщину) у книзі «Облога» уже з перших сторінок підкуповує своєю щирістю і справдешністю. Автор захопливо пише: «Івангород — це якір, на якому тримається мій житейський досвід. Я любив і люблю своє село, свою малу Батьківщину, оту незабутню стежину, одним одну біля воріт. Коли доводилося натрапляти в книжках чи газетах на означення «мальовнича Україна» — мимоволі приміряв його до цієї частини земного закутка, солом’яного й барвисто-зеленого водночас із яскравими вкрапленнями палісадних квітів, і такий щем огортав душу, що якось само собою згадувалося Шевченкове: «Село! І серце одпочине...»

Серед українських сіл і селищ надзвичайно багато Іванівок (десь понад сорок!), чимало інших поселень, що тим чи іншим чином торкаються популярного наймення Іван, а вісім із них носять назву Івангород. Івангород Володимира Чорного, зрозуміло ж, для нього особисто найрідніше й найдорожче з поселень.

За твердженням автора книги, у давнину воно було містом, відтак стало селищем, а нині це просто село, одне з 35 населених пунктів Христинівського району Черкащини, що розташувалося на межі з Вінниччиною.

Ці землі в різні часи входили і до Київської Русі, і до Великого князівства Литовського, і до російської імперії. Були вони й частинкою першої робітничо-селянської держави, і навіть наддержави — Радянського Союзу.

Свого часу тут правили бал і татаро-монголи, і поляки, і німці з клеймом фашистів. У прадалекому минулому ці місця прикрашали будівлі й стоянки історичного значення, про що свідчать унікальні знахідки сільського побуту тих часів, окремі з яких можна побачити в музеях, як гордих посланців ще Трипільської культури.

Івангород — село українське і побутом, і духом, і своєю величною історією, з гордістю акцентує Володимир Чорний. Саме тут була створена перша козацька сотня, яка з 1649 року входила до Уманського полку. А цей полк знаний як один із наймогутніших козацьких полків Гетьманщини. Івангородцям судилося у складі військ Богдана Хмельницького брати участь у визвольній війні під Зборовом, біля Жовтих Вод, у Корсунській битві...

Тут можна було б довго й прецікаво говорити про звитягу земляків В. Чорного в ту далеку, майже чотирьохсотлітню, історію. З особливим пієтетом автор наголошує на тому, що «коли після переяславських переговорів 1654 року московські посли поїхали по Україні приводити людність до присяги на вірність «царю руському», уманський полк, до якого входили й наші земляки-івангородці, так само, як і сусідній брацлавський, були серед тих, що відмовилися присягати».

Трохи раніше, підкреслюється в книзі, а саме у січні 1653 року, на вірність московському царю відмовилися присягнути козацький полковник Іван Богун i кошовий отаман Іван Сірко.

Як прискіпливий дослідник, Володимир Лазарович чимало сил доклав до того, аби хоч щось прояснити про Переяславські угоди, тим паче, що мав таку можливість — звертатися в авторитетні інстанції. Але хоч де і з ким зустрічався б iз цього приводу, скрізь наштовхувався на думку: самої Переяславської угоди в Україні ніхто й ніколи не бачив, її немає у вітчизняних архівах, вона нібито зберігається в архіві МЗС Російської Федерації, але недоступна дослідникам.

Свого часу В. Чорний порушив це питання в розмові з давнім знайомим Г. Г. Шевелем, який працював міністром закордонних справ України. У відповідь почув, що якось в Нью-Йорку, на сесії Генеральної Асамблеї ООН під час зустрічі зі своїм союзним колегою А. А. Громико Шевель попросив виправити історичну несправедливість і передати один примірник угоди, підписаний у Переяславі, українській стороні. Андрій Андрійович сказав однозначно: немає проблем! Заходь до мене з офіційним зверненням, я накладу резолюцію.

Коли високий чиновник розгонисто поставив свій автограф, Шевель мерщій поніс «прошеніє» до завідуючого архівом. Той, звівши очі до стелі, сказав: «Щоб ваше прохання задовольнити, потрібна постанова Політбюро ЦК КПРС. А взагалі означена вами угода входить до переліку документів, жоден з яких не може бути переданий звідси. Ніколи! Нікуди! Нікому! Під цими словами підпис самого Леніна. Так що при всьому бажанні, — розвів руками суворий «зав», — самі розумієте...»

Нині й гадають, чи був цей документ підписаний узагалі, чи Росія завше вершила свої підлі справи супроти України, ігноруючи будь-які угоди.

З огляду на це, Володимир Чорний стверджує: «Не буде перебільшенням сказати, що Україна споконвіку формувалася й міцніла не просто в несприятливих умовах самоідентифікації, а в майже безперервному процесі національно-визвольної боротьби з силами, не зіставлювано потужнішими й відверто ворожими. На кожному етапі їй випадали жорсткі, а то й жорстокі випробування».

Що було — те було. Ці випробування вписані в історію не лише суворими рядками кривавих документів, а й тисячами народних дум та тужливих пісень про уярмлене життя багатьох поколінь українців.

Рядки, які обпікають...

Особливо потужні розділи «Облоги» присвячені Голодомору та участі івангородців у Другій світовій війні. Це й зрозуміло. Як пояснює сам автор: «Так багато уваги Голодомору я приділив тому, що ніякі інші події, окрім ще Другої світової, не поглумилися так безбожно над нашим народом, над селом і селянином».

В. Чорного цілком правомірно обпікає думка: за чверть­століття — три Голодомори: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947. І це — після Першої світової війни 1914—1918 рр. Невідворотно втрачено цілі покоління українців. Нам іноді кажуть: але ж голод був і в інших регіонах Союзу. Так, але чомусь усюди, де був голод, були українці: Україна, Кубань, Середня Волга і навіть Казахстан. Якийсь горбатий політичний ландшафт!

У Володимира Чорного особливе ставлення до цієї пекучої теми. Йому постійно боліло, що сімейне життя його батьків починалося з... Голодомору. Саме це страхіття стало результатом першої радянської п’ятирічки (1928—1933 рр.), виконаної достроково за чотири роки й три місяці.

Голодною смертю в селі тоді, за деякими свідченнями, померли 125 жителів, інші називали близько 600, а за пізнішим офіційним довідником — 290.

Саме цими роками означено долю молодшого Володимирового братика Степана, який народився в 1932-му, а в січні наступного року, через голод і холод, став невеличким горбочком на сільському цвинтарі.

Отак курс на колективізацію, який пізніше критики комунізму назвуть масовим терором проти селян­ства, трагічно повернувся тільки супроти однієї звичайної селянської сім’ї. А для України в цілому — втратою щонайменше десяти мільйонів померлих голодною смертю. Жахітною була ця ленінсько-сталінська облога, на яку, за твердженням одного з поплічників тоталітаризму маршала К. Ворошилова, партія пішла свідомо, бо «нам потрібен був хліб, але (вслухаймося в цей цинізм! — Авт.) жертвами голоду були не трудові елементи, а куркуль­ство».

Віє мороком від уміщеного в книзі Мартиролога жертв Голодомору в Україні по селу Івангород. Цей гнітючий список ледве умістився на дванадцяти «утоптаних» сторінках.

Скільки ж трагедій і драм увібрали вони в себе! Нині мало хто й знає, що в радянські часи на цю тему було накладене табу. Вона тривалий час замовчувалася пресою, про неї батьки прагнули ані словечком не обмовлятися зі своїми дітьми, боячись, аби не нашкодити їм.

Уже підрісши, автор «Облоги» довідався про гіркий-прегіркий факт, пов’язаний із ним особисто і з його батьками. Подумати тільки: в час Голодомору та репресій у їхньому рідному селі, як і повсюдно, розігрували драми на сцені сільського клубу.

Оскільки Володимирів батько був чоловіком із гумором, характером, тонкою іронією й народною мудрістю, то його залучили до участі в популярній виставі «Назар Стодоля», де він грав «головного артиста», як казали селяни.

А перед початком вистави більшовицькі активісти ходили від хати до хати, забираючи в людей останні харчі. Коршунами налетіли в подвір’я Чорних. Усе проштрикали, промацали, знайшли останні півмішечка гороху. Коли його виривали з рук, мама схопила Володю й у відчаї кинула в той мішечок зі словами: «Забирайте і його. Чим я його годуватиму?!».

Але «комісари» до її ридань не дослухалися: дитя викинули, а горох нахабно й озвіріло забрали. І тут на очах у людей несподівано розігралася комедія, гідна пера класика: у клубі зібралося повно народу, а концерт не починається «через нема головного артиста», якого Ксенія Никифорівна не відпускала з дому. Тричі приходили різні посланці і, зрештою, вимушені були принести ту рятівну торбину, аби не зірвати в клубі вистави.

Як журналіст-професіонал, Володимир Чорний глибоко пропускає тему Голодомору крізь власне серце, прагне глянути на неї зусібіч. Він, либонь, перший, хто вирішив зазирнути в цю проблематику й оглянути її шляхом ознайомлення із тим, про що ж тоді писала районна газета.

Висновок був приголомшливим: про Голодомор в українських газетах — ані чирк-чирк. Голод був десь там, за кордоном. Як приклад цього наводяться, зокрема, такі рядки із районки: «11.04.32. Голодна смерть панує на селах Гуцульщини. (Це тоді була польська територія. — В. Ч.). Ось лист зі Львова: «По сільських хатах лежать цілі родини, що попухли з голоду. Причини такого нечуваного зубожіння гуцульського, та й усього українського селянства, коріняться в загальному становищі Західної України під капіталістичною Польщею».

В. Чорний резюмує: така інформація надходила згори. Хоча переказувалися, фактично, картинки українсько-радянської дійсності, як буцімто закордонної, що були покликані відволікати увагу наших людей від власної тяжкої буденщини.

Не можна без щему в серці читати сторінки книги про роки Великого терору, котрий вершив свою чорну справу на теренах Івангорода-христинівського, як і про життя івангородців у роки війни. За матеріалами «Книги Пам’яті України»

В. Чорний нарахував 247 односельців, які загинули в боях, померли від ран та зникли безвісти в роки німецько-російської війни. А на фронт пішло 624 чоловіки, тобто не повернулися кожні чотири з десяти. Автор не певен, що й це остаточні дані. Нині, із сумом констатує він, в Івангороді не лишилося жодного фронтовика Другої світової, а він же пам’ятав багатьох ще живими.

Володимир Чорний підрахував, що середній вік загиблих у тій війні земляків і померлих від ран становив менше тридцяти з половиною років. Отак відходив в інші, супокійні, світи, молодий цвіт нації, цвіт тих, хто квітчав цю землю, підносив бо­йову і трудову славу Івангорода. А ще ж сюди слід додати 45 мешканців, репресованих тоталітарним сталінським режимом. Загальна кількість убієнних становить понад 500 осіб.

Вдумуєшся в ці цифри — і серце пеком пече. Це ж скільки понищено чесного люду в окремо взятому селі?! Чи ж варто дивуватися з того, як те село на очах меркло, втрачаючи робочі руки.

Ще до Другої світової тут було 1300 дворів, а на час виходу книжки стало 606, із них заселеними 472. Кожний п’ятий двір обезлюднів, а серед них і хата, де народився Володимир Лазарович. Їй уже 117 років. За твердженням автора, краса навколо неї спиляна й порубана, а всередині колись міцної оселі добряче попрацювали мародери.

«Для мене образ моєї хати, — з гіркотою в голосі мовить В. Чорний, — це образ сторозтерзаної України. Хата завалюється. Хоча б не завалилася держава. Українська, Незалежна, Суверенна й Соборна. Бо вона так само зачиналася з села. Та й зараз годується з його руки. І її так само густо обсіли бур’яни. Переважно — будяки... Пихаті, колючі, жорстокі... Якісь не свої. Явно насіяні чужинцями».

Роботу Володимира Чорного часто супроводжували телекамери.
 

«Навколо мене завжди політика»

Був членом КПРС: що було — те було. Не раз відчував розчарування в керівництві — у малому й великому, — але бажання щось руйнувати в нього назовні не виходило. Щиро привітав Незалежність, хоча партквитком не жбурляв, як, скажімо, завідувач міжнародним відділом, секретар парткому апарату ЦК Меркулов. Отой самий, що погрожував Чорному «за недозволені контакти з контрреволюційним керівництвом СКВУ в Канаді».

Зневіра в Системі особливо похитнулася в Чорного, коли служив у рядах Радянської армії, зокрема в Латвії, у невеличкому містечку Тукумс, квартируючи в ошатному будинку пані Ельзи. «Як же це так, — докоряла вона, дивлячись в очі молоденькому офіцерові (а надворі тоді був початок п’ятдесятих років). — Такі нормальні начебто люди, а повивозили ешелонами цілі наші родини, і ми досі не знаємо, де шукати хоча б їхні кісточки?».

«Я надзвичайно боляче переживав ці докори, не маючи за душею ні цента вини, — каже Володимир Лазарович. — Але ж, але ж... Як можна було їм щось пояснити, адже вони, мабуть, правомірно вважали (і тепер вважають) обидві пережиті ними окупації з боку СРСР страшнішими за німецьку. Московія, мовляв, принесла незрівнянно «страшніші страждання».

Йому таланило на добрих людей. Коли навчався в університеті, його духовним покровителем, керівником дипломної роботи був викладач-фронтовик Матвій Шестопал, людина мужня й відверта. То його згодом звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи й вигнали з партії. Як би там було, він залишив світлий слід у багатьох своїх учнях.

Серед однокурсників Володимира Лазаровича були В’ячеслав Чорновіл, який перейшов на факультет журналістики з філфаку, і Гриць Гайовий, нині відомий поет-сатирик, який свого часу «за неправильні погляди» відсидів термін у Мордовії. Навчаючись, вони чимало перемовлялися між собою. Пройдуть роки, і — волею долі! — Володимир Чорний буде ведучим прес­конференції В’ячеслава Михайловича як кандидата в президенти України.

Ще працюючи в «Радянці», молодий журналіст Володимир Чорний був вражений відвагою тодішнього відповідального редактора цієї газети Юрія Заруби, який у 1963 році, вступаючи на посаду, заявив перед колективом: «Я не працюватиму на ЦК! Ніяких соціалістичних зобов’язань, рапортів, повідомлень про сівбу, видобуток вугілля — всього того, чого хочуть у ЦК, на сторінках газети не буде. Це нікому не потрібне...»

Уже в тій затхлій атмосфері пробивалися живе слово, жива думка, хоча вона дорого вартувала і Шестопалу, і Чорноволу, і Гайовому, і Зарубі, зате ж лягала на карб багатьом людям. Проте розпад системи був неминучим.

Автор «Облоги» ще й ще наголошує, що українець міг зробити кар’єру й у Російській імперії, й у СРСР лише за умови зречення національного коріння. Рівень кар’єри визначався рівнем русифікованості.

У 1970-х відомий русифікатор і за сумісництвом секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук особисто накатав у Москву й Київ донос про те, що, перебуваючи в Канаді на чолі делегації Товариства з українцями за кордоном, «гр. Черный допустил факт двукратной встречи с высшим контрреволюционным руководством украинской антисоветской эмиграции...» Висновок єзуїта був убивчим: «Якби це стало відомо громадськості, воно могло б розглядатися як пошук з боку офіційного Києва контактів з українською контрреволюцією за кордоном».

Подібне тодішньою владою не прощалось. На щастя, врятував нашого дипломата автор майбутньої «перестройки», а на той час посол СРСР у Канаді Олександр Яковлєв, який в особистій розмові зі Щербицьким похвалив В. Л. Чорного за те, що той «вышел на круги, недоступные нам десятилетиями». Тим часом деякі українські доброхоти вже з радістю потирали руки: «Усьо! Чорному лапті сплєлі!».

Автор книги (і це де-інде пробивається крізь її сторінки) мав подеколи в житті й інші прикрощі, хоч повсякчас прагнув, як його і вчили батьки, чесно йти своєю дорогою. На особисту втіху, не раз одержував від долі певні душевні винагороди. Йому часто щастило бути серед перших, мабуть, тому й здобувся таких дорогих серцю відзнак, як почесний студент Тарасового університету і почесний громадянин Христинівського району.

Володимир Лазарович не раз тепло згадує, як ще в далекій юності був призначений начальником першого комсомольського ешелону будівельників (450 сімей), направлених у Казахстан для освоєння цілинних і перелогових земель. А як у душі радів, коли створив перший в історії України пресцентр МЗС УРСР і деякий час очолював його. Особливо ж гордиться Володимир Лазарович тим, що заснував, будував і очолював перше українське дипломатичне представництво в Балтії.

«Я неймовірно щасливий, що доля дала мені можливість у центрі Риги «посадити» українське посольство», — не приховує своїх почуттів пан Посланник. Мов дарунок від Всевишнього сприймає він коротку зустріч у Ризі, в Президентському палаці, з Папою Іваном Павлом ІІ, який на слова поважного українського дипломата: «Вас в Україні знають і шанують», — усміхнувся, потиснув руку і сказав українською: «Дякую...» Сказав невимушено, легко і почути це представникові України в Прибалтиці було вельми приємно.

* * *

От ми й перегорнули сторінки щирої у своїх судженнях мудрої й талановитої за творчою потугою книги, яку автор дуже вдало об’єднав словом «Облога». Саме воно, мов дамоклів меч, віками, висіло й досі висить над головами українців, тероризуючи їх. З огляду на думки, вкладені в книгу, то не просто історія рідного села, своєї родини, це виболена історія нашої сторозтерзаної України.

Автор акцентує: Російська Федерація, як колиска ленінізму-сталінізму і його новітнього різновиду — путінізму,  продовжує мстити Україні — всупереч здоровому глузду і міжнародному праву — за природне бажання повернутися в Європу, бути в Європі, на противагу євразійським проєктам відновлення імперії. Путін нав’язує Україні і світу грубий, конфліктний варіант співіснування. Треба думати, цей кривавий смертний гріх московським агресорам історія не простить.

Якщо не простять наші печерські доброхоти. Навряд чи й майбутня Росія вибачить миршавому Путіну те, що він в одну мить знищив образ країни, який ліпили її найвидатніші апологети віками, стверджуючи, що Росія — то старший брат, то старша сестра, безвимірний друг народів, гегемон миру й демократії. Хто повірить цьому тепер?

На 663-й, заключній, сторінці «Облоги» її автор, ніскільки не сумніваючись, стверджує: «Агресори приходять і відходять, як і всяка нечисть. А життя триває. Будьмо!».

Так, життя триває. Серед нас, сущих, гідно і, я б сказав, натхненно йде по життю чудовий наш оповідач Володимир Чорний, зігрітий його найдивовижнішим берегом, найдорожчими йому людьми, солідарною милою ріднею, в якій уже четверо дорослих онуків. То і є той справжній берег любові, який і надихає, й оберігає.

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України